Порівняно новим засобом доставки дипломатичної пошти є перевезення останньої не штатними, професійними кур’єрами, а особами, які тимчасово виконують цю місію (дипломатичні кур’єри ad hoc), їх статус визначено п.6 ст. 27 Конвенції. Принциповим питанням у статусі таких тимчасових кур’єрів є те, що «…імунітети [кур’єра ad hoc] припиняються в момент доставки таким кур’єром дорученої йому дипломатичної пошти за призначенням».
Пункт 7 ст .27 Конвенції передбачає, що «дипломатична пошта може бути ввірена командирові екіпажу цивільного літака, що направляється в аеропорт, прибуття в який дозволене. Командир має бути забезпечений офіційним документом із зазначенням кількості місць, що складають пошту, проте він не вважається дипломатичним кур’єром. Представництво може направити одного зі своїх співробітників прийняти дипломатичну пошту безпосередньо і безперешкодно від командира літака». Така ж практика перевезення дипломатичної пошти поширюється і на капітанів морських торговельних суден. До того ж на підставі спеціальних угод між конкретними державамиконтрагентами дипломатична пошта може пересилатись і без супроводження її дипкур’єрами (по каналах звичайного поштового зв’язку або авіатранстпортом). У такому разі завчасно встановлюється допустима для відправки кількість місць і визначається місячна норма ваги диппошти.
В Україні служба дипломатичних кур’єрів не підпорядкована безпосередньо МЗС України, а є складовою Головного управління державної фельд’єгерської служби, яка структурно входить до Міністерства транспорту та зв’язку України (розпорядження Президента України «Про Порядок доставки дипломатичної пошти України» від 22 липня 1992 року (Додаток 5) [9]. Начальник Держфельдслужби призначається та звільняється з посади Мінзв’язку. Особовий склад служби дотримується положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів Міністерства внутрішніх справ України і прирівнюється до оперативного складу органів МВС. Ця служба є урядовим військово-кур’єрським зв’язком, що забезпечує доставку службової кореспонденції державних органів, диппошти посольств, консульств і представництв України та інших держав, а також виконання доручень особливого характеру Президента, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України. Отже, Держфельдслужба України за погодженням з МЗС України призначає дипкур’єрів, розробляє розклад і маршрути доставки диппошти. З таким поділом сфер впливу і повноважень між вищезазначеними державними структурами автор дозволяє собі не погодитись.
В Угорській Республіці організаційно службою дипломатичних кур’єрів займається керуючий справами Міністерства зовнішніх справ, і підлягає вона Управлінню дипломатичних кур’єрів і безпеки. Служба спеціальних дипломатичних кур’єрів у МЗС Угорщини була ліквідована у 1990-х роках, а її функції покладені на дипломатів. Таким чином, практично всі працівники Міністерства зовнішніх справ Угорської Республіки (від аташе до начальника управління) відповідно до затвердженого графіка (маршрутом п'яти–шести країн) виїжджають як дипкур’єри.
В Естонській Республіці служба дипломатичних кур’єрів як така відсутня, оскільки листування між МЗС Естонії та її дипломатичними представництвами в ті країни, з якими є зв’язок національної авіакомпанії, відбувається завдяки «командирській пошті». В решту країн конфіденційні матеріали передаються «з оказією», хоча практикуються також і разові поїздки співробітників МЗС.
Подібним шляхом здійснюється і доставка дипломатичної пошти в Австрії та Туреччині, хоча в останній дипкур’єри перевозять лише архівні та довідкові матеріали, спеціальну художню літературу для бібліотек посольства, нормативні акти, бланки паспортів тощо.
У Великій Британії, що цікаво, дипломатична пошта доставляється без виходу з літака чи за межі аеропорту. Кур’єр має передати пошту членові дипломатичного персоналу і в свою чергу одержати пошту від останного. Таким чином проявляється заощадливість уряду Сполученого королівства, оскільки не потрібно витрачати додаткових коштів на добові, оплату готелю для кур’єра і навіть візи країни призначення. Тому, як правило, такі подорожі здійснює одна особа.
Болгарія, наприклад, для вищезазначених цілей користується послугами одного професійного кур’єра і одного співробітника МЗС. Економ-шляхом можна назвати такий єдиний маршрут до країн СНД: Софія – Москва, а вже дипломатичні представництва Болгарії в Мінську, Санкт-Петербурзі, Києві та Одесі самостійно доставляють дипломатичну пошту до Москви. Подібна схема відпрацьована і в Німеччині, де, до того ж, активно використовується автотранспорт [36].
Оскільки, питання дипломатичної пошти стосується здійснення саме дипломатичного представництва, відповідно і підбір кадрів (дипкур’єрів) має здійснюватися фахово, і це питання не може вирішуватись іншою державною установою чи організацією, а виключно профільним у даній сфері Міністерством закордонних справ України. Єдиний припустимий компроміс між існуючою практикою та нашим баченням можливий у питанні погодження кандидатур кур’єрів з деякими силовими відомствами, але ніяк не обрання кур’єрів за пропозицією названих відомств, адже це прямо суперечить принципам діяльності державних органів, установ, організацій, є хибною з погляду юридичної організації виконання функцій підтримки дипломатичного зв'язку та нелогічною.
Після висловлення такої категоричності неодмінно слід визнати те, що на сьогодні, по суті, відсутнє правове регулювання «командирської пошти», тому цей канал доставки дипломатичної пошти не завжди відповідає вимогам надійності.
Тому в даному разі варто послатись на міжнародний досвід. Особливий інтерес викликає болгарський варіант використання дипкур’єрського зв’язку. Щоб економити кошти, на маршрут виїздить один дипкур’єр та один співробітник МЗС, існує розгалужена система маршрутів, що, як і в Німеччині, активно використовується [36].
Дане вивчення було проведено з метою встановлення розбіжностей у статусі дипломатичних кур’єрів, організації діяльності кур’єрських служб, для того, щоб підкреслити існуючі перешкоди для уніфікації норм міжнародного дипломатичного права, предметом регулювання яких є статус, привілеї та імунітети дипкур’єрів.
Отже, ст. 17 Конвенції («Недоторканність тимчасового житлового приміщення») передбачає, що хоча й «тимчасове житлове приміщення дипломатичного кур’єра недоторканне», згода останнього на прохід у це приміщення місцевої влади «може передбачатись у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, яке потребує негайних заходів безпеки» (п. 1).
Пункт 3 цієї ж статті передбачає, що тимчасове житлове приміщення дипкур’єра може бути піддано огляду чи обшуку за наявності «серйозних підстав підозрювати , що в ньому знаходяться предмети, володіння якими, їх експорт та імпорт заборонені законом чи карантинними правилами», «такий огляд чи обшук повинен проводитися лише в присутності дипломатичного кур’єра» і за умови, що не буде порушена його особиста недоторканність, недоторканність дипломатичної пошти, а також не буде затримки чи перешкод у доставці дипломатичної пошти.
Положення про тимчасове житлове приміщення дипкур’єра являють новацію в дипломатичному праві, зумовлену, головним чином, прагненням сторін до завершеного і всебічного врегулювання статусу дипломатичних кур’єрів, а не потребами практики, адже на практиці яких-небудь прецедентів з тимчасовим жилим приміщенням, по суті, не існує.
У ст. 18 («Імунітет від юрисдикції») проекту протоколу встановлює, що дипломатичний кур’єр користується службовим імунітетом від кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції держави перебування (п. 1 і п. 2).
Свого часу юристи всіх колишніх соціалістичних країн та Радянського Союзу пропонували забезпечити дипломатичним кур’єрам повне звільнення від юрисдикції держави перебування, але більшість учасників Комісії міжнародного права виступили лише за надання службового імунітету. Головним аргументом такої позиції учасників Комісії було те, що на практиці ніколи не виникало проблем, пов’язних з повною відсутністю імунітету дипкур’єрів від юрисдикції держави перебування [37].
Статтею 33 («Факультативний вибір») передбачається право держави – учасника протоколу зробити письмову заяву, у якій би зазначалася категорія дипломатичних кур’єрів і відповідна їй категорія дипломатичної пошти, перелічені у п. 1 та п. 2 ст. 3, до яких вона не буде застосовувати статті протоколу.
У коментарі до ст. 33 уточнюється, що її метою є надання державам– учасницям протоколу можливості скоротити обсяг зобов’язань, які вони беруть на себе, обмежуючи сферу застосування протоколу лише деякими категоріями кур’єрів та пошти. Комісія міжнародного права мала думку про те, що державам слід надавати свободу застосовувати майбутні статті до будьяких категорій кур’єрів і відповідної пошти на власний розсуд. Хоча деякі учасники Комісії міжнародного права вважали за необхідне взагалі опустити цю норму, оскільки застосування її положень може викликати різнобій у дипломатичній практиці держав, що в кінцевому результаті загрожує приниженням статусу дипломатичного кур’єра і дипломатичної пошти аж до рівня консульських кур’єрів та консульської пошти. До речі, такі побоювання небезпідставні.
У процесі вивчення даного виду імунітету логічно випливає висновок, що у питанні статусу дипломатичних кур’єрів обов’язково слід переглянути питання меж їх особистої недоторканності, заборонивши затримання та огляд до межі, яка встановлена для дипломатичних агентів (включно з технічним контролем). Крім цього, на нашу думку, потрібно опрацювати пропозиції юристів усіх колишніх соціалістичних країн та Радянського Союзу, які стосувалися забезпечення дипломатичних кур’єрів повним звільненням від юрисдикції держави перебування, лише внести уточнення, що подібний привілей надається дипкур’єрам на час виконання покладеної на них місії. У тому числі ми вважаємо, що потрібно переглянути межі привілеїв з огляду на їх доцільність та виправданість, зокрема згідно з ієрархією дипломатичних агентів забезпечити їх транспортні засоби недоторканністю, тотожною рангу та обсягу їх повноважень, у межах нині існуючих номерних серій транспортних засобів.