Смекни!
smekni.com

Довідник школяра та студента з всесвітньої історії (стр. 13 из 51)

ВИНИКНЕННЯ ІСЛАМУ Й АРАБСЬКОГО ХАЛІФАТУ

МУХАММЕД

Мухаммед (Мохаммед; в європейській літературі часто Магомет, Магомед) (бл. 570—632) — засновник ісламу, шанується як пророк. Вихідець з роду Бану#хашім арабського племені курейшитів. Отри# мавши, за переказами, близько 609 р. (або 610 р.) одкровення Алла# ха, виступив в Мецці з проповіддю нової віри. До Мухаммеда арабам були відомі монотеїстичні релігії — іудаїзм і християнство (остан# нє — переважно в неортодоксальних формах: аріанство, несторіанст# во, монофіситство); як самостійна форма монотеїзму в Аравії був по# ширений ханіфізм. Під певним впливом цих релігій в 610—612 рр. почалася релігійна проповідь Мухаммеда, якого мекканці спочатку не визнавали. Після переселення в 622 р. з невеликою групою послі# довників із Мекки до Медини (т. зв. хіджра, яка пізніше стала точ# кою відліку для мусульманського літочислення, що ведеться за мі# сячним календарем) Мухаммед виступав вже не тільки як проповід# ник, але і як теократичний правитель, який диктував прихильникам норми поведінки в різних сферах життя. У 630—631 рр. мусульма# ни під керівництвом Мухаммеда підпорядкували Мекку і значну ча# стину Аравії; Мухаммед став главою теократичної держави. Мусуль# манами, особливо шиїтами, високо шанується дочка Мухаммеда — Фатіма, дружина його двоюрідного брата Алі.

ІСЛАМ

Іслам (араб., букв. — покірність) — монотеїстична релігія, одна із світових релігій (нарівні з християнством і буддизмом), її послідовни# ки — мусульмани. Виникла в Аравії в VII ст. Засновник — Мухаммед. Іслам формувався під значним впливом християнства й іудаїзму.

Внаслідок арабського завоювання розповсюдився на Близькому і Середньому Сході, пізніше в деяких країнах Далекого Сходу, Пів# денно#Східній Азії, Африки. Мусульмани вірять у безсмертя душі й загробне життя. Основне джерело мусульманського віровчення — Коран, що розуміється мусульманами як предвічне, нестворене «слово Божіє», одкровення, яке Бог продиктував Мухаммеду через свого ангела Гавриїла. Якщо для християн Бог втілений в Ісусі Христі, для мусульман він відкрив себе в Книзі — у Корані.

Друге джерело мусульманського віровчення — Суна, священний переказ, приклади з життя Мухаммеда як джерело матеріалу для розв’язання релігійних, соціально#політичних і правових проблем. Суна складається з хадисів — розповідей про висловлювання Мухам# меда з того або іншого приводу, про його вчинки або невисловлені схвалення. Найважливіший принцип ісламу — суворий монотеїзм, що носить абсолютний і безумовний характер. Бог в Корані з’явля# ється одночасно і як всемогутній, всевишній, навіть грізний і в той же час як милостивий, співчуваючий і прощаючий. Кожна віросповідна група в ісламі об’єднувалася в окрему общину (умму).

Уммаце передусім релігійна спільність людей, яка стає об’єк# том божественного плану порятунку людей (кожній уммі посилаєть# ся свій пророк); у той же час умма — це і форма соціальної організа# ції людей, яка створює своєрідне релігійно#політичне тіло.

Мусульманська община об’єднує всіх мусульман світу, незалеж# но від їхньої етнічної і культурної приналежності. Прототипом її зав# жди служила перша мединська община пророка, яка досі залиша# ється для мусульман ідеалом соціально#політичного об’єднання лю# дей, згуртованих єдиною вірою. Релігійні розпорядження, яких зо# бов’язаний дотримуватися кожний мусульманин, це передусім «п’ять стовпів ісламу»: 1) словесне сповідання єдинобожжя і пророчої місії Мухаммеда (шахада), що виражається в промовлянні молитовної формули свідчення: «Немає божества, крім Бога, і Мухаммед — раб Його і Посланник Бога»; 2) ритуальна молитва (салят), яку мусуль# манин повинен здійснювати п’ять разів на день; 3) очисна милостиня на користь потребуючих; 4) піст у місяць рамадан, який передбачає повне утримання від їжі, питва і будь#яких веселощів у денні години; 5) паломництво (хадж), хоч би раз у житті, у Мекку до головної му# сульманської святині — Кааби.

Паломництво в Мекку, де щорічно збираються мусульмани з усьо# го світу, символізує, передусім, єдність мусульманської общини, яка в ідеалі не визнає національних і культурних відмінностей. Після закінчення паломництва починається головне мусульманське свято — ід аладха, або курбанбайрам, свято жертвоприношень, оскільки в останній день паломництва приноситься в жертву худоба в пам’ять про жертвоприношення Авраама. Друге за значущістю мусульман# ське свято — ід алфітр або уразабайрам, свято на честь закінчення посту в місяць рамадан. Загалом іслам являє собою нерозривну єд# ність релігії, культури і соціально#політичного ладу, тотальну систе# му, яка охоплює всі сфери життя людини.

КОРАН

Коран (араб. кур’ан, букв. — читання) — головна священна книга мусульман, збірник проповідей, обрядових і юридичних встановлень, молитов, повчальних розповідей і притч, промовлених Мухаммедом у Мецці та Медині. Найперші списки, які збереглися, датуються рубежем VII—VIII ст.

СУНІЗМ

Сунізм — один із двох (нарівні з шиїзмом) основних напрямів ісламу. У країнах поширення ісламу прихильники сунізму — суні ти — складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Північно# го Ємена). Нарівні з Кораном сунізм визнає Суну. При розв’язанні питання про вищу мусульманську владу (про імама#халіфа) спира# ється на «згоду всієї общини», на відміну від шиїзму, який визнає імамами#халіфами лише Алідів.

ШИЇЗМ

Шиїзм (від араб. ши’а — група прихильників) — один із двох (поряд з сунізмом) основних напрямів в ісламі. Виник у VII ст. на основі суперечок про кількість імамів й про особистість останнього з них. Шиїзм розколовся на декілька сект. Шиїти не визнають суніт# ських халіфів, вважаючи законними наступниками Мухаммеда лише імамів — Алідів. Шиїзм — державна релігія в Ірані, поширена в Ємені, Іраку, Лівані, Бахрейні тощо.

АРАБСЬКИЙ ХАЛІФАТ

Арабський халіфат — теократична середньовічна держава, яка виникла на основі раннього арабського державного утворення, засно# ваного Мухаммедом, і яка після його смерті перейшла під владу його наступників — халіфів. Після правління чотирьох так званих «пра# ведних» халіфів у країні змінилося дві династії, так чи інакше пов’я# заних кровною спорідненістю з сім’єю пророка. Перша динас# тія — династія Омейядів (661—750), при якій визначилися загальні географічні контури халіфату, що включали країни від Ірану на схо# ді до Єгипту і Північної Африки на південному заході, — була скине# на в 750 р. представником іншої лінії роду пророка, династія якого отримала назву Аббасидів (750—1258). Більшість представників попередньої династії при цьому загинула. Їхня влада збереглася лише на заході, в Іспанії, де організувався Кордовський емірат.

ДВІ ІМПЕРІЇ: ВІЗАНТІЙСЬКА І ФРАНКСЬКА

ВІЗАНТІЯ

Візантія (Візантійська імперія) — Римська імперія в епоху се# редньовіччя зі столицею в Константинополі — Новому Римі. Назва «Візантія» походить від давнього найменування її столиці (Візантій знаходився на місці Константинополя) і простежується у західних джерелах з XIV ст. Символічним початком Візантії вважається рік заснування Константинополя (330 р.), з падінням якого — 29 травня 1453 р. — імперія припинила своє існування. «Поділ» Римської ім# перії 395 р. на Західну і Східну являло собою лише формально#право# ву межу епох, у той час як історичний перехід від пізньоантичних державно#правових інститутів до середньовічних відбувався в VII— VIII ст. Але і потім Візантія зберігала багато традицій античної дер# жавності і культури, що дає змогу виділити її в особливу цивіліза# цію, сучасну, але не ідентичну середньовічній західноєвропейській спільноті народів. Серед її ціннісних орієнтирів найважливіше місце займали уявлення про так звану «політичну ортодоксію», які поєд# нували християнську віру з імперською ідеологією. Разом з грець# кою мовою та елліністичною культурою ці чинники забезпечували єдність держави протягом майже тисячоліття. В основу візантійсько# го законодавства було покладено римське право, яке ревізувалося та адаптувалося до нових життєвих реалій. Етнічна самосвідомість дов# гий час не грала істотної ролі в самоідентифікації імперських грома# дян, які офіційно іменувалися римлянами (по#грецькому — ромея# ми). В історії Візантійської імперії можна виділити ранньовізантій ський (IV—VIII ст.), середньовізантійський (IX—XII ст.) і пізньові зантійський (XIII—XV ст.) періоди.

РАННЬОВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПЕРІОД

У початковий період до складу Візантії (Східної Римської імперії) входили землі на сході від лінії розділу 395 р. — Балкани, Фракія, Мала Азія, Сирія та Палестина, Єгипет. Після захоплення варвара# ми західних римських провінцій статус Константинополя ще більше підвищився, оскільки місто залишалося резиденцією імператорів й осереддям імперської ідеї. Звідси в VI ст. за імператора Юстиніана I (527—565) велося «відновлення Римської держави»; після багаторі# чних воєн під владу імперії було повернуто Італію з Римом, Північну Африку з Карфагеном і частину Іспанії. На цих територіях було від# новлено римське провінційне управління і поширено дію римського законодавства в його юстиніановій редакції («Кодекс Юстиніана»). Однак в VII ст. ситуація в Середземномор’ї повністю змінилася вна# слідок нашестя арабів і слов’ян. Імперія втратила найбагатші землі Сходу, Єгипет і африканське узбережжя, а її балканські володіння сильно скоротилися і виявилися відрізаними від західноєвропейсь# кого світу. З відторгненням східних провінцій зросла домінуюча роль грецького етносу і припинилася полеміка з монофіситами, яка була важливим чинником внутрішньої політики імперії на сході в поперед# ній період. Латинська мова, раніше офіційна державна мова, вийшла з ужитку і замінилася грецькою.