Віденським регламентом встановлювались три класи (ст. 1):
– клас послів, легатів та нунціїв;
– клас посланців, незалежно від того, називаються вони повноважнимиміністрами, міністрами-резидентами, чи інакше – акредитованих при монархові;
– клас повірених у справах, акредитованих при міністерствах закордоннихсправ.
Саме на цьому етапі формуються класичні правила геополітики та дипломатії, традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу.
Регламент встановив старшинство дипломатів залежно від рангу, уточнюючи, що в кожному класі ранг дипломатичних агентів пов’язаний з датою прибуття на місце служби і офіційного вступу на посаду.
Аахенський протокол встановив проміжний клас голів дипломатичних місій, клас міністрів-резидентів, якій у дипломатичній ієрархії посідає місце перед тимчасовим повіреним.
На проміжній панамериканській конференції в Гавані 20 лютого 1928 року, у якій взяли участь чотирнадцять латиноамериканських держав, була прийнята Гаванська конвенція про дипломатичних агентів.
Конвенція стосувалася звичайних дипломатичних агентів, які здійснюють представництво на постійній основі; надзвичайних дипломатичних агентів, уповноважених виконувати особливі місії, представляючи свої уряди на міжнародних конференціях і конгресах у міжнародних організаціях (ст.2).
Конвенція регламентує різноманітні аспекти надання і забезпечення імунітетів, привілеїв і прерогатив дипагентів, зазначаючи, що всі, незалежно від класу (за винятком, які стосуються старшинства і етикету), наділені рівними правами (ст.3). Щодо дипломатичних агентів Конвенція робить уточнення, що крім функцій, які вказані у їх вірчих грамотах, вони мають право виконувати і ті, які дозволені національним законодавством акредитуючої держави.
ІІ. Закінчення Першої світової війни 1914–1918 років та облаштування повоєнного світу Версальською системою мирних угод, одним із головних наслідків яких було утворення Ліги Націй. Хоча й на цьому етапі дипломатії не вдалося врятувати людство від світової катастрофи 1939–1945 років.
На даному етапі, якраз і ухвалюється низка конвенцій, які були покладені в основу сучасного дипломатичного і консульського права.
У 1911 році приймається Каракаська конвенція про консульські функції. У
1928 році – Гаванська конвенція про консульських чиновників і «кодекс Бустаманте» (1928) (назва походить від імені основного укладача цього нормативного акта – кубинського вченого-міжнародника професора А.Бустаманте). Цей документ врегульовував консульські функції.
ІІІ. Охоплює другу половину ХХ ст. Цей період вирізняється принципово новими «технологіями», нормами економічного, соціального та політичного розвитку суспільства, численних нововведень. Значний нормативно-правовий прогрес відбувся у 90-х роках завдяки демократичній відлизі в ряді європейських країн. Дев’яностими також охоплюється і прийняття:
– – Статуту ООН (та, власне, створення Організації);
– – Концепції про привілеї та імунітети ООН у 1946 року;
– – Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року;
– – Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року;
– – Конвенції про спеціальні місії 1969 року;
– – Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року. та інших нормативних актів [18; 32].
Доктрина і практика держав завжди ставили питання про межі і рамки дозволеної міжнародним правом відповідної (зворотної) реакції держави, яка постраждала в подібних випадках: потрібно обмежитися заходами протидії, встановленими в самому дипломатичному праві чи ні і чи обмежені конфліктуючі держави в своїх діях принципами необхідності і співвідношення тощо.
Інша позиція щодо процесу перегляду Конвенції пов’язана з загрозою послаблення ефективності чинних норм дипломатичного права, такої позиції офіційно дотримуються США та Велика Британія.
Отже, прогалини в правовому регулюванні – це потенційне джерело конфліктних ситуацій у міждержавних відносинах. Зважаючи на підвищену активність держав у глобальних процесах інтеграції та їх потребу у безперервному підтриманні зв’язків зі своїми дипломатичними представництвами за кордоном, спори можуть суттєво перешкоджати репрезентативній політиці, що неодмінно негативно відіб’ється на геополітиці загалом.
Деякі аспекти правового статусу дипломатичного представництва унормовуються багатосторонніми угодами, що передбачено пунктом «в» ст.47 самої Конвенції. І національне законодавство приймаючої держави, більш детально регламентуючи на базі основних норм дипломатичного права, відіграє важливу роль у державно-правовому регулюванні даного питання.
Нормами національного законодавства регулюються також правовідносини, які не отримали вирішення на міжнародному рівні, але розвинута договірна база щодо статусу дипломатичних представництв витісняє норми міжнародного права, фактично та юридично дискредитуючи їх.
Історичний відлік української дипломатії розпочинається з праслов’янських часів IV–VII ст. н.е., коли було утворено могутній союз племен для здійснення торгівлі з Стародавньою Грецією.
«Повість минулих літ» містить згадку про історичні факти мирних походів Кия на Візантію, які більше мали характер дипломатичного візиту.
Аскольдові досягнення полягали в утвердженні Русі на узбережжі Чорного моря (тогочасного Понту Евксинського) мирним шляхом. Аскольдом провадилась активна зовнішня політика, головним напрямком якої були південь і південний схід, на якому знаходились найрозвинутіші країни того часу. Але в подібних досягненнях дипломатії було більше військових досягнень.
882 року на руські землі приходять варяги. 911 року Олегом підписується надзвичайної на той час ваги договір з Візантією, який засвідчує високий рівень політико-дипломатичного мислення даного періоду. Договір містив положення про «незмінну і бездоганну дружбу на подальші роки і назавжди» та співробітництво на воєнний час, є навіть положення про регламентацію питань, дещо схожих із сучасним інститутом екстрадиції, але особливої уваги приділено питанню злочинів: «…а про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимо таку: (Злочин) нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб (судді) мали віру до цих доказів…якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство…якщо ж ударить (хто кого) мечем або поб’є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п’ять літр (основна одиниця римської та візантійської монетної системи (327,45 грама). – Авт.) срібла по закону руському, якщо ж той, хто так учинив, буде неімущім, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе (потерпілому) навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту (суми) нехай поклянеться по своїй вірі, що (ніхто) інший ніяк (не може) допомогти йому…якщо ж хто…вчинить грабіж або явно насильне візьме щонебудь у другого, нехай верне потрійно…» і т.д. Наприкінці документа: «…на підтвердження ж і непорушність (миру, що має) бути межи вами, християнами, і (нами) Руссю, цей мирний договір учинили ми, (руси), і ви, оба (цесарі), новим написанням на двох хартіях, – цесаря вашого і своєю рукою, (а цесар) притягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив (свій договір) і дав нашим послам….і це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і засвідчення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий (день), а в індикт (візантійське літочислення 15-річними періодами. – Авт.) п’ятнадцятий, у рік (від) сотворіння світу 6420…»[29,C.1415]. Документ був двомовним і підкреслював, що руси були народом, який мав свої закони, захищав особисту безпеку, власність, право спадщини та силу заповітів.
Дипломатія князя Ігоря головним чином зводилася до підтримання встановлених до нього дружніх взаємин з іншими державами та дрібними угодами з сусідами. Його дружина Ольга, яка стала княгинею Русі після загибелі Ігоря, пріоритет зовнішньої політика вбачала в розвитку дипломатичних зносин з Константинополем. Згідно з історичними джерелами в Константинополі вона прийняла християнство, а хрещеним батьком став сам імператор. Це був тактичний хід великого стратегічного значення, яким княгиня поставила собі на політичну, економічну тощо службу
Константинополь в особі імператора.
Більш державотворчою і суто внутрішньою, аніж зовнішньою, можна назвати політику Святослава. Князь більше покладався на військову силу, ніж на переговори, а серед головних здобутків було завершення процесу об’єднання слов’янських племен, хоча і у зовнішніх зносинах Святослав був послідовним.
Детальний аналіз здобутків кожного з руських князів у сфері зовнішньої політики не є предметом дослідження даної роботи, тому розвиток української дипломатії розглядається нами блоками.
Литовська доба. Із завершенням доби роздробленості Київської Русі захід держави став польським, литовським, потому – Речі Посполитої; схід – російським. Українська карта розігрувалась між Литвою та Польщею.
Литовці поважали русичів за високий рівень їх розвитку, запозичивши в них адміністрацію та княже господарство, судову та податкову організацію. Руська мова стала мовою державної канцелярії та княжого двору. Декларуючи, що вони «старини не рушать, новини не вводять», литовські князі не перешкоджали широкій автономії Русі. Зокрема, князь Руський Андрій Полоцький у цей період уклав угоду з Тевтонським орденом, Волинь вела самостійну боротьбу з поляками, Київ – з монголо-татарами, підготовлено перше видання «Руської правди». Дослідник історії І. Овсій писав: «Русичі обіймали різні громадські посади…здійснювали зовнішню торгівлю…» [29] У зв’язку з активною експансивною політикою Тевтонського ордену ймовірність зіткнення з Литвою зростало. Для уникнення ускладнень Литва та Польща укладають Кревську унію, яка серед іншого зобов’язувала приєднати литовські та руських землі до Польщі з рядом негативних наслідків для суб’єктів приєднання. Тому з приходом до влади ліберального князя Литовського Вітовта його зусиллями було розірвано Кревську унію. Одним з наслідків розірвання унії стала відмова монголо-татарського хана Тохтамиша від формальних прав на Руську землю.