Національна академія управління
Т. М. Лященко
ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ
Монографія
Київ 2007
УДК 341.71
ББК 66.49
Лященко Т. М.
Правовий статус дипломатичних представництв. – К.: 2008. – с.
ISBN 978-966-8406-24-9
У монографії розповідається про становлення інституту дипломатичного права у світовій практиці, зокрема його розвиток в Україні. Досліджується юридична природа дипломатичних привілеїв і імунітетів, розглядаються правові аспекти організації охорони дипломатичного представництва, правова регламентація дипломатичного притулку, забезпечення функціонування дипломатичної пошти, особливості правового статусу дипломатичного кур'єра. Значну увагу приділено процесу імплементації норм міжнародного права про дипломатичне представництво в національне законодавство. Дослідження ґрунтується на досягненнях міжнародно-правової науки, різних галузей знань, матеріалах Комісії міжнародного права ООН та оновленого законодавства. Вносяться пропозиції щодо імплементації норм міжнародного права про дипломатичне представництво в національне законодавство.
Розрахована на законодавців, науковців, фахівців у галузі міжнародного права, студентів вищих юридичних навчальних закладів і факультетів, які вивчають та застосовують міжнародно-правові норми, широкий читацький загал.
Рецензенти:
Романчук Юрій Васильович, Другий Секретар Департаменту НАТО, Міністрества закордонних справ України.
Нагребельний Володимир Петрович, заступник директора Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук членкореспондент АПрН України.
Подоляк Володимир Іванович, професор кафедри «Теорії та історії держави та права» Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»
Під загальною редакцією Нікітіна Ю.В.
ББК 66.49
ISBN 978-966-8406-24-9 С Т. М. Лященко, 2008
Передмова.................................................................................................
І. Становлення інституту дипломатичного права .............................. 1.1. Становлення інституту дипломатичного права
у світовій практиці............................................................................
1.2. Розвиток дипломатичного права в Україні...................................
ІІ. Дипломатичні привілеї та імунітети...............................................
2.1. Юридична природа дипломатичних привілеїв та імунітетів.......
2.2. Правові аспекти організації охорони дипломатичного
представництва.................................................................................
2.3. Правова регламентація дипломатичного притулку.....................
2.4. Міжнародно-правове забезпечення функціонування
дипломатичної пошти......................................................................
2.5. Особливості правового статусу дипломатичного кур’єра...............
2.6 Правове регулювання недоторканності дипломатичних засобів пересування............................................................................
ІІІ. Імплементація норм міжнародного права про дипломатичне
представництво в національне законодавство....................................
Післямова..................................................................................................
Список використаних джерел....................................................................
Додатки.....................................................................................................
Дипломатичне представництво є складовою офіційної діяльності глав держав, урядів та державних органів зовнішніх зносин у особі їхніх постійних представників. Діяльність цих представників у складі дипломатичних місій представництв спрямована на здійснення репрезентативної політики акредитуючої держави та захисту прав її громадян за кордоном. Правову основу здійснення представництва складають нормативно-правові акти внутрішнього законодавства держав та міжнародно-правові документи, базовим серед яких є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (далі – Конвенція). Ця багатостороння угода закріпила основоположні принципи дипломатичного представництва та гарантії безперешкодної діяльності дипломатичних агентів.
Після ратифікації Конвенції державами-учасницями, статус дипломата істотно змінився, він вже не виконує суто представницьких функцій, а є насамперед радником, місце якого – поруч з політичним керівництвом держави. В цей час, ефективність представництва стабільно понижується через ускладнення його здійснення у зв’язку з правовою неврегульованістю Конвенцією ряду ключових питань дипломатичного представництва. Тому, в пропонованій монографії містяться аналітичні висновки, які ґрунтуються на чинній міжнародній, національній законодавчій базі, а також дипломатичній практиці та її застосуванню щодо конкретних правовідносин.
Розширення масштабів терористичної діяльності, спалахи расизму та інші вкрай негативні явища сучасності, які супроводжують світову глобалізацію, зумовлюють необхідність посилення охорони дипломатичних представництв, зокрема внутрішньої. Такий вид самозахисту від зовнішньої загрози формально не закріплений на рівні міжнародних угод, хоча дипломатичними представництвами практикується не перше десятиріччя. Більшість держав– учасниць Конвенції, вирішують питання організації внутрішньої охорони дипломатичних представництв одно- та двосторонніми угодами, ігноруючи як інших учасників цієї міжнародної угоди, так і основні принципи міжнародного права. З огляду на це, на нашу думку, є потреба врегулювати базові питання статусу внутрішньої охорони: її кількісний склад; межі компетенції співробітників; ввезення, вивезення, носіння та зберігання ними вогнепальної зброї.
Також важливим є питання дипломатичного притулку та правомірності його надання громадянам приймаючої держави. Складність полягає в тому, що цей інститут визнають не всі держави світу, а можливість його надання детально регламентована лише латиноамериканськими країнами (Гаванська конвенція 1928 року). Вивчення даного аспекту показало, що без удосконалення чинної правової регламентації статусу дипломатичних представництв, навіть, якщо всіми державами–учасницями Конвенції інститут дипломатичного притулку буде визнано, його функціонування буде загальмовано суперечністю ряду норм та принципів міжнародного права. Тому, легалізацію цього інституту слід розпочати з розробки програми уніфікації діючого міжнародного та національного законодавства держав, які ратифікували Конвенцію. Практична та теоретична цінність дослідження питання диломатичного притулку в рамках даної монографії полягає в його результатах, згідно з якими було виявлено та обґрунтовано розмежування двох різних за своєю юридичною природою, але єдиних за об’єктом впливу правових категорій: «дипломатичного притулку» та «дипломатичного укриття», а також проаналізовано унікальну форму дипломатичного притулку відому як «бест».
На практиці, широкого розповсюдження набуло використання для обміну дипломатичною поштою між представництвами та органами державної влади акредедитучої держави, дипломатичних кур’єрів. Норм регламентуючих статус яких, Конвенція не містила ще з моменту її підписання. Враховуючи обсяг обов’язків та відповідальності, які покладаються на цю категорію осіб, в монографічному дослідженні обґрунтовано необхідність розширення привілеїв та імунітетів дипломатичних кур’єрів до рівня та об’єму гарантованих членам адміністративного персоналу дипломатичних представництв.
Нові способи пересилання дипломатичної пошти та її охорона, навіть, не зазначені в Конвенції. Чинні нормативні акти міжнародного права не встановлюють ні граничних розмірів дипломатичної пошти (валізи), ні її припустимої (максимальної) ваги, ні ряду інших принципово важливих з точки зору безперешкодності та ефективності здійснення репрезентативної політики вимог. Одним із аспектів дослідження є правомірність та обґрунтованість застосування заходів прихованого огляду дипломатичної пошти (за допомогою рентгенівських променів, сканування тощо) враховуючи те, що згідно Конвенції пошта не може бути затримана чи відкрита третіми особами, зокрема співробітниками митних органів транзитних держав чи приймаючої держави (п.3 ст.27 Конвенції).
Потенційним джерелом конфліктів між дипломатичним представництвом та владою держави перебування є зловживання дипломатичними агентами імунітетом такого засобу їх пересування як автомобіль. Зокрема, порушення правил дорожнього руху, що є не лише загрозою громадському правопорядку, життю та здоров’ю громадян, а й демонстрацією відкритої зневаги до законів приймаючої держави. В даній науковій роботі проаналізовано цей вид привілею з точки зору практичної доцільності його об’єму, обґрунтовано необхідність його зменшення та заборону поширення на ряд випадків.
З огляду на викладене та з метою усунення існуючих прогалин у правовій регламентації статусу дипломатичних представництв та їхнього персоналу, об’єктами дослідження було обрано Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року; проект статей про статус дипломатичного кур’єра і дипломатичної пошти, яка не супроводжується дипломатичним кур’єром, підготовлений Комісією міжнародного права ООН; деякі нормативні акти іноземного та національного законодавства; прецеденти міжнародного права.
Для повноти дослідження, запропоновано способи усунення виявлених неточностей та прогалин щодо ключових питань здійснення дипломатичного представництва, а також шляхи імплементації поправок до Конвенції і чинних нормативних актів національного законодавства.
На завершення монографії, наведено прогностичні відомості щодо існуючих тенденцій та подальших перспектив розвитку дипломатичної служби.
Дипломатичне представництво – не окремо взятий і автономно існуючий інститут, це цілий комплекс взаємопов’язаних та взаємозалежних політичних, економічних і соціальних чинників, виражених в основоположній – зовнішній – функції держави.