Константинопольського Патріархату – як одна з його митрополій
Проте Російська митрополія в константинопольських диптихах займала місце в ряді останніх: у найдавнішому з них – 61-е, а в більш пізньому, складеному вже за імператора Андроника Палеолога (1306–1328 рр.) – 77-е. Рядові митрополії Константинопольського Патріархату, що займали більш почесні місця в розписах, за кількістю православних жителів найчастіше поступалися не тільки всій Київській митрополії, але й нашим окремим єпархіям.
У Візантії канонічну підставу залежності Російської Церкви знаходили в 28-му правилі Халкидонського Собору: “Тому тільки митрополити областей Понтійська, Асійська та Фракійська, а також єпископи в іноплемінників вищеназваних областей нехай поставляються від вищеназваного святійшого престолу Константинопольскої Церкви…” З погляду географії вважати росіян іноплемінниками Фракії чи Понта, тобто варварами, земля яких примикає до цих діоцезів, – це, звичайно, навряд чи справедливо, але як Церкві-Матері Константинопольському Патріархату належало законне право визначати статус народженої від неї Російської митрополії.
Історична дивина полягала в наступному: наша Церква була залежна не тільки від Царгородського Патріарха та Синоду, але й від імператора ромеїв. У найважливіших актах Константинопольської Патріархії, що стосувалися Київської митрополії, згадувалося, що вони видані за згодою “височайшого і святого самодержця” чи за його прямим розпорядженням. У візантійській церковній і державно-правовій свідомості імператор, василевс, мислився як охоронець догматів і християнського благочестя, як верховний захисник Православ'я, а отже, і як самодержець (автократор) всіх православних народів. Нині це може здатися всього лише курйозом, однак для середньовічної правової свідомості, яка була вільна від племінного, національного сепаратизму, який був унітарною, космічною ідеєю, було цілком природно, що всі православні государі вважалися васалами імператора. “Правителі інших держав одержували від нього, у залежності від їхньої політичної ваги та родинних зв'язків із правлячою в Константинополі династією, титули архонтів, князів, стольників. У своїй праці “Про церемонії” Костянтин Багрянородний писав, що до болгарських царів варто звертатися так: “До люб'язного і натхненного нашого сина – архонта християнського народу болгар (De ceremoniis, 690)”.
Київському великому князю в XII столітті в Константинополі засвоювали скромний придворний титул стольника. Ім'я імператора поминалося за богослужінням у російських храмах. Васальна залежність Русі від Візантії була, звичайно, дипломатичною, етикетною фікцією, але фікцією, глибоко укоріненої у правосвідомості християнського середньовіччя.
Існує надзвичайно цікавий історичний документ, що належить, щоправда, до більш пізньої епохи, але, який чудово ілюструє вибагливість візантійської правосвідомості. Наприкінці XIV століття, коли Ромейська держава містила в собі лише столицю з її найближчими околицями, великий князь Московський Василь Дмитрович не велів митрополиту підносити ім'я імператора за богослужінням на тій підставі, що “росіяни мають Церкву, а царя не мають і знати не хочуть”. Чутка про це нововведення дійшов до Константинополя, і Патріарх Антоній направив великому князю Василю грамоту, у якій писав: “Це недобре. Святий цар займає високе місце в Церкві, він – не те, що інші місцеві князі й государі. Царі спочатку встановили й затвердили благочестя у всьому всесвіті, царі збирали Вселенські Собори; вони ж підтвердили своїми законами дотримання того, що говорять божественні і священні канони про праві догмати і про благоустрій християнського життя; багато подвизалися супроти єресей. За все це вони мають велику честь і займають високе місце в Церкві. І якщо, за Божим попущенням, язичники оточили володіння й землі царя, все-таки до цього дня цар одержує те ж саме поставлення від Церкви, за тим же чином і з тими ж молитвами помазується великим миром і поставляється царем і самодержцем ромеїв, тобто всіх християн. На всякім місці, де тільки іменуються християни, ім'я царя поминається всіма патріархами, митрополитами і єпископами, і цієї переваги не має ніхто з інших князів або місцевих володарів. Неможливо християнам мати Церкву і не мати царя… Якщо і деякі інші з християн привласнювали собі ім'я царя, то всі ці приклади є чимось протиприродним, протизаконним, більше справа тиранії і насильства (ніж права). Справді, які отці, які собори, які канони говорять про них? Але все, і зверху і знизу, говорить про царя природного, котрого законоположення виконуються у всьому всесвіті і його тільки ім'я всюди поминають християни, а не чиє-небудь інше”. І Патріарх домігся того, щоб на Русі відновлене було піднесення “божественного царського імені”.
Константинопольському Патріарху разом із Синодом і в згоді з імператором належали наступні права щодо Російської Церкви:
висвячення російських митрополитів, що при поширеному тлумаченні цього права поєднувалося звичайно і з призначенням їх, найчастіше з греків. За весь час залежності Російської Церкви було лише кілька винятків з цього правила. Русичі за походженням митрополити Іларіон і Климент Смолятич були поставлені з волі російських князів і висвячені російськими єпископами, але в Константинополі їх митрополитами не визнавали і від своїх прав призначати на Русь первоієрархів не відмовлялися. Призначені з волі великих князів і родом російські митрополити Кирил III, святий Петро і святий Олексій висвячувалися в Константинополі; константинопольському престолу належало також право регулювання російського церковного устрою. У Константинополі видавали грамоти про заснування нових митрополичих кафедр на Русі, про перенесення кафедри митрополита з одного міста в інше. У 1303 р. крім Київської митрополії була заснована незалежна від неї митрополія в Галичі, яка з того часу кілька разів скасовувалася і відновлювалася знову. У XIV столітті деякий час існувала також Київсько-Литовська митрополія поряд із Київсько-Московською. Резиденція Київських митрополитів, залежно від обставин, що складалися на самій Русі, але з відома Константинополя, переносилася кілька разів із Переяслава до Києва, відтіля у Володимир-на-Клязьмі і, нарешті, у Москву; константинопольські Патріархи вимагали від митрополитів подання відомостей про стан церковних справ на Русі і здійснювали вищий нагляд за їхньою діяльністю. У патріаршій грамоті 1354 р. було сказано, що Київський митрополит повинен не рідше ніж через два роки бути з доповіддю в Константинополі чи принаймні надсилати своїх уповноважених; у Константинополі остаточно вирішувалися суперечки, що спалахували на Русі,
наприклад, про піст у середу та п´ятницю, якщо на ці дні припадають великі свята; константинопольській Патріархії належало і право суду над російськими митрополитами за скаргами на них із боку єпископів або князів, право одержання грошової данини від митрополії, право ставропігії. З Константинополя надсилалося на Русь святе миро.
В епоху удільної роздробленості влада загальноросійського митрополита, поставленого за межами Російської держави, і, яка існувала незалежно від місцевих князів, служила збереженню єдності Російської Церкви, єднанню Русі, протидіяла сепаратистським тенденціям удільних князівств.
Вища влада над єпархіями належала митрополиту із собором єпископів. Митрополит із собором відкривав нові єпископські кафедри, але в цій справі часто вирішальне значення мала воля великого чи удільного князя; в окремих випадках на це була потрібна згода Патріарха.
Митрополит Іоан II наполягав на тому, щоб “учащение епископий”, тобто заснування нових єпархій відбувалося з крайньою обережністю. Єпископіїї Російської Церкви відрізнялися від візантійських надзвичайно величезними розмірами, як правило, значно перевершуючи візантійські митрополії, кожна з який містила в собі декілька єпископий. Першими кафедрами на Русі були Київська, Новгородська, Чернігівська, Ростовська, Володимиро-Волинська, Білгородська, Туровська, Пінська. Пізніше були відкриті кафедри у Смоленську, Рязані, Перемишлі, Володимирі-на-Клязьмі та в деяких інших містах.
Митрополиту належало право поставлення єпископів. Питання про заміщення кафедр, що вдовствують, митрополит погоджував із князем. У Новгороді владики обиралися народом і кліром і тільки висвячувалися митрополитом і єпископами.
Митрополит скликав єпископів на Собор і головував на ньому. Як спільні пастирі всієї Російської землі митрополити мали також право адміністративного нагляду за всіма єпархіями Російської Церкви: разом із Собором вони вершили суд над єпископами (в окремих випадках митрополит чинив суд одноосібно). Всі єпархії Російської Церкви платили своїм первоієрархам данину.
4.2. Російська Церква від початку автокефалії до заснування Патріаршества. Відпадіння Константинопольського Патріарха Йосифа і присланого ним на Русь митрополита Ісидора в унію стало поштовхом до історично назрілої події – відділенню Російської Церкви від киріархальної Константинопольської Церкви. Спадкоємець Ісидора митрополит Іона поставлений був у 1448 р. Собором російських єпископів без затвердження Патріарха. З того часу, навіть після падіння унії на грецькому Сході, російські митрополити висвячувалися самостійно собором російських єпископів і для поставлення в Константинополь більше не їздили. Після завоювання Візантії турками для росіян, що звільнилися від Золотоординського іга, стало неможливим залишатися в церковній залежності від Константинопольського Патріарха, який опинився в неволі в “поганих агарян”.