Обгрунтовуючи цю пропозицію, єпископ Митрофан нагадав у своїй доповіді, що Патріаршество відоме на Русі із самого її Хрещення, тому що в перші сторіччя своєї історії Російська Церква перебувала в юрисдикції Константинопольського Патріарха. За митрополита Іона Російська Церква стала автокефальною, але принцип Первосвятительского очолення залишився в ній непорушним. Пізніше, коли Російська Церква виросла і зміцніла, поставлений був перший Патріарх Московський і всієї Русі.
Скасування Патріаршества Петром I порушило святі канони. Російська Церква втратила свого главу. Синод виявився установою, позбавленою твердого грунту на нашій землі. Але думка про Патріаршество продовжувала жевріти у свідомості російських людей як “золота мрія”. “У всі небезпечні моменти російського життя, – сказав єпископ Митрофан, – коли стерно церковне починало накренятися, думка про Патріарха воскрела з особливою силою; ...час владно вимагає подвигу, зваги, і народ бажає бачити на чолі життя Церкви живу особистість, котра зібрала б живі народні сили...”.
Звертаючись до канонів, єпископ Митрофан нагадав, що 34-е Апостольське правило та 9-е правило Антіохійського Собору владно вимагають: у кожному народі повинен бути перший єпископ, без міркування якого інші єпископи нічого не можуть діяти, як і він без міркування всіх.
На пленарних засіданнях Собору питання про відновлення Патріаршества обговорювалося з надзвичайною гостротою.
Головним аргументом прихильників збереження синодальної системи було побоювання, як би впровадження Патріаршества не ущемило соборного начала в житті Церкви. Без зніяковілості повторюючи софізми архиєпископа Феофана Прокоповича, князь А.Г. Чагадаєв говорив про переваги “колегії”, котра може поєднувати в собі різні дарування й таланти, у порівнянні з одноосібною владою. “Соборність не зживається з єдиновладдям, єдиновладдя несумісне із соборністю”, – наполягав професор Б.В. Титлінов усупереч безперечному історичному факту: зі скасуванням Патріаршества перестали скликатися Помісні Собори, які регулярно скликали в допетровські часи, за Патріархів.
Дотепніше заперечував проти Патріаршества протоієрей Н.П. Добронравов. Він скористався ризикованим аргументом поборників Патріаршества, коли в запалі полеміки вони готові були запідозрити синодальну систему управління не тільки в канонічній ущербності, але і в неправослав’ї. “Наш Святійший Синод визнається всіма Східними Патріархами і всім православним Сходом, – сказав він, – а тут нам говорять, що він не канонічний чи єретичний. Кому ж нам вірити? Скажіть же нам, що Синод: Святійший чи не Святійший?”. Мова на Соборі йшла однак про справу занадто серйозну, і від необхідності її рішення не могла позбавити навіть найбільш митецька софістика.
У виступах прихильників відновлення Патріаршества, крім канонічних принципів, найбільш вагомим доказом була історія Церкви. Відмітаючи наклепи на Східних Патріархів протоієрея Н.Г. Попова, професор І.І. Соколов нагадав Собору про світлий образ святих Предстоятелів Константинопольської Церкви; інші оратори воскрешали в пам'яті учасників Собору високі подвиги святих Московських Первосвятителів.
І.Н. Сперанський у своїй промові простежив глибокий внутрішній зв'язок між первосвятительским служінням і духовним ликом допетровської Русі: “Поки в нас на святій Русі був верховний пастир Святійший Патріарх – наша Православна Церква була совістю держави; у неї не було яких-небудь юридичних прерогатив над державою, але все життя останньої проходило як би перед її очима й освячувалося нею з її особливої, небесної точки зору... Забувалися завіти Христові, і Церква в особі Патріарха сміливо піднімала свій голос, ким би не були порушники... У Москві йде розправа зі стрільцями. Патріарх Адріан – останній російський Патріарх, слабенький, старенький, ... бере на себе сміливість… “співчувати”, клопотати за засуджених”.
Багато ораторів говорили про скасування Патріаршества як про страшне нещастя для Церкви, але натхненніше від усіх – архимандрит Іларіон (Троїцький): “Називають Москву серцем Росії. Але де ж у Москві б'ється російське серце? На біржі? У торгових рядах? На Кузнецькому мосту? Воно б'ється, звичайно, у Кремлі. Але де в Кремлі? В Окружному суді? Чи в солдатських казармах? Ні, в Успенському соборі. Там, у переднього правого стовпа, повинно битися російське православне серце. Святотатська рука нечестивого Петра звела Первосвятителя Російського з його вікового місця в Успенському соборі. Помісний Собор Церкви Російської від Бога даною йому владою поставить знову Московського Патріарха на його законне невід’ємне місце”.
Під час соборного обговорення питання про відновлення сану Первоієрарха було висвітлене з усіх боків. Відновлення Патріршества постало перед членами Собору як владна вимога канонів, як необхідність виконання релігійних сподівань православного народу, як веління часу.
28 жовтня 1917 р. суперечки були припинені. 4 листопада Помісний Собор переважною більшістю голосів виніс історичну постанову: “1. У Православній Російській Церкві вища влада – законодавча, адміністративна, судова й контролююча – належить Помісному Собору, що періодично, у визначені терміни скликається, у складі єпископів, кліриків і мирян. 2. Відновлюється Патріаршество, і управління церковне очолюється Патріархом. 3. Патріарх є першим між рівними йому єпископами. 4. Патріарх разом із органами церковного управління підзвітний Собору”.
Професором І.І. Соколовим була прочитана доповідь про способи обрання Патріархів у Східних Церквах. Спираючись на історичні прецеденти, Соборна рада запропонувала такую процедуру обрання: соборяне повинні подати записки з іменами 3-х кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримає абсолютної більшості, проводиться повторне голосування, і так доти, поки три кандидати не одержать більшості. Потім жеребом із них буде обраний Патріарх. Проти обрання жеребом заперечував єпископ Чернігівський Пахомій: “Остаточне обрання… Патріарха... варто було б надати одним єпископам, котрі і здійснили б це обрання таємною подачею голосів”. Але Собор усе-таки приймає пропозицію Соборної Ради про жереб. Прерогативи єпископату цим не ущемлялися, оскільки архиєреї добровільно зволили полишити велику справу обрання Первосвятителя на волю Божу. За пропозицією В.В. Богдановича вирішено було, що при першому голосуванні кожен член Собору подасть записку з ім'ям одного кандидата, і тільки при наступних голосуваннях будуть подаватися записки з трьома іменами.
Виникали і такі питання: чи можна вибирати Патріарха з мирян? (цього разу було вирішено вибирати з осіб священного сану); чи можна вибирати одруженого? (на це професор П.А. Прокошев резонно зауважив: “Неможливо голосувати з таких питань, на які відповідь дана в канонах”).
5 листопада 1918 р. із трьох кандидатів, котрі одержали більшість голосів, Патріархом обраний був митрополит Московський святий Тихон.
6.3. Визначення Помісного Собору 1917-1918 рр. про органи вищого церковного управління. З відновленням Патріаршества перетворення всієї системи церковного управління не було завершено. Коротке Визначення від 4 листопада 1917 р. згодом було доповнено цілою низкою розгорнутих визначень про органи вищої церковної влади: “Про права й обов'язки Святійшого Патріарха Московського і всієї Росії”, “Про Священний Синод і Вищу Церковну Раду”, “Про коло справ, що підлягають віданню органів вищого церковного управління”, “Про порядок обрання Святійшого Патріарха”, “Про Місцеблюстителя Патріаршого Престолу”.
Патріарха Собор наділив правами, що відповідають канонічним нормам, насамперед 34-му Апостольському правилу й 9-му правилу Антіохійського Собору: нести піклування про благополуччя Російської Церкви і представляти її перед державною владою, зноситися з автокефальними церквами, звертатися до всеросійської пастви з повчальними посланнями, піклуватися про своєчасне заміщення архиєрейських кафедр, давати єпископам братські поради. Патріарх одержав право візитації всіх єпархій Російської Церкви і право приймати скарги на архиєреїв. Згідно з Визначенням, Патріарх є єпархіальним архиєреєм Патріаршої області, яку складають Московська єпархія і ставропігіальні монастирі. Управління Патріаршою областю під спільним керівництвом Первоієрарха покладалося на архиєпископа Коломенського й Можайського.
“Визначенням про порядок обрання Святійшого Патріарха” від 31 липня (13 серпня) 1918 р. встановлювався порядок, в основному аналогічний тому, на підставі якого обраний був Патріарх на Соборі. Передбачалося, проте, більш широке представництво на виборчому соборі кліриків і мирян Московської єпархії, для якої Патріарх є єпархіальним архиєреєм.
У випадку звільнення Патріаршого Престолу передбачалося негайне обрання Місцеблюстителя з числа присутніх чинів Синоду і Вищої Церковної Ради. 24 січня 1918 р. на закритому засіданні Собор запропонував Патріарху обрати декількох Блюстителів Патріаршого Престолу, котрі будуть успадковувати його повноваження у випадку, якщо колегіальний порядок обрання Місцеблюстителя виявиться нездійсненним. Ця постанова була виконана Патріархом Тихоном у переддень його кончини, послуживши рятівним засобом для збереження канонічного спадкоємства Первосвятительського служіння.