Смекни!
smekni.com

Трудовое право 23 (стр. 3 из 30)

Сутність джерел трудового права України є пря­мим відображенням матеріальних умов життя нашого суспільства. Тому якщо змінюються умови життя, то змінюються й джерела трудового права. Особливо це проявляється в сучасних умовах, коли змінюються виробничі відносини й форми власності, роздержавлюються підприємства, що спричиняє зміну трудових відносин на них.

Саме через такі обставини вносяться зміни до тру­дового законодавства та його джерел з метою враху­вання їх відповідності ринковим умовам господарю­вання. З'являються нові джерела трудового права, скасовуються або доповнюються чи змінюються за­старілі.

Оскільки трудове право — це система правових норм, то для кращого їх засвоєння доцільно класифі­кувати джерела трудового права. Класифікацію можна виконувати: а) за ступенем важливості та підпоряд­кованості; б) за системою трудового права відповідно до його інститутів; в) за органами, які приймають нор­мативні акти; г) за ступенем їх узагальнення; д) за формою і сферою .дії правового акта.

За важливістю і підпорядкованістю джерела тру­дового права поділяються на закони й підзаконні акти трудового законодавства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р.1, Декларація про дер­жавний суверенітет України від 16 липня 1990 р.,

Декларація прав національностей України від 1 листо­пада 1991 р.1 тощо) і звичайні (Закони України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р.2 і "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р.3 тощо).

Поряд із законами до джерел трудового права на­лежать також підзаконні норми права, наприклад укази Президента України, постанови та розпоря­дження Кабінету Міністрів України, правила, інст­рукції, накази, положення, рішення місцевих органів влади, а також локальні нормативні акти підприємств (правила внутрішнього трудового розпорядку, ко­лективний договір, графік відпусток тощо). Особли­вість останніх полягає в тому, що вони поширюються тільки на працівників певного підприємства.

Характерна особливість законів і підзаконних актів про працю полягає в тому, що всі вони як джерела трудового права мають відповідати Конституції Ук­раїни, а всі підзаконні акти — ще й КЗпП України. Базою, основою всіх джерел трудового права є Кон­ституція України від 28 червня 1996 р. та КЗпП Ук­раїни, до якого лише після 1990 р. зміни й доповнення вносилися понад 15 разів.

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (на­приклад, КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зокрема, Закон України "Про колективні договори й угоди" від 1 лип­ня 1993 р.4, Закон України "Про відпустки" від 15 ли­стопада 1996 р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудо­вого права згідно з його системою (загальною і особли­вою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки допевного інституту трудового права (наприклад. Зако­ни України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р.1 та "Про відпустки" від 15 листопада 1996 p.).

Джерела трудового права класифікуються також за органами, які їх ухвалюють. Розрізняють норми, що приймаються вищими органами законодавчої вла­ди України (закони, постанови), Президентом Украї­ни (укази, розпорядження), а також вищим органом виконавчої влади — Кабінетом Міністрів України (постанови і розпорядження); норми центральних ор­ганів державного управління (Міністерства праці та соціальної політики України та інших міністерств і ві­домств України); норми органів державної влади та управління Автономної Республіки Крим; норми, що приймаються органами місцевого самоврядування.

За ступенем узагальнення джерела трудового пра­ва поділяються на кодифіковані та поточні, про що згадувалося раніше, і комплексні, що охоплюють різні інститути трудового права. Прикладом комплексного джерела є Закон України "Про підприємства в Украї­ні" від 27 березня 1991 p., норми якого належать до та­ких інститутів, як колективний договір, трудовий до­говір, оплата праці.

Джерела трудового права можна класифікувати також за формою і сферою їх дії.

За формою джерела трудового права поділяються на такі: а) закони; б) укази; в) розпорядження; г) по­станови; д) правила; е) положення; є) рішення; ж) на­кази; з) рекомендації; й) роз'яснення та інші форми вираження нормативного акта.

За сферою дії джерела трудового права класифі­куються на такі: а) загальнореспубліканські — КЗпП України, Основи законодавства України про охорону здоров'я; б) галузеві або відомчі; в) міжгалузеві (пра­вила, стандарти з охорони праці); г) обласні та Авто­номної Республіки Крим; д) місцеві (локальні) у ме­жах конкретного підприємства.

Серед основних джерел трудового права слід ви­окремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти прий­маються на основі Конституції України і повинні від­повідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конститу­ція України як Основний Закон нашої держави забез­печує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах незалежно від форми власності, закріп­лює принципи такого регулювання, які реально ви­являються у конституційних трудових правах, в юри­дичних гарантіях щодо всієї системи трудового зако­нодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробіт­ну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соці­альних інтересів (ст. 44); право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зокрема при тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших, пе­редбачених законом випадках (ст. 46).

Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріплені обов'язки в галузі праці. Вони передбачені другим за важливістю нормативним актом у галузі праці — КЗпП України (ст. 2, 139, 143) з обов'язковим урахуванням того, що Конституція України має най­вищу юридичну силу.

Головним джерелом трудового права є КЗпП Ук­раїни від 10 грудня 1971 р. Це кодифікований закон. Йому властива чітка послідовність розміщення інсти­тутів у вигляді глав. У гл. 1 містяться Загальні поло­ження (ст. 1-9-1), що належать до загальної частини трудового права. Наступні глави відображають сутністьособливої частини, хоча в самому КЗпП України це не зазначається. У проекті Кодексу України про працю цей недолік виправлений — усі норми поділені на за­гальну й особливу частини. Недолік чинного КЗпП України і зазначеного проекту полягає в тому, що в них не передбачається закріплення основних принци­пів правового регулювання праці, що сприяло б єдно­сті застосування і запобігало виникненню суперечно­стей у правозастосовчому процесі.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України, прийняття яких зумовлене новими ринкови­ми відносинами. Це, зокрема, Закони України "Про власність", "Про підприємства в Україні", "Про зай­нятість населення", "Про колективні договори й уго­ди", "Про оплату праці", "Про відпустки" тощо.

Відповідний вплив на забезпечення однакової правозастосовчої практики джерел трудового права має судова практика. Досі ні теоретично, ні практично не вирішено, тобто залишається дискусійним, питання про те, чи є джерелом трудового права керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Так, В. І. Прокопенко доводить, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є джерелом тру­дового права1. А інші вчені-правознавці вважають, що роз'яснення Пленуму Верховного Суду України мо­жуть бути визнані джерелом трудового права лише в тому разі, якщо в такому роз'ясненні йдеться про створення нової норми. Прикладом такого роз'яс­нення є п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 25 травня 1998 р. № 152. Згідно з третьою точкою зору, Постанови Пленуму Верховного Суду України не є джерелом трудового права, хоча вони мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства3. На нашу думку, більш слушною є третя позиція, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. чітко визначила коло орга­нів правотворчого характеру, а Верховний Суд Украї­ни до їх складу не входить.

Новим етапом правового розвитку в Україні є про­голошення в ст. 8-1 КЗпП України обов'язкового до­тримання міжнародних угод, учасником яких є Україна. Тому якщо міжнародним договором або міжнародною угодою встановлено інші правила, ніж ті, які містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної уго­ди. Міжнародна Організація Праці (МОП) як спеці­альний орган ООН ухвалює Конвенції і Рекомендації в галузі праці. Сьогодні Україна ратифікувала понад п'ятдесят документів МОП. Так, лише за останні роки було ратифіковано такі Конвенції: № 160 "Про стати­стику праці"; № 2 "Про безробіття"; № 154 "Про сприяння колективним переговорам"; № 158 "Про припинення трудових відносин з ініціативи підприєм­ця" тощо.