Речення і потенціальної, й ірреальної умови займають периферійну позицію у прозі Г.Тютюнника.
Конструкції потенціальної будови мають характерну будову. У них потенціальна умова передається співвідношенням форм дієслів умовного способу в зумовлюючому компонентові та дійсного у зумовленому: "Посадили б кавунів – довгі рублі в дурну кишеню". У такому зіставленні форм функції складників чітко визначені: мовний спосіб ужитий у прямому розумінні, тобто у значенні умови, дійсний спосіб виражає передбачуваний наслідок.
У структурах ірреальної умови відповідно до семантики речення (нездійснена умова у минулому чи нереальна для теперішнього чи майбутнього) умовно-наслідкові відношення передаються дієслівними формами, що мають гіпотетичне значення, або іншими засобами відтворення здогадності. Це передусім форми умовного способу, форми наказового в значення умовного і форми інфінітива з часткою б(би)із значенням здогаду. За способами вираження присудка зумовлюючої частини конструкцій ірреальної умови С.І.Дорошенко поділяє на дві групи: 1) речення, в обох компонентах яких головний член виражається умовним способом або інфінітивом із часткою б (би); 2) конструкції з присудком зумовлюючого складника у формі наказового а в зумовленій – у формі умовного способу [31,с.105-106].
Дослідник стверджують, що більш поширеною в українській мові є перша група безсполучникових структур. Наші дані не суперечать цим висновкам: "Узяв би молот, грукнув раз та два – все б легше було на руки ковалеві".
Менш поширені речення другої групи із співвідношенням форм наказового і умовного способів. Своєрідність їх – у вживанні наказового способу як умовного. У цій функції наказовий спосіб співвідноситься з формами умовного, виражає ірреальне умовне значення. Коли ж наказовий спосіб співвідноситься з формами дійсного або з неозначеною формою дієслова без частки б (би), тоді він виражає реальне значення. Форма другої особи однини здатна сполучатись із будь-яким особовим займенником, особові ознаки при цьому повністю втрачаються: "Прийди він до мене, я б його встановив догори штаньми".
Безсполучникові складні конструкції ірреальної умовності обох груп стилістично співвідносяться зі складно підрядними структурами з підрядними умови. Проте ні морфологічно, ні семантично вони не дорівнюють одна одній. Умовно-наслідкові речення з ірреальним значенням не можна перетворювати у складнопідрядні простим введенням сполучника до зумовлюючої частини. У безсполучникових конструкціях із присудками, вираженими в обох компонентах умовним способом, в якому формальним показником умовності є частка б (би), вставити сполучник якби недоречно. Створюється тавтологія умовності: на частку б (би) накладається сполучник якби. Передача умовності і без сполучника достатньо виразна і цілком правомірна.
Не піддаються трансформації у складнопідрядні з підрядними умови з введенням сполучника і безсполучникові складні речення ірреальної умови з наказовим способом у першому складникові й умовним – у другому. Це пояснюється тим, що у складнопідрядних структурах з умовним підрядним компонентом немає співвідношення присудків, виражених наказовим способом у підрядній частині й умовним у головній. До того ж не завжди з’являється потреба у такому перетворенні. Виразні граматичні засоби для відтворення умовності виконують важливу комунікативну роль як ознаки певного стилю.
Стислість будови, смислова єдність надають і конструкціям реальної та потенціальної, і реченням ірреальної умовності стилістичної динаміки, через що вони й сприймаються стилістичними синонімами складнопідрядних структур із підрядної частиною умови. Крім стилістичної своєрідності, вони відрізняються від сполучникових складних речень можливістю виражати смислові відтінки не властиві складнопідрядним відповідникам.
Для підкреслення результату, викликаного відповідною дією, у розмовному мовлення може створюватись специфічна структурна схема умовно-наслідкових конструкцій: на початку зумовленої частини ставляться кореляти то, так, а також службове слово і. У таких реченнях на думку С.І.Дорошенка, службове слово не виступає сполучником, а функціонує як підсилювально-видільна частка [31, с. 109]. Тому структури подібного зразка не сприймаються складносурядними. Перший компонент цих складних синтаксичних одиниць виражає умову, а другий – наслідок. Те, що службове слово і (й),не виконує ролі сполучника, дає йому можливість стояти не на початку другої частини, а переноситись всередину складника і посідати тут єдино можливе місце. У творах Г.Тютюнника нами зафіксовано лише такі реченні зі службовим словом, у яких він знаходиться всередині другого компонента: "Будуть у нас машини – буде й матерія"; !Ти до неї ладком ат ласкою, вона ще й по одежині подарує". Трапляється таке у фразах із різним розміщенням членів обох компонентів. Уживання і продиктоване не потребою у приєднанні другого складника до першого, а необхідністю посилити увагу до слова, що є значеннєво центральним у наслідковому компонентові.
Дослідники стверджують, що кореляти можливі у конструкціях реальної, потенціальної й ірреальної умовності у структурно співвідносних і структурно не співвідносних зі складнопідрядними реченнями. Це свідчить про та, що кореляти – "не уламки" сполучникових структур, які залишаються, коли сполучник умовності у підрядному компонентові пропускаються. Кореляти у безсполучникових складних конструкціях мають самостійне походження. Їх функції – наголошувати на результаті. Вони не постійні у вживанні, їм властива факультативність. Проте кореляти надають будові речень чітко окреслених рис, позбавляючи їх гнучкості незалежно від способу вираження присудка зумовлюючого складника.
Отож, наші дослідження засвідчують, що у прозі Г.Тютюнника умовно-наслідкові конструкції реальної умовності займають центральну позицію (80%). Регулярно функціонують безсполучниково складні речення ірреальної умовності (12%). Периферійну позицію посідають безсполучникові складні речення потенціальної умови (8%).
Наші дані засвідчують, що у творах Г.Тютюнника причиново-наслідкові речення представлені активно. Смислове співвідношення частин причиново-наслідкових структур відповідає формулі "причина – наслідок). Їх відмінність від умовно-наслідкових конструкцій полягає у змістовому наповнення першого компонента, який у реченнях причиново-наслідкової семантики констатує факт або дію, що спричиняють результат, висновок, побажання, прохання, наказ [31,с.111]: "Там усе засекречено, спроста не побачиш"; "[І веде оце жеребця.]А він вибасовує та ногами витьохкує, годі втримати", а в умовно-наслідкових реченнях препозитивна частина виражає здогад. Структурно обидва різновиди подібні розташуванням наслідкового складника (він стоїть у постпозиції), що відповідає логічній послідовності розгортання процесу "причина – результат". Логіка такого процесу супроводжується і відповідним морфологічним вираженням присудків за принципом "попередній час – наступний час". Це засвідчується у різних комбінаціях співвідношень видо-часових форм. За нашими дослідженнями, найбільш поширеними у творах Г.Тютюнника є зіставлення форм різних часів, що відповідають об’єктивному відтворенню часу:
а) минулого і теперішнього: "Наївся – ноги гнуться"; "Ми з ним і в фінську воювали, в нас і награди однакові"; "У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить";
б) теперішнього і майбутнього: "Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора і висохне"; "У нас нема нікого вдома, зарию тебе, приголублю, подушечку принесу вишивану".
Співвідношення попереднього, що передається минулим часом доконаного виду, і наступного, вираженого формою майбутнього часу, вказує на здійснену в минулому, але продовжувану дію, яка стане основою для наступної: "Трапився добрий чоловік – от і будемо з хлівчиком"; "Ну, думаю, уже обтанцювала мене мара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця; "Удвох шкодили – удвох і відповідати будемо".
Якщо присудки обох частин виражені одно часовими формами дієслів ,послідовність подій фіксується або наявністю доконаного виду, або сприймається з семантики лексичних елементів. Нами зафіксовані такі причиново-наслідкові речення, у яких присудки компонентів виражені формами:
а) минулого і минулого часу: "Ця комедія набридла солдатам, вони вистрілили з гвинтівок"; "Ми їх з коней позбивали, вони й відстали"; "Якось він недобре прикрив лантух, кури повилазили і давай літати по хаті, битись у вікна, кудкудакати";
б) теперішнього і теперішнього часу: "Гості в хату – могорич на стіл"; "Мороз повертає силу, Тимко біжить"; "Спати хочеться – очі злипаються"; "Бур’яни – хат не видно"; "Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п’явками пухнуть жили";
в) майбутнього і майбутнього часу: "Злапають тебе колись за хвоста, годі буде вирватися"; "Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як у шкварне, от і буде бариш!".
Крім цього, часто послідовність подій відтворюється конструкціями, у яких у препозитивному компоненті, названа ознака, що викликає результат і без якої він не може бути пояснений, наприклад: "Ви мудріші – підкажіть"; "Місце там глухе, туди рідко хто заходить"; "Йоньці тепленько і спосіб ненько, він похропує в бороду і бачить сон".
Відношення "попередній – наступний час" може передаватися також поєднанням "різномодальних структур із другим імперативним компонентом" [31, с.113]: "Душа з тілом розлучається, пустіть хоч у сіни".