Варто зазначити, що й англосаксонське прецедентне право застосовує типізуюче порівняння ситуацій, за допомогою якого вказуються ті ознаки принциповою основою співставлення і “підведення під один знаменник”, тобто під один правовий наслідок двох різних ситуацій. Точніше кажучи, при цьому йдеться про відповідь на запитання чи достатньо подібним є той чи інший випадок, та чи інша ситуація до “прецедента”, тобто має місце співпадіння "in all relevant aspects"[145]. Наступний етап англосаксонського підходу – distinguishing[146], відповідає на питання чи відповідають ознаки ситуації, яку слід вирішити, тим ознакам, на які опирається вирішення ситуації у “прецедентному” випадку, іншими словами – чи можна застосувати принципи і підходи, які реалізовані в “прецеденті”, до ситуації, що розглядається, чи виправдане таке застосування, а може треба визнати, що є певні обставини, які відрізняють ці ситуації і тому ведуть до різних рішень[147].
б) Основною ідеєю типізуючого порівняння ситуацій є таким чином однакове поводження при вирішенні однакових ситуацій і неоднакове вирішення ситуацій, що відрізняються своєю суттю: шляхом виокремлення спочатку схожих, а потім - різних, відмінних обставин здійснюється зважування і порівняння ситуацій. Якщо визнати це основним механізмом заповнення прогалин і тлумачення закону, то слід погодитись з тим, що принцип однакового поводження е центральним механізмом, душею юридичної герменевтики, щонайменше надзвичайно важливою формою, яка дає можливість збагнути і простежити за функціонуванням проблеми справедливості в контексті герменевтики.
Питання однаковості оцінки постає при цьому завжди у контексті кожної конкретної правової проблеми, кожної ситуації, вирішити яку покликана відповідна норма (або „прецедентно” сконструйована для вирішення ситуації „квазінорма”) (детальніше щодо цього нижче част. II). Так, наприклад, питання рівноправності (однакового поводження щодо) жінки й чоловіка у світлі військового обов'язку виглядає зовсім по-іншому, ніж у випадку з батьківським обов'язком чи захистом материнства.
Далі слід розглянути базу для порівняння, у співвідношенні до якої проблематична ситуація (чи тип проблематичних ситуацій) розглядається. У разі застосування прийому аналогії такою базою є „подібні” норми права, тобто ті норми, які слід перевірити на предмет їх можливого аналогічного застосування. Отже тлумачення норми виходить з тих типових реальних ситуацій і їх рішень, які вже (завдяки існуючій судовій практиці тощо) охоплені ознаками юридичного складу цієї норми. Ситуація, яку треба вирішити, буде порівняна з тією сукупністю ознак, яка постає з типових ситуацій. Однак знайти вихідні і таким чином „керівні” типи не завжди легко. Якщо йдеться про поняття, які вимагають оцінки („погано”, „довго”, „належним чином”, або ж складніші - „недостовірна інформація”, „псування” тощо), то такі пошуки вже вимагають копіткого і філігранного правозастосування, насамперед - з боку юстиції, судочинства. Час від часу закони полегшують таку працю, вказуючи на ті чи інші типізовані ситуації, даючи певні орієнтири.
Так, §138 BGB, описуючи наслідки непорядного правочину наводить як приклад (в тексті норми він виділений за допомогою прислівника “зокрема”) кілька обставин, за яких правочин слід вважати непорядним. З-поміж іншого це вплив тяжких обставин, недосвідченість у справах, слабка сила волі. Правосуддя не обмежилось лише ними і визнало існування ще кількох типів „непорядних” правочинів та належним чином класифікувало їх, наприклад, використання економічно міцнішого становища; укладення правочину щодо питань, які повинні належати до глибоко особистих рішень людини через їхній тісний зв'язок з питаннями сумління і світогляду, зокрема щодо віросповідання; зневажання обов'язками свого стану; завдання значної шкоди загальному добробуту тощо).
Надалі виникає питання щодо інстанції, яка повинна вирішувати, чи має місце різниця між типами, які порівнюються між собою, і чи є ця різниця обов'язковою чи необов'язковою до врахування; адже суддя повинен керуватись не власними глибоко особистими почуттями і правосвідомістю, а приймати рішення як представник суспільства. Тобто спершу він повинен спробувати встановити, яке саме тлумачення чи уточнення закону (за необхідності і його добудова) найповніше відповідають потенційно прийнятним для більшості (консенсуальним) уявленням про справедливість (див. §3 част. II; §4 част. II п. в).
в) Насамкінець необхідно звернути увагу на те, яким чином відбувається розвиток правових понять і принципів. Це можна проілюструвати за допомогою питання щодо віднесення тієї чи іншої проблемної ситуації або тієї чи іншої проблемної обставини при вирішенні ситуації до сфери (або іншим словом „обсягу”) застосування певної норми - таке віднесення слід визнати тлумаченням або добудовою норми, залежно від того, чи „вписується” ця ситуація або обставина у межі допустимого смислу слів цієї норми чи виходить за його межі. Якщо ж ситуація вписується лише в загальний контекст норми, тобто до неї в принципі можна застосувати підхід цієї норми, то слід визнати, що має місце аналогія. Наступним прийомом, який може бути використаний, є рішення щодо виключення ситуації зі сфери застосування норми (таке виключення ще називають рестрикцією, звуженням сфери або „обсягу” норми) або рішення про те, що принцип норми взагалі не можна застосовувати до цієї ситуації („виключення аналогії”).
Отже в основі міркувань, побудованих на порівнянні типів лежать „експерименти” з тим „вихідним типом”, який норма описує однозначно і безсумнівно. Його ознаки по черзі співставляються з фактичними обставинами тієї чи іншої ситуації і таким чином відбувається виявлення тих ознак норми, зміна яких робить неприпустимим застосування правового наслідку норми. Отже, робиться висновок про необхідність „відхилитись” від правового наслідку норми. Таким чином, матиме місце точне встановлення суттєвих ознак тобто тих, які визначають, наскільки ситуація, яку слід вирішити, відрізняється від описаної в нормі і тому потребуватиме або тлумачення, або добудови чи аналогії. Ця перевірка переходить в перевірку необхідності (або недопустимості) іншого правового наслідку ніж того, який передбачений „вихідною нормою”. У такий спосіб відбувається уточнення самого вихідного типу. Поряд з цим здійснюється конкретизація норми права стосовно її відповідності до „об'єктивної дійсності”, до життя (див. §16 част. II). Норми права, сформульовані загально, допускають і часто потребують такої конкретизації.
Подібна конкретизація часто узаконюється; стосовно недобросовісної конкуренції (вище а) вона набула наступного вигляду: “Не добропорядною є пропозиція надання або гарантія чи обіцянка надання певних благ працівнику чи уповноваженому господарюючого суб'єкта як віддяка за недобросовісну перевагу при отриманні робіт чи послуг господарському обігу” (див. §12 абз. 1 Закону про недобросовісну конкуренцію).
Додатково напрацьоване уточнення такого типу (тобто типової ситуації, яку регулюватиме норма) може у свою чергу бути вихідною і порівняльною основою для подальших уточнень. Так, до наведеної вище норми можна було б додати таке обмеження: “Загальноприйняті види/предмети подяки незначної вартості не беруться до уваги”.
Класифікуючий порівняльний метод забезпечує певну „відкритість” „типу” і таким чином його здатність до розвитку. Отже, виявлення ознак, які е суттєвими для вирішення питання про віднесення ситуації до того чи іншого типу, нагадує ілюстрацію, яку свого часу вжив Левеллін (Llewellin) для зображення процесу добудови в прецедентному праві: він уявляв собі гілку, галуззя якої невпинно росте[148]. У сфері формування правового і забарвленого етично-правовим контекстом підґрунтя тут можна провести паралель до описаного Husserl'ом розвитку емпіричних (заснованих на чуттях і досвіді) понять: при цьому також „поряд із уже здобутими ознаками завжди залишається невизначено широкий горизонт невідомих понять (визначень понять)”. Так „емпірично здобуті поняття змінюються в результаті приєднання до них нових ознак” відповідно до такої собі „емпіричної ідеї, ідеї відкритого і завжди готового до уточнення поняття”[149]. Такі міркування є завжди відкритими для нового досвіду на противагу підходу до вирішення тієї чи іншої ситуації за допомогою шаблонів, коли немає готовності детально проаналізувати їх співвідношення з реальними обставинами справи[150]. Так само при нормативному порівнянні типів (норм) йдеться про створення „понять”, іншими словами про прогресуюче уточнення “об'єктивного змісту уявлень" (див. §4 част. І), які окреслюють сферу застосування норми чи принципу права. Розвиток понять при цьому може спрямовуватися у бік генералізації (узагальнення), або в бік диференціації, тобто виділення окремих типів зі своїми спеціальними особливостями (ознаками).
Рух у бік генералізації здійснюється за допомогою міркувань за аналогією: порівняння різних типів веде до їх прирівнювання і застосування до них правила рівності - однакового поводження з однаковими речами. За детальнішого розгляду стає очевидним, що застосування правила рівності означає фактично винесення за дужки тих обставин реальних ситуацій, які не є суттєвими для їх вирішення, хоча у свою чергу вони суттєво відрізняються між собою. Такі міркування власне і є основою юридичного мислення взагалі. Таким чином, здійснюється не лише виведення загальних принципів з конкретних норм, а й генералізація правосвідомості - виведення з поодиноких ситуацій і шляхів їх вирішення загальних характеристик права. Це легко уявити собі, поглянувши на прецеденте право; воно створилось на основі конкретних справ як засноване на завчених, орієнтованих на пануючу у суспільстві правосвідомість судочинство. Його розвиток відбувався шляхом порівняння ситуацій, їх типізацію (див. вище І а) і піднесення конкретних рішень до „рангу” норм і принципів[151].