112
проживання. До заяви додається копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою, копія рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати. Згідно із Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито", розмір ставки державного мита за видачу іммігранту посвідки на постійне проживання становить 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Для оформлення посвідки на постійне проживання особи, зазначені в пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", замість копії рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну та квитанції про сплату державного мита подають такі документи:
1) особи, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності цим Законом і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні, — оригінал і копію паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку або посвідку на постійне проживання;
2) особи, які змушені були залишити місця постійного проживання в Автономній Республіці Абхазія (Грузія) і прибули для проживання в Україні, — тимчасову довідку, отриману ними після прибуття в Україну, та документ про підтвердження факту безперервного проживання в Україні не менш як п'ять років, видані органом міграційної служби;
3) особи, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року згідно з Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, — копію документа, що підтверджує прийняття на професійне навчання чи роботу;
4) особи, які прибули в Україну дітьми-сиротами у зв'язку зі збройними конфліктами у місцях їх постійного проживання і виховуються (виховувалися) у державних дитячих закладах, у дитячих будинках сімейного типу або над якими встановлено (було встановлено) опіку чи піклування громадян України, — документ, що підтверджує виховання у державному дитячому закладі, в дитячому будинку сімейного типу або встановлення опіки чи піклування.
113
Територіальний орган внутрішніх справ протягом тижня з дня прийняття заяви видає під розписку заявникам, законним представникам іммігрантів або за їх дорученням, засвідченим нотаріально, іншим особам посвідку на постійне проживання.
У паспортному документі іммігранта на останній вільній сторінці проставляється відмітка встановленого зразка про наявність дозволу на постійне проживання в Україні.
Посвідка на постійне проживання підлягає обміну при досягненні особою 25- і 45-річного віку.
У разі пошкодження чи втрати такої посвідки іммігрант може отримати нову посвідку в територіальному органі внутрішніх справ. Про втрату посвідки на постійне проживання іммігрант зобов'язаний негайно повідомити територіальний орган внутрішніх справ за місцем її втрати, який невідкладно інформує про це Міністерство внутрішніх справ України та Адміністрацію Державної прикордонної служби України.
Після з' ясування обставин втрати посвідки на постійне проживання оформлення іммігранту нової посвідки замість втраченої проводиться територіальним органом внутрішніх справ у порядку, встановленому для її оформлення.
Такий механізм видачі посвідки на проживання застосовується і до особи, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію в Україну.
Іммігранти, які отримали посвідки на проживання, повинні зареєструватися за місцем постійного проживання, а в разі зміни місця проживання — перереєструватися в порядку, встановленому для громадян України.
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито", за реєстрацію місця проживання стягується мито у розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Статтею 12 Закону України "Про імміграцію" визначено підстави для скасування дозволу на імміграцію в Україну, що має наслідком вилучення посвідки на постійне проживання та вжиття заходів відповідно до статті 13 цього Закону.
Дозвіл на імміграцію в Україну може бути скасований територіальним органом внутрішніх справ, який його видав, якщо:
• з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, які втратили чинність;
114
• іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
• дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
• це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
• іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
• в інших випадках, передбачених законами України.
Питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну мають право порушити орган внутрішніх справ, інший орган виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування цього дозволу.
Міністерство внутрішніх справ України, його територіальні органи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається це питання.
На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення, про що письмово повідомляються протягом тижня ініціатор процедури скасування дозволу на імміграцію в Україну та іммігрант, і надсилається у такі ж терміни до територіального органу внутрішніх справ за місцем проживання іммігранта для вилучення посвідки на постійне проживання. Копія відповідного рішення надсилається також до Адміністрації Державної прикордонної служби України.
Закон України "Про імміграцію" не позбавив особу права повторного подання дозволу на імміграцію в Україну, але не раніше ніж через один рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні такого дозволу чи його скасування.
Дія чи бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну, рішення, прийняті відповідним територіальним органом внутрішніх справ, можуть бути оскаржені у встановленому порядку до суду (стаття 15 Закону України "Про імміграцію").
Положення цієї статті Закону ґрунтуються на конституційних положеннях щодо судового захисту прав і свобод людини та громадя
115
нина, що узгоджується із статтею 8 Загальної декларації прав людини, за якою кожен, у разі порушення його основних прав, наданих конституцією і законом, має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами.
Це конституційне право не може бути скасоване (частина друга статті 22 Конституції України).
Конституція України, закріпивши право людини і громадянина на судовий захист своїх прав і свобод, гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55).
За змістом статті 15 Закону України "Про імміграцію" оскарженню підлягають рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, про відмову в наданні дозволу на імміграцію в Україну, про скасування дозволу на імміграцію в Україну, прийняті Міністерством внутрішніх справ України та його територіальними органами, дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.
Крім зазначених рішень можуть бути оскаржені дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду заяв про надання дозволу на імміграцію в Україну.
Посадовими особами відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про державну службу" вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.
Як випливає з Постанови Пленуму Верховного Суду України " Про судову практику у справах про хабарництво" № 5 від 26 квітня 2002 року, організаційно-розпорядчі обов'язки — це обов'язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідувачі відділів, лабораторій, кафедр), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
116
Працівники Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв і консульських установ України відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" є державними службовцями, а ті з них, що здійснюють організаційно-розпорядчі функції, — посадовими особами.
Особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ не належать до поняття "державний службовець", оскільки в Законі України "Про міліцію" щодо них використовується поняття "службові особи".
Відповідно до зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 року, особа є службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов'язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою.