У середині XV ст. Кримська орда відокремлюється від Золотої Орди, Крим перейшов з васальної залежності від Литви до Туреччини, внаслідок чого здійснювались розгромні набіги новоствореної Орди на українські землі. В таких умовах Польща та Литва укладають Люблінську унію, якою шляхом об’єднання двох держав утворюється Річ Посполита (буквально – «всенародна справа») з єдиною грошовою політикою, законодавчим органом, спільною зовнішньою політикою та ін. У результаті утворення нової держави здійснено новий поділ західної частини України. Зовнішня політика (фактично й дипломатія) за відмови суспільства покатоличитися і полонізуватися зреклись політичного життя.
За таких умов розвиток національної дипломатії в її класичному розумінні було блоковано. Відповідне конфліктне становище спричиняє виникнення нового суспільного стану – козацтва.
Козацька доба. З самого початку свого існування Запорозька Січ вела самостійну зовнішню політику. Встановити дипломатичні контакти із Запоріжжям намагалися Польща, Московія, Крим, Туреччина, німецький імператор і навіть папа римський.
Офіційним представником Січі був кошовий отаман, згодом – гетьман. Саме він входив у дипломатичні стосунки із сусідніми державами і саме йому вручались королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Військовий, а потому генеральний писар виконував обов’язки сучасного міністра закордонних справ. У листуванні, спілкуванні з монархами, вельможами різних країн він виступав від імені всього Війська Запорозького. Після ознайомлення з отриманими листами, універсалами, указами старшиною та кошовим писар приймав їх на зберігання і в такий спосіб під його опікою був весь дипломатичний архів та різного рівня канцлерські службовці.
Була на Запорожжі особлива посада – товмач. Ця особа була зобов’язана знати мови сусідніх держав і не лише їхні. Подорожнім він візував пашпорти (в значенні паспорти), перекладав під час переговорів, пояснював правила поведінки на Січі. Мав він і специфічну функцію – розвідування. Така чітка організація сприяла ефективному здійсненню зовнішньої політики Запорозької Січі та здебільшого зводилася до перемовин про перемир’я чи оголошення війни та домовленостей про співпрацю у справах військових.
Дипломатія періоду Руїни, коли Україна була розділена на дві половини, одна з яких боролася на боці Московської держави, друга – Польщі, здобутки мала хіба що в самому мистецтві ведення переговорів та у кількості досягнутих згод, виражених в дво- та багатосторонніх договорах.
Історики відзначають дбання про авторитет України гетьманом Мазепою. При його дворі був заведений чіткий церемоніал, на який витрачалися значні кошти, проте іноземні посли приймались з королівською пишнотою.
Політика Петра І знищувала думку про ідею української державності, тому початок ХVIII ст. і, власне аж до кінця століття, позначився виключно колонізаторською політикою щодо України [29].
Лютий 1917 року приносить в Україну великі надії на національне відродження, на третю історичну спробу встановлення власної державності, самостійності і суверенітету.
Становлення зовнiшньополiтичної служби України пов'язано зі створенням самостiйної держави i проголошенням 10 червня 1917 року I Унiверсалу Української Центральної Ради.
Другим унiверсалом 16 липня 1917 року було оголошено про утворення Генерального секретарiату (органу виконавчої влади) і започатковано формування самостiйних органiв законодавчої i виконавчої гiлок влади. З першого дня iснування Генерального секретарiату в його складi розпочало дiяльнiсть Генеральне секретарство з мiжнацiональних справ, що стало попередником першого українського зовнiшньополiтичного вiдомства.
22 грудня 1917 року Володимир Винниченко (голова Генерального секретарiату УНР) i Генеральний секретар з мiжнацiональних справ Олександр Шульгін пiдписали законопроект про створення Генерального секретарства мiжнародних справ, який цього ж дня був схвалений на засiданнi
Уряду УНР.
Згiдно зі схваленим документом було встановлено обов'язки Генерального секретарства мiжнародних справ, а саме: здiйснення мiжнародних зносин держави, охорона iнтересiв українських громадян поза межами УНР, тимчасово – загальне влаштування нацiональних непорозумiнь у межах УНР.
Важливим поштовхом у розвитку української зовнiшньополiтичної служби став IV Унiверсал Центральної Ради (оприлюднений 12 сiчня 1918 року), в якому УНР проголошувалася "самостiйною, нi вiд кого не залежною, вiльною, суверенною державою Українського Народу". У цей час уряд України розпочав роботу над створенням мережi дипломатично-консульських установ, дiяльнiсть яких регулювалась державними законами та нормативними документами Генерального секретарства мiжнародних справ (згодом – Мiнiстерства закордонних справ України); формуванням вiдповiдної правової бази дипломатичної дiяльностi – навеснi 1918 року спiвробiтниками українського МЗС було пiдготовлено проект закону "Про закордоннi установи УНР"; пiдготовкою дипломатичних кадрiв – з березня–квiтня 1918 року мали започаткувати роботу консульськi курси при Українському економiчному товариствi.
Дiяльність Центральної Ради принесла державі налагоджені контакти з країнами Антанти, приймаючи представникiв Францiї (генеральний комiсар Францiї при урядi України) та Великої Британiї (представник Великої
Британiї).
Наприкiнцi грудня 1917 року українська делегацiя взяла участь у мирних переговорах у Брестi, де 27 сiчня 1918 року було пiдписано перший мирний договiр у свiтовiй вiйнi – мiж УНР та Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.
З приходом до влади 28 квітня 1918 року гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд став послідовником розбудови вiтчизняної зовнiшньополiтичної служби.
Було визначено три основнi напрями зовнiшньої полiтики Української Держави: встановлення дружнiх вiдносин з країнами Четвертного Союзу; розв'язання спiрних територiальних проблем з сусiднiми державами; встановлення дипломатичних вiдносин з нейтральними державами. За час дiяльностi Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичнi вiдносини. Зокрема, Українська Держава послала дипломатичнi мiсiї до Румунiї, Фiнляндiї, Швейцарiї, Швецiї (загалом до 10 держав), а також прийняла понад два десятки повноважних представникiв iнших країн (Австро-Угорщини, Болгарiї, Грузiї, Нiмеччини, Туреччини, Польщi, Румунiї, Фінляндії та інших).
Уряд Української Держави також сформував окрему делегацiю для мирних переговорiв з Росiєю. Переговори з росiйською делегацiєю вiдбувалися у Києвi з травня по жовтень 1918 року Делегацiя РСФСР, очолювана Раковським i Мануїльським, виконувала одночасно функцiї тимчасового дипломатичного представництва в Українськiй Державi.
З призначенням мiнiстром закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, який змiнив на цiй посадi Миколу Василенка, було здiйснено ряд важливих крокiв для вдосконалення структури українського МЗС та законодавчої бази зовнiшньополiтичної дiяльностi. У червнi 1918 року було прийнято Закон "Про посольства i мiсiї Української Держави", в липнi цього ж року – Закон "Про українську консульську службу". За перiод Гетьманського уряду розпочали дiяльнiсть першi вiтчизнянi Консульськi курси – навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними i консульськими фахiвцями.
З приходом Другого республiканського уряду (Директорiї), який перебрав владу вiд гетьмана в груднi 1918 року, дипломатичнi контакти попереднiх українських урядiв було розширено. Зокрема, Директорiя, першим мiнiстром закордонних справ якої став Володимир Чехiвський, вислала ряд дипломатичних мiсiй до таких держав, як: Бельгiя, Велика Британiя, Грецiя, Iталiя, США та iнших, вiдкрила посольства у Естонiї, Латвiї, Чехословаччинi, Угорщинi тощо. За Директорiї Українська держава була також представлена у Ватиканi. Окрема делегацiя УНР взяла участь у Паризькiй мирнiй конференцiї, одночасно виконуючи функцiї тимчасового дипломатичного представництва України у Францiї.
Основна дiяльнiсть українських дипломатичних представництв i спецiальних делегацiй УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися мiжнародною пiдтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичнi установи УНР здiйснювали широку iнформацiйну та видавничу роботу про Україну, а також виконували основнi консульськi функцiї. У країнах, де перебували українськi полоненi, було органiзовано їхнє повернення на Батькiвщину; при представництвах у Берлiнi, Вiднi й Римi iснували вiйськово-санiтарнi мiсiї для вiйськовополонених. За часiв Директорiї в практику української зовнiшньополiтичної служби ввiйшло проведення з'їздiв послiв i глав дипломатичних мiсiй, з яких найважливiшими стали – у Карлових Варах – у 1919 році та Вiднi – у 1920 році.
Активна зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР сприяла розвиткові інституту національного дипломатичного представництва.
1 листопада 1918 року до влади у Львовi в результатi збройного повстання прийшла Нацiональна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий основний закон про самостiйнiсть українських земель колишньої Австро-Угорської iмперiї i утворення самостiйної держави. Зовнiшньополiтична дiяльнiсть ЗУНР переважно зводилася до двох ключових напрямiв: вiдносини з Надднiпрянською УНР та державами Антанти. Керуючись спiльним прагненням до iсторичного об'єднання українських земель у соборнiй державi, 22 сiчня 1919 року представники обох урядiв привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.