Утворення аналізованого різновиду засновані на запереченні одного на користь іншого або на невідповідності між дією першої і другої частин. Науковець С.І. Дорошенко речення протиставної семантики поділяє на дві групи:
1) структури, у яких компоненти поєднуються на "основі заперечно-стверджувального протиставлення";
2) сполуки, у яких відношення між частинами "засновані на невідповідності їх змісту" (31,с.53).
До першої групи речень належать конструкції, між компонентами яких протиставлення виникає внаслідок заперечення у першій частині і ствердження у другій, наприклад: "Кращої долі не вибалакаєш, її робити треба". У таких сполуках виразно формулюється тло, на якому вимальовується протиставність, що задається запереченням, розміщеним у першому компоненті. Заперечення предмета, дії, ознаки вимагає протиставного ствердження, яке висловлюється далі. Цим ствердженням і є другий елемент: "Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах".
Дослідники стверджують, що наявність заперечення і напружена інтонація з логічним наголосом на основі, що протиставляється, надають першому компонентові ознак незавершеності" (31,с.53). За нашими даними, у творах Г.Тютюнника такі речення регулярно функціонують, наприклад: "Не кожному в руки щастя йде – від багатьох воно тікає". Семантична незавершеність першої частини очевидна й тоді, коли присудок у ній виражений наказовим способом у поєднанні з часткою не, наприклад : "Не кусай мене ззаду – я смачніший спереду!".
Переважно у складних безсполучникових реченнях протиставного різновиду позиція частин є закріпленою, на що звернули увагу дослідники [58;149]. Раритетними є випадки функціонування безсполучникових речень протиставного різновиду за незакріпленою позицією частин, однак нами такі структури у прозі Г.Тютюнника не зафіксовані.
Другу групу структур протиставного різновиду складають речення із елементом невідповідності їх змісту окремих компонентів. Наприклад: "Дряпаюся на неї, дряпаюся, не бере"; "Кричи та клич – вітер і голосу не донесе". Особливість цих конструкцій у тому, що в них дія другого комнонента "констатує відсутність позитивного результату, фіксує заперечення того" (31,с.55), що мало б бути наслідком дії, названої у першому елементі. Отож, дія першої частини безрезультатна : "Уже баба й пареними висівками обкладала – не допомага"; „Жалівся Оксенові – не допомагає"; "Вона і до знахарів, і до шептух – не допомагає"; "І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували – нічого не пособило".
У наведених реченнях дія першої частини, що передбачає досягнення наслідку, в другій заперечується вказівкою про її невиконання.
Важливим є те, що компоненти конструкції аналізованої групи розташовуються чітко, а саме : постпозицію займає частина, в якій йдеться про невиконання певної дії. Зміна розташування компонентів зумовлює втрату смислу всього речення.
Отже , зіставні та протиставні речення – це два різновиди зіствно-протиставного виду безсполучникових складних речень. Вони відрізняються і семантичними ознаками, і структурою. Семантична відмінність полягає в тому, що схожість чи несхожість між явищами виявляється різною мірою. Щодо формально-граматичної структури, то вони відрізняються синтаксичним вираженням компонентів і можливостями транспозицій. Обидва різновиди стилістично забарвлені : безсполучниковість надає конструкціям із зіставною іпротиставною семантикою експресії, що не властива сполучниковим реченням.
У сучасній синтаксичній науці термін "пояснення" трактується по-різному. Одні дослідники вважають його типом синтаксичних відношень, інші, зокема М.С.Поспєлов,- типом синтаксичного зв'язку [58,с.357]. С.І. Дорошенко зауважує, що у зазначених вище трактуваннях терміна "пояснення" "виразно проступає тенденція до визнання його одиницею синтаксичного порядку, на основі якої встановлюється характер зв'язків між компонентами" [31,с.58]. Проте, на його думку, такий пілхід неповно виявляє зміст самого терміна "пояснення".
Беручи до уваги дослідження багатьох інших граматистів, маємо змогу зробити висновок, що пояснення – це не лише синтаксична категорія, а також і семантична. Таке розуміння цього терміна сприяє чіткому проведенню "лінії зв'язку між смисловими і синтаксичними відношеннями" [31,с.58] складних речень, що передають пояснюваність і виявленню їх семантико-синтаксичних особливостей.
Заслуговує на увагу думка О.С. Ахманової про те, що термін "пояснення" можна тлумачити як "розвиток змісту основного складу висловлення шляхом його деталізації" [3,с.343]. Цієї позиції притримується С.І.Дорошенко. Таке трактування він вважає смисловою основою терміна "пояснення". Ми поділяємо думку С.І.Дорошенка та О.С.Ахманової щодо розуміння терміна „пояснення" у синтаксисі.
Розвиток і конкретизація того, що повідомляється у пояснювальній частині, виражається різнотипними відношеннями компонентів. Відповідно до цього граматисти поділяють пояснювальні речення на такі, у яких:
а) сказане у пояснювальній частині знаходить розвиток у пояснюючій;
б) висловлене у першому компоненті уточнюється другим складником;
в) названекоментується наступною частиною;
г) сформульоване у першому інгредієнтові доповнюється додатковими даними" [31,с.59].
Це основні семантико-синтаксичні відношення частин пояснючальних безсполучникових речень.
Загальні смислові відношення ставши сентаксичними, мають специфічні засоби вираження. Структурні особливості пояснювальних конструкцій науковці групують відповідно до того, як у них виявляються значеннєво-синтаксичні відношення складників. До першої групи відносять такі речення, у яких у пояснювальній частині є лексеми певної семантики, що налаштовують на повідомлення ("І так і знай: на слідуючи рік держпоставку виконаю і більше не дам ні зернини") або готують до сприйняття факту дійсності ("Прилетіла до двору, басить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі Сергійка на руках носить"). До другої групи входять такі конструкції, у яких у пояснювальному компонентові мають місце вказівні слова або слова узагальненого значення, зміст яких потребує уточнення: "А щодо твоїх думок про городян, скажу тобі одне: прошиб ти". Третю групу становлять складні структури, у яких у пояснюючій частині наявність слова вказівного значення, що вводять усю частину в коментування, роз'яснення висловленого у попередньому складникові: "Вони проїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорною купою – то було дерево, складене в штабелі."
Для встановлення семантико-структурних ознак різновидів речень із пояснюючим rомпонентом визначальним є те, яке значеннєво-граматичне співвідношення частин властиве певному різновиду, і те, які структурні елементи поясювального чи пояснюючого компонента наявні у будові відповідного різновиду.
Ураховуючи семантико-синтаксичні і структурні ознаки речень роз'яснювального виду, С.І. Дорошенко виlіляє такі їх різновиди :1)речення з розгортаюxою частиною; 2) речення з уточнюючим компоненетом; 3) речення з коментуючим інгредієнтом; 4) речення з доповнюючим складником. Усі вони, як зазначає дослідник, "охоплені єдиним поняттям пояснення, пояснювальних відношень" [31,с.60], що характерно для складних синтаксичних конструкцій, у яких пояснююча частина розгортає, уточнює, коментує або доповнює своїм змістом пояснювальний компонент або один із його елементів.
До цього різновиду безсполучникових речень належать конструкції такого зразка : "А я тобі кажу: не чипай"; "У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві – вже вкрав"; "Воно й видно: так брагою від тебе й несе".
Особливість речень із розгортаючою частиною полягає у своєрідності взаємозв'язку лексичного елемента першої частини і всього другого компонента безсполучникової конструкції. Другий інгредієнт розгортає зміст опорного слова першої частини, "лексична природа якого націлює на розкриття думки, почуття, на називання того, що сприймається" [31,с.60]. Цю співвідносність між лексичним елементом і другим складником науковці визначають як розгортаючу, а різновид пояснювальних речень називають реченнями з розгортаючою частиною.
Від особливості семантики кожного складового компонента аналізованих утворень залежить їх структура: у перпозиції знаходиться частина, що спрямовує на розкриття повідомлення, у постпозиуії – його називання. Посідаючи перше місце, спрямовуючий компонент вказує на висловлене, програмує його. Це досягається за допомогою не лише лексичного значення опорного слова, а й інтонації незавершеності, з якою вимовляється препозитивна частина. Транспозиція складових компонентів із розгортаючою частиною або взагалі неможлива, бо призводить до втрати смислу, або якщо й можлива, то пов'язана зі зміною семантичних і синтаксичних відношень між складниками.
Ураховуючи значення опорних слів першого компонента речення з розгортаючою частиною ми виділяємо такі основні групи безсполучникових речень із розгортаючим складником: