Смекни!
smekni.com

Безполучникові складні речення у прозі Г. Тютюника (стр. 3 из 25)

Не визнавали граматичної своєрідності безсполучникових речень і дослідники XIX – початку XX століть, але своїми працями сприяли формуванню наукових основ безсполучниковості.

Дослідження О.О.Потебні показали, що в процесі історичного розвитку мови виникають нові варіанти будови речень. Він довів, що за походженням безсполучниковість давніша від сполучниковості і що окремі види давніх безсполучнокових структур дійшли до нас [59, с.295]. Такий висновок був підтверджений науковими даними історичного синтаксису слов’янських мов. На основі досліджень фольклорного матеріалу О.О.Потебня довів припустимість вираження відношень попередніх дій до наступних відношень причиновості не за допомогою сполучників, а лише співвідносністю часових форм присудків. Відношення попередньої дій до наступної може викликатись використанням в одній частині форм минулого, а в другій – майбутнього часу, наприклад: "Пнет ногой во двери железные, Изламал все пробои булатные" [60, с.110]. Наукова важливість узагальнень, зроблених О.О.Потебнею на основі співвідношень дієслівних форм, підкреслювалась дослідниками історичного й сучасного синтаксису [6, с.11; 58, с.339]. Однак висновки О.О.Потебні не могли вплинути на розвиток граматичної думки другої половини XIX і початку XX століття, оскільки вони стали здобутком теоретичного синтаксису лише після їх опублікування в 1941 році.

Синтаксичні дослідження початку ХХ століття розв’язували низку теоритичних питань, що сприяло розвиткові учення про складне речення взагалі і виявленню граматичних ознак безсполучниковості – зокрема. Серед них на першому місці – погляд на складні речення не як на механічну сполуку простих, а як на цілісні структурно-семантичні утворення, що розрізняються за ознаками синтаксичного зв’язку їх частин.

Увага до граматичної природи складних речень мала своїм результатом поглиблене проникнення в сутність сурядності і підрядності. Було встановлено, що не всі складні речення можуть входити до цих двох категорій.

Нову думку щодо сполучникових одиниць вперше сформулював В.О.Богородецький: "Звичайний поділ всіх складних речень на складносурядні і складнопідрядні страждає деякою штучністю, особливо коли намагаються живу різноманітність мови вкласти в ці дві довільно наперед визначені і надто категорично відмежовані рубрики" [7, с.229]. Він відзначив проміжні міжсурядністю і підрядністю утворення, у яких обидві частини взаємно обумовлюють одна одну.

Поряд із цим висловлювалося застереження стосовно неможливості цілковитого застосування понять сурядності й підрядності до безсполучникових речень. О.М.Пєшковсткий зауважував, що "безсполучниковість, якщо навіть розрізняти в ній відтінки підрядності й сурядності, слід все-таки відрязняти від справжньої сполучникової сурядності й підрядності" [55, с.447]. Проте це твердження не знайшло підтримки та розвитку.

М.М.Петерсон зазначав, що "об’єктивного розрізнення між сурядністю і підрядністю немає" [54, с.32]. За М.М.Петерсоном, синтаксис – це учення про словосполучення, а не учення про речення, причому він пропонує ділити складні речення за способом поєднання словосполучень на три класи: 1) поєднання словосполучень без сполучників, 2) поєднання словосполучень за допомогою сполучників, 3) поєднання словосполучень за допомогою відносних слів. Така позиція ученого зазнала наукової критики, бо вона не сприяла проникненню в особливості граматичного зв’язку складових частин речення.

Відповіддю на гостро поставлене питання про синтаксичний зв’язок компонентів складних речень була посилена увага до інтонації як граматичного засобу зв’язку чатин складної конструкції. Вивчаючи ритмо-мелодичні засоби синтаксису в безсполучникових структур, О.М.Пєшковський дійшов висновку, що інтонація тільки тоді стає граматичном показником, коли "значення тієї та іншої інтонації тотожне зі значенням тієї чи іншої групи сполучників" [56, с.470]. Такий підхід дав можливість ученому віділити групу безсполучникових речень із сурядним та підрядним зв’язком, а також групу "недиференційованих складних цілих" [56, с.471]. Уперше була висловлена думка про те, що "співвідносні категорії сурядності/підрядності охоплюють не всі складні речення" [4, с.89]. Визнання інтонації одним із засобів зв’язку частин складного речення знайшло своє практичне втілення в тому, що в шкільних і вузівських підручниках безсполучникові структури почали розглядатися як самостійні синтаксичні конструкції і визначались одиницями ,у яких прості речення поєднуються у складне без сполучникових слів, а за допомогою лише інтонації. Таке визначення закріпилось у цілій низці вузівських підручників із синтаксису. Трапляється воно і в новіших посібниках [64, с.377].

Однак, як показали подальші дослідження, інтонацію, що відіграє важливу роль у розпізнанні смислу і синтаксичного значення безсполусникових конструкцій не можна вважати єдиним засобом граматичного зв’язку їх частин. Крім інтонації, синтаксичні відношення предикативних компонентів безсполучникових структур виражаються порядком розташування складників, видо-часовим співвідношенням присудків, наявністю лексичних елементів відповідної семантики. Інтонація є одним із важливих, але не вирішальних засобів граматичного зв"язку безсполучниково поєднаних предикативних частин складного речення. Тому не зовсім правомірно до визначення безсполучникових конструкцій уводити твердження про те, що компоненти безсполучникової структури поєднуються за допомогою тільки інтонації.

Результативними були пошуки граматичних ознак безсполучникових речень у вітчизняній синтаксичній науці 30-40 років XX століття. Саме тоді в українському мовознавстві у тісній взаємодії з розвитком синтаксичних досліджень російської мови формувалися теоретичні основи синтаксису української мови взагалі і синтаксису безсполучниковості зокрема. Провідну роль у цьому відіграли праці А.А.Булаховського із загального мовознавства [9], за його науковою редакцією [57]. Плідною була також його організаторська й наукова робота, завершена випуском на початку 50-х років двотомного "Курсу сучасної літературної мови" [50], що стала помітною ланкою в розвитку українського мовознавства. Більш ніж півторавіковий розвиток вітчизняної мовознавчої науки спияв тому, що постановка й розробка цілої низки питань, пов’язаних із аналізом складних безсполучникових конструкцій, відіграли вирішальну роль у створенні теорії безсполучниковості. У 30-х роках ХХ століття намітився відхід від традиційного розуміння безсполучникових складних речень як різновидів складносурядних і складнопідрядних, оскільки не всі безсполуснокові структури чітко співвідносяться з двома видами сполучникових складних конструкцій. Стало необхідним зосередити увагу не тільки на факторах семантичної пов"язаності компонентів безсполучникових речень, а й на граматико-конструктивних формах цих складних синтаксичних одиниць, включаючи порядок частин, співвідношеня дієслівних форм тощо, і не лишаючи поза увагою інтонацію. А.Б.Шапіро зауважував, що за відсутності чітко граматичних показників синтаксичного зв’язку їх функції "неминуче перекладаються на інші сторони речення" [69, с.14], зокрема на інтонацію, початок слів у частинах складної єдності, порядок розташування компонентів, лексичний склад. Та все більше і більше намічалася тенденція до визнання окремого місця безсполучникових речень у системі складних синтаксичних одиниць, результатом чого став поділ складних конструкцій на сполучникові і безсполучникові. Це дало змогу мовознавцям розпочати поглиблене вивчення безсполучникових структур.

У 40-х роках з’явилися праці Є.І.Коротаєвої про безсполучникові складні речення [46]. Не всі положення її аналізу і висновків щодо безсполучникових структур прийнятні на сьогодні. Не відповідає сучасному розумінню безсполучникових конструкцій, зокрема, твердження дослідниці про те, що "смислових відношень, спеціально притаманних тільки безсполучниковій підрядності" [46, с.81], немає. За даними сучасної синтаксичної науки, безсполучникові складні речення можуть виражати такі синтаксичні відношення, які не передаються сполучниковими складними конструкціями. Однак слушність багатьох наукових положень Є.І.Коротаєвої неодноразово підкреслювалась у мовознавчій літературі. Окремого виділення заслуговує думка про те, що у вивченні сучасного стану безсполучниковості слід більше уваги звернути "саме на структуру речення" [46, с.10], не відкидаючи при цьому ні необхідності врахування смислових відношень між частинами, ні граматичного значення інтонації. Важливість цієї вказівки для встановлення граматичних ознак безсполучникових конструкцій підтвердилася подальшим їх вивченням, коли безсполучникові складні речення почали визнаватися самостійним типом складних структур.

Помітне значення для становлення теорії безсполучниковості мало принципово нове тлумачення безсполучниково складних речень як самостійного структурно-семантичного типу, що існує незалежно від сполучникових утворень. Його висловив на початку 50-х років М.С.Поспєлов: "Відсутність сполучників і співвідносних слів між частинами безсполучникового складного речення не дає можливості виходити під час їх розгляду з розрізнення сурядного і підрядного зв’язку на відміну від сполучникових речень, де сурядний і підрядний зв’язок досить часто знаходить собі пряме і безпосереднє вираження в цих аналітичних засобах об’єднання" [58, с.343]. Його погляд сприяв абсолютизації безсполучникових конструкцій, що привело деяких авторів до повного заперечення будь-яких зіставлень сполучникових і безсполучникових складних структур. У розділі про безсполучникові складні речення книги "Очерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков" М.В.Павлюк пише: "Безсполучникові складні речення виділяються в самостійні синтаксичні конструкції складних речень і не являють собою різновиду сполучникових складних речень. Причому навіть за смисловими відношеннями частин безсполучникового речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень" [8, с.369]. Твердження про те, що "безсполучникові речення не можна розглядати як синтаксичні синоніми до того чи іншого типу сполучникових речень" сприймається як перебільшення ідеї М.С.Поспєлова про різнотипність безсполучникових і сполучникових конструкцій, оскільки він "не намагався ізолювати безсполучникові речення від сполучникових на стільки, щоб не бачити спільності між ними" [44, с.167]. Заперечення традиційного уявлення про безсполучникові структури поклало початок протилежній тенденції у вивченні їх семантичних і граматичних ознак. Склалося два головні напрямки у трактуванні безсполучникових конструкцій: 1) традиційний, за яким вони розглядаються як семантичні і граматичні різновиди складносурядних і складнопідрядних речень і 2) новий, що визнає складні безсполучникові структури самостійним структурно-семантичним типом не залежним від сполучникових складник конструкцій.