Уже після укладення угоди кожна зі сторін була зобов’язана вирізати текст договору і присяги на кам’яному стовпі-стеллі і зберігати його в одному з головних храмів (у Афінах – у храмі Афіни Палади[5] на Акрополі). Копії найважливіших договорів зберігались у національних святилищах – Дельфах, Олімпії, Делосі.
Текст договору був багатомовним, тобто укладався кількома мовами, що дорівнювало кількості договірних сторін. Один текст обов’язково передавався до державного архіву. За розриву дипломатичних взаємин і оголошення війни, стела, на якій був вирізаний текст договору, розбивалась, що символізувало про автоматичне розірвання такого договіру.
У Греції класичного періоду центри міжнародного життя найперше виникли в заможних приморських містах Азії (Мілет, Ефес, Галікарнас, на Егейських островах і Балканському повострові (Афіни, Коринф, Спарта). «В
Афінах пожвавлені дипломатичні стосунки починаються з часів тиранії Пізістрата (VI ст. до н.е.) і особливо з греко-перських воєн (V ст. до н.е.). Всі великі державні діячі Греції були водночас і дипломатами: Пізістрат, Аристид, Перікл і т.д. За Перікла розпочались серйозні розбіжності між Афінами та Спартою через гегемонію в еллінському світі. Наслідком цього стала війна між Афінами і Спартою, яка скінчилась Тридцятилітнім миром (455 р. до н.е.)». Цей мир закріпив у Греції систему політичного дуалізму, враховуючи те, що обидві сторони прагнули гегемонії, то намагалися посилити свій вплив дипломатичним шляхом утримання до певного часу від агресивних дій.
448 року до н.е. у Стародавній Греції відбувся загальногрецький конгрес, ініційований главою Афінської держави Періклом. На панеллінському (загальногрецькому) конгресі було запропоновано вирішити три питання, які хвилювали всіх греків: відновлення зруйнованих персами храмів; забезпечення вільного морського плавання та зміцнення миру в усій Елладі. Сам Перікл розраховував використати цей конгрес для залучення підтримкою та гарантіями майбутньої співпраці щодо перетворення Афін у політичний культурний центр всієї Греції. Тому з Афін було направлено посольство у складі 20 осіб у всі грецькі міста з пропозицією делегувати своїх представників на запланований конгрес. Депутації поділялись на чотири частини. Частина від’їжджала в малоазійські міста та острови; частина – на береги Геллеспонту і Фракії; третя частина – в Бестію і Фокіду; четверта – в Пелопонес. Афінські посли переконували громадян кожного міста прийняти запрошення своїх представників на конгрес в Афіни.
Обмін посольствами тривав і після оголошення війни. Відмінність полягала в тому, що перемовини велись воюючими державами «без оракулів», тобто напівофіційно (прояв сучасної, так званої підкилимної дипломатії).
У 423 році противники уклали мирний договір – Нікієв мир. На нашу думку, наукова цінність цього договору полягає в тому, що він був строковим (і це було чітко закріплено); містив застереження; скріплювався підписами представників сторін та присягою, які щороку підлягали поновленню (в кожному місті окремо); передбачалась можливість внесення змін до угоди (очевидно, ця умова і її місце в договорі є прототипом прикінцевих та перехідних положень чинних нормативних актів національного законодавства).
Стародавній Рим. Давність міжнародних зв’язків Риму не поступалася ні Стародавній Греції, ні Стародавньому Сходу.
У Римі існували проксенія (jus hospitii) і колегія феціалів, подібна до грецької колегії амфіктіонів. Феціали врегульовували спори і непорозуміння між племенами і племенними союзами. Жодна важлива подія не розпочиналась і не завершувалась без санкції феціалів. Вони оголошували війну, укладали мир і підписували договори.
Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою. Якщо у Греції класичного періоду з її розвинутою дипломатією суттєву роль у зовнішній політиці відігравали Народні збори, тобто збори громадян, які стояли вище рабів, котрі не мали громадянських прав, то в Римі класичного періоду політичним керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті – Сенат.
Посольство в Римі називалось легацією (legationes), а посли – легатами (legati), ораторами (oratores) і жезлоносцями (caduceatores). У царський період римської історії право посилати посольство належало царю, а послами були феціали. За Республіки це право перейшло до Сенату. Права Народних зборів (коміцій) у Римі були обмеженішими порівняно з Грецією. Зовнішня політика, прийом і направлення посольств належали до компетенції Сенату. Посольські функції вважались важливими і вимагали від людей, які претендували їх обійняти, високих якостей. У зв’язку з цим призначення особистого складу посольської місії в Римі супроводжувалося складною процедурою. Обговорення питань здійснювалось у Сенаті, і щоразу, з цього приводу видавалася спеціальна сенатська постанова (senatus consulum). «Чи чув хто-небудь, щоб коли-небудь у Римі посли обиралися без сенатської постанови?» – запитував Цицерон в одній зі своїх промов.
Сенатус-консультум встановлював лише норми чи принципи, на підставі яких здійснювалось посольство. Посол за будь-яких умов повинен був чинити відповідно з «достоїнством і користю для римського народу», тому перевага при обранні надавалася сенаторському стану (нобілям). Вибір послів надавався головуючому в Сенаті – консулу чи претору. Іноді послів обирали за жеребом, який можна назвати жеребом фатуму, адже рішення претора чи консула, які головували в Сенаті і були наділені повноваженням обирати посла, характеризувались своїм імперативним авторитаризмом і ніхто не мав права відмовлятися від посольства.
Римські посольства ніколи не складалися з однієї особи, інакше це суперечило б духу римського права республіканської епохи. Делегації складалися з двох і аж до десяти осіб. Усі посольства мали головуючого або главу посольства (princeps legationis), і належала ця роль сенаторові вищого рангу. Особа посла неодмінно захищалась звичаєм та законом.
Зовнішньою відзнакою послів слугував золотий перстень, який надавав право на безоплатний проїзд та наданння в дорозі йому всього необхідного (подібно до імунітетів та привілеїв, які зафіксовані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини). Для посилення престижу послів їх іноді супроводжували військові судна (квінквереми). На утримання посольських делегацій видавались дорожні кошти (viaticum) і всі необхідні речі – срібний посуд, одяг, білизна. До посла прикріплявся цілий штат прислуги (вільні раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м’ясники і т.д.
Мета посольства могла бути найрізноманітнішою: оголошення війни і укладення миру, підписання договорів, організація підкорених провінцій, третейське владнання міжнародних конфліктів і вирішення релігійних спорів. Після завершення своєї місії легати віддавали Сенату звіт про свою діяльність. Дипломатичною мовою Риму це називалось «зробити доповідь про посольство» (legationem referre або renuntiare).
Сенату належало право не лише направляти, а й приймати посольства. Посольства іноземних держав, які прибували в Рим поділялися на дві категорії: 1) посольства держав, які з Римом були у ворожих стосунках, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави в місто не допускались. Їх ганебно розміщували за межею міста, на Марсовому полі, в особливій «заміській віллі». Траплялись випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в певний строк залишити територію Італії і не повертатися без формального дозволу.
Діаметрально протилежним було ставлення до послів дружніх держав і народів, хоча деякі складнощі виникали і в цьому випадку. Делегації держав першого рангу зазвичай зустрічав квестор (державний казначей). Він супроводжував їх, йдучи на певній відстані, під час їх проїзду по Італії і при від’їзді додому. Під час перебування послів в Італії їм приділялась особлива увага. Вони зупинялись у самому Римі, в одній з найкращих будівель міста (грекостатис). Їх запрошували на святкування, театральні і циркові вистави, надаючи найкращі місця. В Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь особливо важливих персон навіть ставили статуї в підніжжі Капітолію. Зі свого боку посли, які приїздили до Риму мали звичку робити дуже великі внески в римську казну у вигляді золотих і срібних речей. Відомий випадок, наприклад «скромного подарунку» Карфагену – золотий вінок, вагою 25 футів, і не менш «скромний» дар сирійського царя Антиоха – золоті вази вагою 500 футів.