Канонічна основа структури управління в будь-якій автокефальній помісні Церкві визначена в 34-му Апостольському правилі: “Єпископам усякого народу, – говорить воно, – належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їх владу, не чинити без його міркування: чинити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії і до місць до неї приналежних. Але і перший нічого нехай не діє без міркування всіх. Тому що так буде однодумність, і прославиться Бог у Господі в Святому Дусі, Отець і Син і Святий Дух”.
За тлумаченням Зонари, “це правило велить, щоб перших єпископів у кожній єпархії вважали главою і без них не робили нічого такого, що має відношення до загального стану Церкви, якими є, наприклад, догматичні дослідження, заходи із приводу загальних помилок, поставлення архиєреїв тощо… Проте, – продовжує Зонара, – і першому єпископу правило не дозволяє, за зловживанням честю, перетворювати її на перевагу, діяти самовладно і без спільної згоди своїх співслужителів робити що-небудь зазначене вище, чи подібне до того”.
Більша частина правил, що конкретизують права й обов'язки першоієрарха – глави помісної Церкви, – належать до IV ст. – першої половини V ст., тому звичайно перший єпископ іменується в цих канонах митрополитом.
Правило 9-е Антіохійського Собору, по суті, являє собою розгорнутий перифраз 3-го
Апостольського правила, 16-й і 20-й канони Антіохійського Собору та 19-е правило
Халкидонського Собору покладають на митрополита обов'язок скликати Помісні Собори й надають йому право головувати на них. 4-й та 6-й канони I Нікейського Собору покладають на першоієрархів піклування про кафедри, що вдовствують, та здійснення керівництва при обранні єпископів, а також затвердження обраних. Згідно з 9-м правилом Халкидонського Собору главі помісної Церкви (митрополиту й екзарху) належить право приймати скарги на єпископів і призначати відповідні розслідування, 63-є правило Карфагенського Собору передбачає відвідування першоієрархом підлеглих єпископій, іншими словами, надає йому право візитації.
Нарешті, згідно з 14-м правилом Двократного Собору, підлеглі першоієрарху єпископи зобов'язані возносити його ім'я за богослужінням: “Якщо який єпископ, – говорить канон, – ставлячи приводом провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде возносити ім'я його, за звичаєм, у Божественному тайнодійстві; про такого святий Собор визначив: нехай буде позбавлений сану...”
Таким чином, обов'язки, покладені відповідно до канонів на Першоієрарха помісної Церкви, не зводяться до головування в соборі єпископів, як це намагалися представити в російському церковному друці початку XX століття прихильники обновленської тенденції.
У правилах, однак, визначені і межі влади Першоієрарха. У справах, що стосуються всієї помісної Церкви, він не може вирішувати нічого важливого без згоди собору єпископів (Апост. 34, 74; Антіох. 9, 19). Першоієрарх обирається й поставляється собором залежних від нього єпископів; і у випадку сумної необхідності підлягає їхньому суду (1-е прав. Єфеськ. Соб.) У парикії підлеглого йому єпископа першоієрарх міг діяти лише як адміністративна влада, але не як архиєрей: він не вправі був тут ні рукопокладати, ні вчити, ні здійснювати які-небудь архиєрейські дії без згоди місцевого єпископа (Кормч. гл. 58; Відповідь єп. Кіпрського Іоана III). При рішенні церковних справ Першоієрарх діє не одноосібно, а від імені всієї помісної ієрархії, що представлена на Соборі. Через Собор виявляється еклезіологічний принцип рівності духовної влади, рівності служіння всіх єпископів, незалежно від їх титулів і приналежної їм адміністративної влади, про що з чудовою глибиною та силою говорив Патріарх Сергій при його нареченні в єпископа: “Саме єпископське служіння в його суті... завжди й усюди залишається тим самим апостольським служінням, здійснюється воно у великому Царгороді, чи в незначному Сасимі ”.
Згідно із 37-м Апостольським правилом, скликання собору відбувається двічі на рік: “У перший раз, у четвертий тиждень П'ятидесятниці, а у другий, у жовтні у дванадцятий день”. Пізніше Трулльський Собор видав нове правило: скликати собор не рідше одного разу в рік: “Але оскільки, через набіги варварів, і з інших випадкових перешкод, предстоятелі церков не мають можливості зібрати собори двічі на рік, тоді вирішено: для церковних справ, що можуть, як імовірно, виникати, у кожній області, всіляко бути собору вищеназваних єпископів раз на рік... у тому місці, яке, як вище сказано, обере єпископ митрополії” (8 прав.). На заклик першоієрарха всі єпископи зобов'язані прибути на зазначене ним місце. Відсутні без поважної причини підлягають заборонам (IV Всел. 19; Карф. 87; Трулл. 8).
Щоб постанови Собору мали законну силу, він, відповідно до канонів, має складатися не менше ніж із 3 ієрархів – митрополита та двох єпископів (Антіох. 16, 20). Карфагенський Собор у своєму 12-му правилі передбачає присутність 12-ти єпископів для суду над єпископом, 6-ти для суду над пресвітером, 3-х для суду над дияконом. Але в судовій практиці Древньої Церкви це правило не вважалося обов'язковим. У випадку, якби місцеві цивільні начальники перешкодили єпископу з'явитися на собор, то, відповідно до церковних канонів, вони підлягають відлученню (VII Всел. 6), а на підставі 137-ої новели Юстиніана такі начальники усувалися від своєї посади. До компетенції собору належать всі справи, що стосуються церковної сфери, однак, природно, вирішуватися ці справи мають на загальноцерковних підставах, відповідно до догм і канонів; у протилежному разі помісна Церква ризикує відпасти від кафоличної єдності. За визначенням VII
Вселенського Собору, питання, що відносяться до відання соборів, розділяють на “канонічні” та “євангельські”.
Згідно із тлумаченням Вальсамона, “канонічні передання є: законні й незаконні відлучення, визначення кліриків, керування єпископським майном і таке, тобто все, що стосується сфери церковного управління й суду, а євангельські передання та Божі заповіді є: хрестити в Ім'я Отця і Сина і Святого Духа; не чини перелюб, не перелюбствуй, не свідчи неправдиво та подібне (іншими словами, літургійне життя Церкви, християнська моральність і віровчення). Відповідно до 37-го Апостольського правила та 20-го правила Антіохійського Собору до компетенції Собору відносяться і “міркування про догми благочестя”.
Помісний Собор є також і судовою установою. Він являє собою першу інстанцію при розгляді спорів між єпископами про кордони їхніх областей (IV Всел. 17; Трулл. 25) за скаргами кліриків на чужого архиєрея (IV Всел. 9) і за скаргами на єпископів із обвинуваченням їх у діях, несумісних із достоїнством архиєрейського сану (Ант. 12). А для всіх мирян і кліриків, щодо яких єпископ виніс вирок про їхнє відлучення, Помісний Собор являє собою другу апеляційну інстанцію (I Всел. 5; Ант. 6, 14, 15).
3.7. Вище управління в Патріархатах. Права Патріархів, відповідно до канонів, у головному аналогічні правам автокефальних митрополитів, але коло їх більш широке. Патріархам належало право затверджувати митрополитів, обраних провінційними соборами, і рукопокладати їх. На відміну від митрополитів, вони мають право ставропігії, тобто надсилаючи свій патріарший хрест при заснуванні храму або монастиря, патріархи можуть вилучити цей храм або монастир із юрисдикції місцевого єпископа. За тлумаченням Вальсамона на 31-е Апостольське правило, право ставропігії, не згадане в канонах, ґрунтується на “довгостроковому церковному неписаному звичаї, що з незапам'ятних часів і понині має в церкві силу правил”.
Канонічні постанови про обрання митрополитів поширилися спочатку і на обрання Патріархів. Пізніше право затвердження Патріархів привласнили собі світські государі. У XV столітті, перед занепадом Візантійської імперії, єпископ Симеон Солунський так описував поставляння Патріарха: “Коли Патріарх помирав, імператор закликав єпископів найближчих міст для участі у виборчому соборі, крім єпископів, на соборі був присутнім також хартофілакс палацу. Собор обирав трьох кандидатів, котрі і пропонувалися на розгляд імператора. Імператор обирав одного з них. Потім відбувалася інтронізація новообраного. Імператор надсилав йому мантію і панагію попереднього Патріарха, які зберігалися в нього як у захисника Церкви після його смерті, потім у палаці сам вручав обраному Патріарший жезл і оголошував його Патріархом”. На докори тих, хто заперечував проти участі імператора в поставленні Патріархів, Симеон Солунський відповідав так: “Зовсім не імператор поставляє Патріарха, а собор, імператор, будучи благочестивим, бере лише участь у цьому і не тому тільки, що він захисник Церкви та помазаник Божий, але щоб, беручи в цьому участь, надати більшу силу тому, що робить Церква”. Католицьким богослов’ям і каноністами практика участі імператора в поставленні Патріархів і єпископів використовується як аргумент у протиправославній полеміці. Проте, як відзначав єпископ Никодим (Мілаш), “у давні часи, набагато раніше, ніж з'явилася участь візантійських імператорів у поставленні Константинопольського Патріарха, західні государі при обранні римських пап користувалися правом затвердження. Про це свідчать постанова імператора Гонорія, який у 418 р. підтвердив собор Боніфація I та відкинув собор Євлавія; едикт Одоакра 484 р. про те, що жоден вибір папи не може бути sine nostrae consultationae (без наради з нами); закон Теодориха, що підтверджує едикт Одоакра в цьому відношенні. Після визначення Латеранського собору 1179 р., яким обрання пап було довірено винятково колегії кардиналів, право затвердження папського обрання з боку государя отримало негативний характер і перетворилося на право заборони обирати особу, проти якого були західні государі”. Ще в XIX столітті Австрійському імператору належало право вето при обранні кандидатів на папський престол.