186
люційні злочини за кримінальним законодавством України, та всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими бандпособниками та їх сім'ям. Підлягають реабілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.
Частина четверта пункту 5 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" поширює реабілітацію на громадян, які займали адміністративні посади в період тимчасової німецької окупації території України за умови встановлення фактів їх допомоги партизанам, підпільникам і частинам Радянської Армії, саботажу виконання вимог окупаційної влади, допомоги населенню у приховуванні запасів продовольства та майна, інших шляхів сприяння боротьбі з окупантами.
Особі, яку визнано необґрунтовано засудженою або підданою покаранню за рішенням позасудового органу, видається довідка про реабілітацію. Довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у державах колишнього Союзу РСР або його державними органами, є чинними на території України. Відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок надання пільг реабілітованим особам, які були репресовані за межами республіки і проживають на території України" від 19 листопада 1992 року пільги, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", надаються особам, які були піддані необґрунтованим політичним репресіям за рішеннями радянських органів на територіях республік колишнього СРСР, а згодом реабілітовані у встановленому порядку й постійно проживають в Україні.
Цим же Законом (частини перша статті 2) та Постановою Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" (частини перша, друга, третя пункту 5, частина третя пункту 7) визначено осіб, які реабілітації не підлягають.
Реабілітованим, які мають право на пільги, за місцем проживання місцевими органами видається посвідчення єдиного зразка.
Вирішення питань, пов'язаних із встановленням факту розкурку-лювання, адміністративного виселення з відшкодуванням матеріаль
187
них збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", покладено на обласні, міські та районні ради депутатів, які утворюють штатні комісії з поновлення прав реабілітованих.
І насамкінець — сатисфакція та гарантії неповторення, які охоплюють: припинення порушень; перевірку фактів і повне та публічне оприлюднення цих фактів; офіційну заяву або судове рішення про поновлення законних прав жертви; вибачення, у тому числі публічне визнання фактів і відповідальності; проведення заходів, пов'язаних з поминанням жертв і вшануванням їх пам'яті; відображення в підручниках історії тощо чітких свідчень про порушення прав людини.
Щодо гарантій неповторення, то ними є загальні положення Конституції України, зокрема її статті 3, відповідно до яких людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
У преамбулі Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" Верховна Рада України гарантує Українському народові, що подібне ніколи не повториться, що права людини і законність будуть свято дотримуватись.
Процес масового повернення (репатріації) раніше депортованих народів до України є явищем унікальним у світовій історії. Труднощі розв'язання проблеми насамперед полягають у тому, що депортація народів відбулася в межах єдиної території колишнього Союзу РСР, а їх повернення пов'язане з перетинанням державних кордонів.
Питання повернення на історичну батьківщину раніше депортованих народів та осіб, депортованих за національною ознакою, в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, серед інших визначено пріоритетним напрямом правового регулювання міграційних процесів в України. На виконання зазначеного Указу Президента України Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року.
188
Відновлення прав раніше депортованих народів мають співіснувати на двох рівнях: на рівні всього народу (колективні права) та на рівні осіб, що належать до цього народу (індивідуальні права).
Природні права й свободи людини повинні бути мірилом усіх процесів, що відбуваються в суспільстві, бо їх порушення деформує нормальний розвиток людини, дегуманізує його. Держава повинна поважати й забезпечувати ці права. Саме про це йдеться в Конституції України.
Колективні права (право народу, нації, право спільноти, право асоціації) не є природними, оскільки формулюються й викристалізовуються в міру становлення інтересів тієї чи тієї спільноти або колективу і не виступають сумою індивідуальних прав осіб. Вони мають інші якості, що визначаються метою та інтересами утворень. Однак, хоча б якими різноманітними були ці права, їх правомірність повинна незмінно проходити перевірку "людським виміром" — правами й свободами людини.
Колективні права не повинні ігнорувати права людини, суперечити останнім чи придушувати їх — інакше мета й методи таких спільнот антигуманні та протиправні. Тому міжнародно-правові норми відображають неподільність колективних та індивідуальних прав, їх рівнозначність, дають правову основу для їх збалансування.
У роки сталінських репресій на основі безпідставних звинувачень і незаконних рішень державних органів Союзу РСР у позасудовому порядку зазнали репресій і були депортовані з постійних місць проживання до окремих регіонів СРСР (Урал, Північ, Сибір, Поволжя, Середня Азія) кримські татари, німці, болгари, вірмени, поляки, інші народності з вилученням майна, встановленням режиму спецпосе-лень та обмеженням їхніх політичних, соціальних, економічних і культурних прав.
Етнічні німці примусово переселені з території України та Кримської області (Указом Президії Верховної Ради СРСР, який було затверджено відповідним Законом Союзу РСР від 19 квітня 1954 року з одночасним внесенням змін до статей 22, 23 Конституції СРСР, Кримську область зі складу РРСФР передано до складу Української РСР 19 лютого 1954 року) на підставі, зокрема: Постанови Політбю-ро ЦК ВКП (б) "Про німців, які проживають на території Української РСР" від 31 серпня 1941 року; Постанови Державного Комітету Оборони (ДКО) СРСР "Про переселення німців із Запорізької, Сталінської та Ворошиловоградської областей" № 702 цт від 22 вересня
189
1941 року. Кримські татари — на підставі Постанови ДКО СРСР " Про кримських татар" № 5859 цт від 11 травня 1944 року; Директиви Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) "Про підготовку до депортації із Криму татарського народу" № від 22 квітня 1944 року. Вірмени, греки і болгари — на підставі Постанови ДКО СРСР "Про виселення із Криму німецьких пособників вірмен, греків і болгар" № 5984 цт від 2 червня 1944 року.
В офіційних і секретних документах, які містили накази про насильницьке переміщення етнічних груп і цілих народів, поняття " депортація" майже не вживалося. Найчастіше використовували поняття "виселення", а стосовно етнічних німців — " переселення". В основу рішень були покладені надумані звинувачення й принцип колективної відповідальності.
Під насильницьке тотальне переселення підпало тоді більше як 450 тисяч етнічних німців, близько 200 тисяч кримських татар, понад 38 тисяч болгар, вірмен, греків тощо.
Нині, за даними Всеукраїнського перепису населення, на території України (станом на 5 грудня 2001 року) проживає, зокрема, 248,2 тис. кримських татар (у 5,3 рази більше, ніж у 1989 році), 204,6 тис. болгар (87,5 % до 1989 року), 99,9 тис. вірмен (у 1,8 разів більше, ніж у 1989 році), 91,5 тис. греків (92,9 % до 1989 року), 33,3 тис. німців (88 % до 1989 року).
Щодо регіонів України, то, наприклад, у межах Автономної Республіки Крим налічується 243,4 тис. кримських татар (у 6,3 рази більше, ніж у 1989 році), 8,7 тис. вірмен (у 3,6 разів більше, ніж у 1989 році).
Загальна чисельність насильно переміщених осіб не вичерпується наведеними цифрами; вона значно перевищує їх за рахунок представників інших національностей. Зокрема, з України, переважно з її західного регіону, за часів тоталітарного режиму було депортовано близько 150 тисяч поляків. Величезних масштабів набула депортація власне українців. Тільки в 1939-1941 рр. з території Західної України було примусово виселено близько 550 тисяч українців. До цього необхідно додати переселення з 28 квітня по 12 серпня 1947 року в результаті проведення операції "Вісла" понад 140 тисяч етнічних українців з Польщі.
Правове становище спецпереселенців встановлювалося, зокрема, Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 8 січня 1945 року. Відповідно до цієї Постанови спецпереселенці користувалися всіма