Про це тоді заговорили з амвонів і на сторінках церковної преси. Скликання Помісного Собору майже всіма в Церкві усвідомлено було як необхідна, невідкладна справа.
І відразу виявилися незгоди з приводу складу майбутнього Собору. У Петербурзі утворилася “група 32”, яка проголошувала задачу обновлення самих основ церковного життя. Ця група вимагала широкого представництва кліриків і мирян на Соборі і щоб вони (клірики і миряни) отримали рівні права з єпископами у вирішенні всіх питань церковного життя. У даній тенденції відверто проявилися станово-партійні інтереси обновленців, прагнення закріпити побільше прав і привілеїв за білим духівництвом за рахунок єпископату та чернецтва, ченців не єпископів представники “групи 32” узагалі вважали недоцільним і неканонічним кликати на Собор. “Не вважаючи правильною думку, що перший Собор, за утрудненнями, що зустрічаються для досконалої організації його, може складатися з одних тільки єпископів, ми вважаємо, що він-то, насамперед, і повинен мати характер всецерковного представництва”, - відзначалося в травні 1905 р. у записці “групи 32” митрополиту Петербурзькому Антонію (Вадковському) - 200-літня відсутність соборів і сучасне становище вищої ієрархії, яка не обирається, як за давніх часів, самими церквами, тобто кліром і народом самих церков, що вдовіли, обов'язково вимагає участі на соборах нижчої ієрархії та мирян”.
Обновленці лякають своїх опонентів церковним розколом, який відбудеться, якщо їхні вимоги про рівноправну участь кліриків і мирян у Соборі не будуть прийнятими. “Єпископи вироблять і затвердять на соборі проект устрою; але рішення їхнє не набуде сили тільки через те, що воно буде одноголосним бажанням усіх єпископів. Церква скаже чи, принаймні, може сказати, що не схвалює такого устрою справ, не бажає його і визнає за такий, що не відповідає ні дійсним її потребам, ні Переданню, яке зберігається нею. Права чи не права буде ця, невільно усунена від єпископів Церква, але розкол відбудеться”, – писав член “Союзу церковного обновлення” Н.П. Аксаков. Для первоієрарха Російської Церкви автори “Записки” передбачали титул архиєпископа столичного міста чи навіть Патріарха, але не хотіли наділити його ніякими адміністративними правами щодо інших єпископів, надаючи лише першість честі.
Зовсім протилежних переконань про характер перетворень вищої церковної влади, які передбачалися, дотримувався єпископ Антоній (Храповицький). “Єпископи, – писав він тоді, – мають над собою не тільки Патріарха, але і виявляють готовність підкоритися митрополитам. Владу Патріарха одержить адже ж тільки один, а інші зробляться його послушниками: семеро (маються на увазі митрополити, які стоять на чолі митрополичих округів) безпосередніми, а інші 92 – послушниками митрополита. Це стільки ж похвально з боку єпископів, скільки корисно для Церкви, тому що при ослабленні загальної церковної дисципліни необхідні тверда влада і над усіма нами”. Єпископ Антоній виступав за винятково єпископський склад очікуваного Собору. У тому ж дусі була складена доповідь Святійшого Синоду, подана государю в 1905 р.
Із глибоким аналізом питання про склад Помісного Собору виступив у пресі архиєпископ Фінляндський Сергій (майбутній Патріарх) Він писав: “Чи можна, стоячи на строго канонічній точці зору, стверджувати, що клірики і миряни мають право, нарівні з єпископами, брати участь з вирішальним голосом в обласних соборах… Відповідь може бути тільки негативною. Що клір і миряни обов'язково були присутніми на соборах і що деякі з них приймали в міркуваннях Собору найбільш чудову участь, це правда… Але сказати, щоб такий був закон церковний, обов'язковий для всіх, щоб цього вимагали правила Св. Апостол і Св. Вселенських і Помісних соборів... неможливо. “Книга правил” не містить ніяких узаконень для участі кліру та мирян в обласних соборах і, навпаки, – всюди, де говорить про Собори, – говорить тільки про єпископів і ніколи про пресвітерів, кліриків і мирян (IV Всел. 19, Трулл. 8, VII Всел. 6, Карф. 14, 27, 87,141,142, Лаод. 40 та ін.)”. Однак заради єдності і миру церковного, архиєпископ Сергій вважав припустимим призвати для участі в Соборі кліриків і мирян: “Але, – відзначав він, – потрібно поставити цю участь так, щоб вона не руйнувала… основного принципу канонічного ладу”. Для цього архиєпископ Сергій пропонував ввести в положення про Собор таку умову: “Усяка постанова загального собору, чи досягнута вона шляхом голосування чи без нього, набуває сили закону, але може бути опротестована, із вказівкою мотивів і передана на розгляд Собору одних єпископів. Якщо постанова має характер догматико-канонічний, для протесту досить одного голосу, кому б він не належав. У всіх інших випадках необхідно, щоб протест був заявлений чи підтриманий не менш як однією чвертю всіх присутніх”.
Незважаючи на найживіші надії на швидке скликання Собору, незважаючи на те, що спеціально засноване Передсоборна присутність підготувало матеріал для майбутнього Помісного Собору, цар визнав скликання собору несвоєчасним. У 1912 р. матеріали Присутствія переглядалися Передсоборною Нарадою, але до скликання Собору справа знову не дійшла. Лише зречення імператора відкрило шлях до Помісного Собору. У 1917 році Передсоборна рада, що працювала під головуванням архиєпископа Сергія, підготувала “Положення про Всеросійський Помісний Собор”.
6. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПЕРІОД 1917– 1988 рр.
6.1. Помісний Собор 1917–1918 рр. Помісний Собор Російської Православної Церкви, що відбувся в 1917–1918 рр., був подією епохального значення. Скасувавши канонічно неповноцінну та остаточно віджилу синодальну систему церковного управління та відновивши Патріаршество, він проклав рубіж між двома періодами російської церковної історії. Помісний собор хронологічно збігся з революційними перетвореннями, з загибеллю Російської Імперії. Політична структура старої держави впала, а Церква Христова, керована благодаттю Святого Духа, не тільки зберегла свій Богозданий устрій, але і на Соборі, що став актом її самовизначення в нових історичних умовах, зуміла очиститися від наносного шлаку, виправити деформації, які вона перетерпіла в синодальний період, і тим самим знайшла свою невідмирну природу.
Діяння Собору відбувалися в революційний час, коли стрімко мінялося обличчя країни. Цілком відсторонитися від суспільного життя Собор не міг і не хотів. Хоча у своїй реакції на події, що відбуваються, деякі члени Собору, головним чином із мирян, виявили політичну наївність, у цілому, однак, Помісний Собор зумів утриматися від поверхневих оцінок і “своїм соборним розумом (всупереч окреим реплікам) обрав шлях просвіти світлом Євангельських істин усього християнського життя, виявивши турботу про те, щоб приватні питання й політичні інтереси не заступили абсолютних моральних цінностей”.
Для участі в Діяннях Собору були покликані Святійший Синод і Передсоборна Рада в повному складі, всі єпархіальні архиєреї, а також за вибором від кожної єпархії по два клірики і по три мирянина, протопресвітери Успенського Собору та військового духівництва, намісники чотирьох Лавр, настоятелі Соловецького та Валаамского монастирів, Саровської та Оптиної пустині, представники ченців, єдиновірців. Духовних Академій, воїнів діючої Армії, представники Академії наук, університетів, Державної Ради та Державної Думи. Всього на Собор було обрано і призначене за посадою 564 церковних діяча: 80 архиєреїв, 129 пресвітерів, 10 дияконів і 26 псаломщиків із білого духівництва, 20 ченців (архимандритів, ігуменів та ієромонахів) і 299 мирян.
Настільки широке представництво пресвітерів і мирян пов'язане з тим, що Собор став виконанням двовікових сподівань православного народу, його прагнень до відродження соборності. Але Устав Собору передбачав і особливу відповідальність єпископату за долю Церкви. Питання догматичного й канонічного характеру після їхнього розгляду Собором підлягали затвердженню на Нараді єпископів, котрим, за вченням преподобного Іоана Дамаскіна, довірена Церква. За думкою А.В. Карташева, Єпископська нарада повинна була перешкоджати тому, щоб занадто поспішні рішення поставили під сумнів авторитет Собору.
Діяння Собору тривали понад рік. Відбулося три сесії: перша засідала з 15 серпня по 9 грудня, до Різдвяних канікул, друга – з 20 січня 1918 р. по 7 (20) квітня, третя – з 19 червня (2 липня) по 7 (20) вересня (у дужках зазначена дата, що відповідає новому стилю).
Своїм Почесним Головою Собор затвердив найстаршого ієрарха Російської Церкви митрополита Київського священномученика Володимира. Головою Собору обраний був митрополит Московський святий Тихон. Складена була Соборна Рада. Собор створив 22 відділи, які попередньо готували доповіді та проекти Визначень, що виносилися на пленарні засідання. Більшу частину відділів очолили архиєреї. Найважливішими з них були відділи вищого церковного управління, єпархіального управління, церковного суду, благоустрою парафії, правового становища Церкви в державі.
Головною метою Собору був устрій церковного життя на засадах повнокровної соборності, причому в зовсім нових умовах, коли слідом за падінням самодержавства розпався колишній тісний союз Церкви і держави. Тематика соборних діянь носила тому здебільшого церковно-організаційний канонічний характер.
6.2. Запровадження Патріаршества. 11 жовтня 1917 р. Голова відділу вищого церковного управління єпископ Астраханський Митрофан виступив на пленарному засіданні з доповіддю, якою відкривалася головна подія в діяннях Собору – відновлення Патріаршества. Передсоборна Рада у своєму проекті устрою вищого церковного управління не передбачала Первосвятительского сану. При відкритті Собору лише деякі з його членів, головним чином єпископи й ченці, були переконаними прихильниками відновлення Патріаршества. Але коли питання про Першого єпископа було поставлене у відділі вищого церковного управління, його сприйняли там із великим розумінням. На кожному наступному його засіданні думка про Патріаршество здобувала все більше прихильників, перетворюючись у сповідання соборної волі й соборної віри Церкви. На сьомому засіданні відділ приймає рішення не зволікати з великою справою відновлення Первосвятительского престолу і ще до завершення обговорення всіх деталей структури вищої церковної влади запропонувати Собору відновити сан Патріарха.