Рішення: Знання Псалтиря, як необхідна вимога, поставлене і Святими Отцями без поблажливості від тих, що повинні прийняти хіротонію; і володіння іншими Божественними знаннями не вимагається, тому що не обов’язково присвячувати себе такому читанню, і для тих, котрі не удостоїлися ще вчительського звання, а особливо в той час, коли християни засуджені були на блукацьке життя”.
Пресвітери одержують право проповідувати в храмі від свого єпископа. Тому єпископ може і позбавити пресвітера цього права, якщо в нього з’являться сумніви в чистоті віри пресвітера чи в його здатності проповідувати. За тлумаченням Вальсамона на 58-е Апостольське правило: “Пресвітери вчать із дозволу єпископа, а не самовільно”. В Олександрійській Церкві, коли там спалахнула аріанська єресь, для протидії їй усім пресвітерам заборонено було проповідувати в церквах. У Росії лише в синодальну епоху на пресвітерів став покладатися обов’язок проповідувати. Для спонукання священиків до проповідування Св. Синодом видано було розпорядження, щоб благочинні у клірових відомостях відзначали, скільки проповідей свого складання виголосив священик протягом року. Крім проповідей у парафіяльних храмах, у соборах виголошувалися проповіді за розкладом, по черзі парафіяльними священиками, приписаними до собору.
Крім храмової проповіді, важливим засобом до утвердження християнського вчення служить катехізація. У Древній Церкві хрещенню передувало навчання вірі – оголошення. Оголошені становили особливий клас церковного народу. Згодом, коли хрестити почали переважно дітей, катехізація була покладена на батьків і хрещених батьків, але, звичайно, також і на пастирів Церкви.
У синодальну епоху в Росії одним із засобів навчання вірі було викладання Закону Божого в загальноосвітніх школах різних ступенів, у наш час відкриваються недільні школи при парафіях. Тій же меті сприяє і видання Священного Писання і церковних книг.
15.3. Місіонерство. Проповідь Євангелія серед нехристиянських народів називається місіонерством. Місіонерська праця заповідано Церкві Самим Христом: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20). Перед своїм Вознесінням Господь сказав учням: “Ви… будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї й Самарії та аж до краю землі” (Діян. 1, 8).
У місіонерській діяльності Православна Церква керується твердими правилами, які належним чином випливають із характеру вчення Христового; неприпустиме насильницьке навернення; із місіонерських дій повинно бути виключене залучення в Церкву людей спокусою матеріальних благ і всіх взагалі земних вигод – “підкуп душ”. Проповідуючи Христа, варто домагатися, щоб віра в новонавернених була глибокою, зрілою, сердечною.
У Росії місіонерські установи існували лише в синодальну епоху, хоча саме служіння місіонерське здійснювалося Російською Церквою споконвічно. В окремі періоди, особливо за імператриці Єлизавети, широко застосовувалися заохочувальні дії у відношенні до іновірців, які навертаються у християнство: звільнення від податей, рекрутської повинності, від кріпосної залежності від власників-нехристиян, і навіть від карного переслідування за злочини, скоєні до навернення. Але пільги ці надавалися, природно, не Церквою, а світською владою.
У XIX столітті всі ці заходи були скасовані як негідні християнства і такі, що не ведуть до тривалих успіхів. До самого кінця синодальної епохи переважне і майже виключне право місії серед мусульман, євреїв і язичників надано було в Росії пануючій Православній Церкві. У Росії законами ніколи не допускалося застосування насильницьких заходів чи обману до навернення іновірців.
15.4. Символ віри й інші авторитетні виклади віровчення. Для охорони чистоти і непорушності свого вчення Церква із самого початку свого буття вдавалася до коротких викладів віровчення – символів. До нас дійшло кілька древніх символів, і серед них – Символ Григорія Неокесарійського, так званий Апостольський Символ, і Символ, приписуваний Афанасію Великому. Загальноцерковного визнання набув НікеоЦаргородський Символ, сповідання якого, за усвідомленням Вселенської Церкви, цілком обов’язкове для всякого православного християнина. Більш повний виклад основ православного віровчення міститься в “Чині сповідування й обіцянки архиєрейської” – так званій “єпископській клятві”. Високим авторитетом у Церкві користуються книги, видані в новий час Церковною владою: “Катехізиси”, особливо митрополита Петра Могили і митрополита Філарета, і “Послання Патріархів Православної Кафоличної Церкви про православну віру”, складене на Єрусалимському Соборі 1672 р.
15.5. Духовна цензура. Існування “символів віри” і так званих “символічних книг” не може, звичайно, виключити появу віросповідувальних непорозумінь, виключити помилки і псевдовчення. У дуже обширному 1-му правилі Трулльського Собору вслід за ствердженням недоторканності “нововведенням і змінам віри, переданої нам від очевидців і служителів Слова”, перераховуються єретичні вчення, що відкидаються Церквою: єресь “нечестивого Арія”, і “вигадане ним язичницьке інобожжя, .. засуджене на соборі трьохсот вісімнадцяти святих і блаженних отців”, ... єресь нечестивого Македонія, відкинута “ста п´ятдесятьома святими Отцями” за великого Феодосія, “разом з цим” і Аполлінарія, “який нечестиво сказав, ніби Господь прийняв тіло без душі і розуму”, “божевільний поділ Несторія”, єресі “суємудрого Євтихія, ... Феодора Мопсуєстського, Несторієвого вчителя, і Орігена, і Дидима, і Євагрія, ... також написане Феодоритом супроти правої віри і супроти дванадцяти глав блаженного Кирила, і так званий лист Іви... і ... тих, котрі .. єдину волю і єдине дійство в Єдиному Господі Богу нашому Ісусі Христі, людям проповідували, ...Феодора (єпископа) Фаранського, Кіра Олександрійського, Онорія Римського, Сергія, Пірра, Павла, Петра, що були в цьому Богоспасаємому граді предстоятелями, Макарія Антіохійського єпископа, учня його Стефана і божевільного Поліхронія... Коротко кажучи, постановляємо, нехай віра всіх у Церкві Божій мужів, які прославилися і були світилами у світі, дотримуючи слова життя, зберігається твердою, і нехай перебуває до кінця віку непорушною, разом із богопереданими їхніми Писаннями і догматами. Відмітаємо й піддаємо анафемі всіх, яких вони відмітали й віддавали анафемі, як ворогів істини, що марно скреготіли на Бога і намагалися неправду на висоту піднести. Якщо ж хто-небудь із усіх не містить і не приймає вищеназваних догматів благочестя, і не так мислить і проповідує, але наміряється йти супроти них, той нехай буде підданий анафемі...”
Соборній владі єпископату належить право здійснювати нагляд над усіма взагалі виданнями церковних книг – богослужбових, богословських, канонічних, – насамперед тих, котрі носять офіційний характер і видаються від імені Православної Церкви. Що стосується книг Священного Писання, то перелік їхній встановлений канонами (85 Aп., 60 Лаод., 24 Карф., Афан. Вел., Григ. Богосл., Амф. Ікон.). У 1672 р. Єрусалимський Собор видав постанову, що підкоряє церковній владі будь-яке видання і тлумачення Священного Писання. У цій постанові сказано: “Віруємо, що це Божественне і Священне Писання сповіщене Богом, і тому ми повинні вірувати йому без усякого міркування, не так, як хто захоче, а як його витлумачила і передала Кафолична Церква”. Визначення Єрусалимського Собору спирається на 19 канон Трулльського Собору і 91-е правило св. Василя Великого (взяте з 27-ї глави його книги про Св. Духа, де Святий Отець викладає вчення про Священне Передання).
Суд Церкви над псевдовченнями і нагляд над виданням і поширенням книг називається в широкому значенні слова духовною цензурою. У вузькому значенні слова духовною цензурою називають оцінку літературних творів із церковно-догматичної точки зору. Ця оцінка може бути або попередньою, до публікації твору, або такою, що висловлюється вже після його видання. До винаходу друкарства, природно, існувала тільки оцінка останнього роду. Вона полягала в осудженні творів, що проповідували псевдовчення, і в забороні православним читати їх. Державна влада вслід за осудом єресі видавала розпорядження про спалення творів єретиків. Імператор Костянтин у зв’язку з осудом аріанської єресі на Нікейському Соборі видав едикт про спалення всіх книг Арія і його учнів. Імператор Аркадій наприкінці IV ст. звелів знищити книги евноміан і монтаністів. В Олександрії за вимогою архиєпископа Феофіла на початку V ст. спалені були книги Оригена, Несторія і мессаліан. У 496 р. на римському соборі за папи Геласія виданий був список заборонених книг – “Декрет Геласія про книги, що приймаються та не приймаються”. Трулльський Собор 63-м правилом ухвалив віддавати спаленню розповіді про мучеників, складені для наруги над християнською вірою: “Повісті про мучеників, ворогами істини брехливо складені, щоб обезславити Христових мучеників, тих, що слухають привести до невір’я, наказуємо не обнародувати в церквах, але віддавати їх спаленню. Тих, хто приймає ж їх чи дослухається до них, як до істинних, піддаємо анафемі”. Більша частина антихристиянських і єретичних книг знищувалася.
Але VII Всел. Собор своїм 9-м правилом постановив, щоб твори іконоборців не спалювалися, а відбиралися до патріаршої бібліотеки для збереження разом з іншими єретичними книгами. “Усі дитячі байки, і скажені знущання, і брехливі писання, вигадувані проти чесних ікон, потрібно віддавати до єпископії Константинопольської, щоб покладені були з іншими єретичними книгами. Якщо ж знайтеться, хто такі приховує, то єпископ, чи пресвітер, чи диякон, нехай буде позбавлений свого чину, а мирянин чи чернець нехай буде відлучений від спілкування церковного”. Новий спосіб вилучення єретичних книг мав ту перевагу, що на випадок необхідності можна було за збереженим книгами більш ретельно вивчити характер єресі, щоб успішніше протидіяти їй.