У XVII столітті особливої гостроти набуло питання про участь царя в церковних справах. Уже наприкінці XV століття після падіння Константинополя і в зв'язку з одруженням Івана ІІІ на принцесі з візантійського будинку Палеологів Софії, а також перенесенням імператорських регалій у Москву, але головним чином, звичайно, внаслідок того, що Московське князівство, яке звільнилося від монголо-татарського іга та незвичайно посилилося, стало єдиним незалежним і в цьому значенні самодержавною православною державою, на Русі складається вчення про Москву - Третій Рим. Старець псковського Єлізарова монастиря Філофей у посланнях до Василя III та Івана III, до дяка Місюри приходить до висновку про те, що центр останньої монархії Римської переходить із одного Рима в інший: з нового Рима, Константинополя, після “з'єднання греків з латинею на Восьмому соборі”, царство, а разом із ним і Церква православна, “паки в третий Рим бежа, иже есть в новую, великую Русь... Внимай, Государю, – пише старець великому князю, – яко вся христианския царства снидошася в твое едино: яко два Рима падоша, а третий стоит, и четвертому не быти, уже твое христианское Царство инем не останется. Един ты – во всей поднебесней христианом царь”.
Вінчання Московського князя Іоана IV на царство остаточно закріпило державноправовий погляд на Московського царя як на правонаступника візантійських василевсів, що традиційно вважалися захисниками та покровителями вселенського Православ'я. Тому російські самодержці не усувалися від участі у вирішенні всіх важливих церковних справ, будь то призначення на архиєрейські кафедри, канонізація святих, церковна дисципліна, монастирське благочинство, церковний суд. За прикладом візантійських імператорів, російські государі вважали своїм обов'язком зберігати Православ'я та захищати Церкву від єресей і розколів. Однак Московські царі, які не мали такого історичного минулого, як язичеська Римська імперія, і тому більш доступні релігійноморальному впливу Церкви, тримали себе щодо церковної влади шанобливіше і смиренніше, ніж василевси. Незважаючи на ряд серйозних спроб із боку царів підкорити собі Церкву і в церковних справах стати вище первоієрархів, у допетровській Русі збереглася, можливо, у більш чистому вигляді, ніж у Візантії, симфонія церковної та державної влади.
Переломний момент настав за царя Олексія Михайловича й Патріарха Никона, коли бояри зуміли переконати царя в тому, що Никон, що іменувався, як і цар, великим государем, становить серйозну небезпеку для самодержавства. Результатом цього зіткнення, у якому Східні Патріархи взяли сторону Олексія Михайловича, було низложення Никона (1667 р.). Крихка рівновага порушилася і змістилася в бік посилення світської, царської влади. Найважливішим наслідком цього кризового моменту в історії Російської Церкви явилося скасування самого Патріаршества та запровадження нової, синодальної форми правління.
5.1. Запровадження Святійшого Синоду. “Духовний регламент”. У 1700 році помер Патріарх Адріан. На чолі Російської Церкви був поставлений митрополит Рязанський Стефан Яворський зі званням “Екзарха, блюстителя й адміністратора Патріаршого Столу”, чи Місцеблюстителя Патріаршого Престолу. В умовах
Місцеблюстительства, що затяглося на 20 років, Петро I обмірковував ідею про докорінну реформу вищого церковного управління.
У 1718 році митрополит Стефан подав царю скаргу на надмірне обтяження справами, які надходили з єпархій, що вдовіли, і прохання відпустити його з Петербурга в Москву для більш зручного керування Патріаршою областю і своєю Рязанською єпархією. Цар наклав резолюцію на прохання з низкою докірливих зауважень, а наприкінці додав: “А для лучшего впредь управления мнится быть Духовной Коллегии, дабы удобнее такие великие дела исправлять было возможно”. Єпископу Псковському Феофанові
(Прокоповичу) Петро велів скласти проект створення нової Колегії.
Проект цей за назвою “Духовний регламент” був написаний до лютого 1720 р. Після затвердження його Сенатом і Освяченим Собором, після збору підписів під ним єпископів і степенних монастирів “архимандритів та ігуменів”, 14 лютого 1721 р. відбулося відкриття нової Колегії. До неї ввійшли митрополит Стефан на посаді Президента, 2 віцепрезидента: архиєпископи Феофан і Феодосії, 4 радника з архимандритів, 4 асесора із пресвітерів і 1 з “грецьких чорних священиків”. Вже на першому засіданні Духовної Колегії постало питання про молитовне возношення нового церковного уряду. “Святейшее
Духовное коллегиум” звучало безглуздо. Пропонувалися інші варіанти назви: “збори”, “собор”. Зрештою зупинилися на грецькому слові “Синод” – Святійший
Правительствуючий Синод. Від первісної назви вищого церковного уряду відмовилися і через адміністративні міркування: вона ставила його в один ряд із іншими колегіями, які, відповідаючи міністерствам, що пізніше з'явилися, були підлеглі Сенату. Для вищої церковної влади православної країни такий статус був явно непристойним. А Святійший Урядовий Синод, вже в силу своєї назви, ставився нарівні з Правительствуючим Сенатом.
Підстави для заміни Патріаршого управління синодальним докладно викладені в передмові до самого “Духовного регламенту”: 1) Собор швидше може знайти істину, ніж одна особа; 2) визначення, що виходять від Собору, авторитетніші, ніж одноосібні укази (на доказ цього твердження посилаються на те, що сам монарх у найважливіших справах радиться з вищими державними сановниками), 3) при одноосібному правлінні справи часто припиняються через особисті обставини правителя, і в випадку його смерті хід справ і зовсім припиняється на якийсь час; 4) у колегії немає місця пристрасті, від якої може бути невільною одна особа; 5) колегія має більше свободи у справах правління, бо їй немає потреби побоюватися гніву й помсти незадоволених судом, а одна особа може зазнавати такого страху; 6) і безсумнівно, головне для Петра і Феофана: від соборного уряду державі нічого побоюватися заколотів і смут, які можуть постати від одного духовного правителя, тому що “простой народ не видит, како разнствует власть духовная от самодержавной, но великого высочайшего пастыря честию и славою удивляемый, помышляет, что таковый правитель есть вторый государь, самодержцу равносильный или и больший его, и что духовный чин есть другое и лучшее государство”; 7) усі члени Колегії мають рівні голоси і всі, не виключаючи і її президента, підлягають суду колегії, у той час як Патріарх міг би не захотіти судитися в підлеглих йому єпископів, і сам цей суд в очах простого народу показався б підозрілим і неміцним; так що для суду над Патріархом знадобилося б скликати Вселенський Собор, що через відносини Росії з турками досить складно; і нарешті 8) соборний уряд повинен стати школою духовного управління.
Для надання більшого авторитету та канонічності новому церковному уряду Петро I звернувся до Константинопольського Патріарха Єремії III із проханням, щоб він, порадившись із іншими Патріархами, “учреждение духовного Синода за благо признать изволил”. У 1723 р. Єремія надіслав свою стверджувальну грамоту, у якій сповіщав про визнання Святійшого Синоду своїм “у Христі братом”, що має владу “творити и совершати елико четыре Апостольские Святейшие Патриаршие Престолы”. Аналогічні грамоти були отримані і від інших Східних Патріархів.
Таким чином, Святійший Урядовий Синод був визнаний за постійний Собор, рівний за владою Патріархам, і тому таким, що носить титул Святійшого. На відміну від Синоду при Східних Патріархах, наш Синод не доповнював Патріаршу владу, а заміняв її, будучи як би колегіальним Патріархом. Так само він заміняв і Помісний Собор як вищий орган церковної влади. Скасування первосвятительского сану, заміна його “безглавим” Синодом, так само як і зникнення більш ніж на 200 років Помісних Соборів із життя Російської Церкви, явилося грубим порушенням 34-го Апостольського правила, відповідно до якого “епископам всякаго народа подобает знати перваго в них, и признавати его яко главу, и ничего превышающаго их власти не творити без его разсуждения... Но и первый ничего да не творит без разсуждения всех”.
Головний член Синоду, нічим не відрізняючись за своїми правами від інших його членів, лише символічно представляв першого єпископа, первоієрарха, без дозволу якого в Церкві не повинно чинитися нічого такого, що перевищувало б владу окремих єпископів. Не був Синод, що складався всього лише з декількох архиєреїв і пресвітерів, і повноцінною заміною Помісного Собору.
Ще одним сумним наслідком реформи явилося підпорядкування церковного уряду світській верховній владі. Для членів Синоду складена була присяга: “Исповедаю же с клятвою крайнего судию Духовной сей Коллегии быти самого Всероссийского монарха государя нашего всемилостивейшего”. Ця присяга, що ображала архиєрейську совість, противна канонічним началам Церкви, проіснувала до 1901 року, майже 200 років. У “Духовному регламенті” недвозначно проголошувалося, що “Коллегиум правительственное под державным монархом есть и от монарха установлено”. Монарх же за допомогою звабливої гри слів замість традиційного найменування його “помазаником” іменується в “Регламенті” “христом Господнім”.
Святійший Правительствуючий Синод, як і Сенат, діяв від імені государя, одержував від нього до виконання Височайші укази та веління з усіх церковних справ. Усі постанови Святійшого Синоду аж до 1917 р. виходили зі штемпелем “За указом Його Імператорської Величності”. У державних паперах Церковна влада з того часу почала іменуватися “Відомством Православного Сповідання”, поряд з іншими відомствами: військовим, фінансовим, судовим, внутрішніх справ.
Синодальна реформа в церковній літературі одержала всебічну і справедливу критичну оцінку, але в судженнях про неї не варто все-таки впадати в однобокий критицизм. Від нього зміг утриматися у своїй продуманій, зваженій оцінці митрополит Московський Філарет: “Духовну колегію, яку у протестанта перейняв Петро, Провидіння Боже й Церковний Дух перетворили на Святійший Синод”.