Третя. Божевілля подружжя, будучи перешкодою до шлюбу, не могло стати підставою для розлучення, якщо воно набуте в шлюбі. Хоча імператор Лев Філософ надав дружині право розлучатися після 5 років хвороби чоловіка, а чоловіку – зносити божевілля дружини протягом 3 років, і після цього вимагати розірвання шлюбу, до “Номоканона”, однак, цей закон не ввійшов.
Четверта. Шлюб розривався в силу чернечого постригу одного з подружжя за згодою іншого. Св. Іоан Златоуст вважав, що друге подружжя в цьому випадку не вправі брати новий шлюб, тому що такий шлюб піддавав би сумніву благочестиву настроєність дружини чи чоловіка, що дали згоду на постриг подружжя. Але візантійські цивільні закони прирівнюючи чернецтво до природної смерті, не позбавляли подружжя, яке залишилося в миру, можливості взяття другого шлюбу. Шлюб, природно, розривали і за обопільного проголошення подружжям чернечих обітниць.
П’ята. Шлюб розривався також у випадку обрання чоловіка єпископом. 48-е правило Трулльського Собору говорить: “Жена производимаго в епископское достоинство, предварительно разлучася с мужем своим, по общему согласию, по рукоположении его в епископа, да вступит в монастырь, далеко от обитания сего епископа созданный, и да пользуется содержанием от епископа”.
Розлучення у Візантії здійснювалося за судовим рішенням цивільної влади, а в пізньовізантійську епоху, коли шлюбно-сімейні справи були віднесені до компетенції церковної влади, за судовим рішенням церковних інстанцій, яке підлягало затвердженню з боку архиєрея. Подружжя, розлучене cum damno (із провиною) не позбавлялося права одружуватися між собою, якщо тому, звичайно, не перешкоджали які-небудь обставини, на зразок чернечих обітниць чи укладення нового шлюбу. Можливість поновлення шлюбу відкрита була для розлучених і sine damno і cum damno (за винятком розлучення через перелюбство). Чоловік, що побажав узяти до себе розлучену з ним дружинуперелюбницю, підлягав, відповідно до римського права, звинуваченню у звідництві. Проте 134-а новела Юстиніана дозволяла чоловіку знову взяти до себе дружину, розлучену з ним через її невірність і заслану в монастир, протягом 2-х років після розірвання шлюбу.
21.3. Розлучення в Росії. На Русі, після її Хрещення, діяли в основному ті ж норми щодо припинення шлюбу, що й у Візантії, але спостерігалися і деякі їхні відмінності від норм візантійського права. Так, участь дружини в гулянках, ігрищах та миття в лазні з чоловіками не прирівнювалися до перелюбства і не могли стати підставою для розлучення. На практиці дуже часто шлюби розривалися через безплідність дружини, але формальною підставою для розлучення в таких випадках був вступ дружини в монастир. Хронічна хвороба одного з подружжя не могла у Візантії бути причиною для розлучення. У теорії так було і на Русі: “Аще будет жене лихой недуг: или слепа, или долгая болезнь, про то ее не пустити. Тако же и жене не нельзя пустити мужа”. На практиці, хвороба дружини часто давала чоловіку привід шукати розлучення; прикриттям для розлучення і тут, як правило, стає постриг. Великий князь Симеон Іванович Гордий (1350 р.) відіслав від себе дружину під тим приводом, що її зіпсували на весіллі, і вночі вона здавалася йому мерцем.
Правові норми, що регулюють розірвання шлюбів, серйозному перегляду піддалися в синодальну епоху. Цивільні і церковні власті обмежили число законних підстав для розлучення. Насамперед це стосується випадків прийняття одним з подружжя чернецтва. У “Додатку до Духовного регламенту” сказано: “Не принимать в монастырь мужа от живой жены. Обычаем водится, что муж с женою по обоюдному согласию расторгают брак с тем, чтобы мужу постричься в монахи, а жене быть свободной и выйти замуж. Такой развод простым людям кажется правильным, но слову Божию он вполне противоречит, если он делается на этом основании. Но если бы даже существовала и достаточная причина к разводу, все-таки не следует мужу самовольно разводиться со своею женой, а нужно просить об этом своего епископа, который, обстоятельно исследовавши дело, должен писать об этом в Св. Синод для рассмотрения этого дела. Если бы муж и жена по временному согласию пожелали принять сан монашеский, тогда, кроме других обстоятельств, обращать внимание на возраст жены, достигла ли она 50 или 60 лет, и есть ли дети у этих супругов, и в каком положении они их оставляют”.
За Указом Петра I, виданим у 1720 р., вічне заслання на каторжні роботи, яке назавжди відлучало засудженого від суспільства, прирівнювалося до його цивільної смерті та спричиняло припинення шлюбного союзу. В окремих випадках Духовні Консисторії та Синод розривали шлюби через тривале божевілля одного з подружжя, хоча в правову норму ці прецеденти не зводили. У синодальну епоху шлюби розривали найчастіше внаслідок перелюбства одного з подружжя. Підставою для розлучення було лише доведене перелюбство в прямому значенні. При цьому причиною розлучення могла стати невірність не тільки дружини, але і, в однаковій мірі, чоловіка. Російське законодавство синодальної епохи дозволило вимагати розлучення чоловіку, який прийняв християнство, якщо інша сторона залишалася невірної (п. 4 Указу від 12 січня 1739 р.). Але закон цей суперечив вченню апостола Павла: “...коли якийсь брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і жінка, яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його. Бо невіруючий чоловік освячується жінкою (віруючою), і невіруюча жінка освячується (віруючим) чоловіком. Інакше діти ваші були б нечистими, а тепер святі. Якщо ж невіруючий хоче розлучитися, нехай розлучається; брат чи сестра в таких випадках не зв’язані; до миру покликав нас Господь. Звідки ти знаєш, жінко, чи не спасеш чоловіка? Або ти, чоловіче, звідки знаєш, чи не спасеш жінки?” (1 Кор. 7, 12–16). У 72-му правилі Трулльського Собору, яке забороняє православним шлюб із єретиками, викладається це вчення апостола Павла: “Но аще некоторые, будучи еще в неверии, и не быв причтены к стаду православных, сочеталися между собою законным браком; потом един из них, избрав благое, прибегнул к свету истины, а другий остался во узах заблуждения, не желая воззрети на Божественные лучи, и аще притом неверной жене угодно сожительствовати с мужем верным, или напротив, – мужу неверному с женою верною, то да не разлучаются, по Божественному апостолу: святится бо муж неверен о жене, и святится жена неверна о муже”.
Помісний Собор Російської Православної Церкви 1917–1918 рр. прийняв “Визначення про приводи до розірвання шлюбного союзу, освяченого Церквою”. Законними приводами для клопотання одного з подружжя про розірвання церковного шлюбу Собор визнав відпадання від Православ’я, перелюбство і протиприродні пороки, нездатність до шлюбного співжиття, що наступила до шлюбу чи явилася наслідком навмисного самоскалічення, захворювання проказою чи сифілісом, безвісна відсутність, засудження одного з подружжя до покарання, поєднаного з позбавленням усіх прав стану, зазіхання на життя чи здоров’я дружини або дітей, снохацтво, звідництво, здобуття вигод із непотребств подружжя, взяття однієї з сторін нового шлюбу, невиліковну важку душевну хворобу та зловмисне залишення одного подружжя іншим.
У синодальну епоху шлюборозлучні справи розглядалися Духовними Консисторіями, і рішення за ними затверджувалися єпархіальними єпископами чи у Святійшому Синоді.
У наш час шлюборозлучні справи, як відомо, розглядаються в державних судових органах. Це, однак, не звільняє православного християнина від обов’язка піддавати своє бажання розірвати церковний шлюб суду законної церковної влади, суду єпископа. Церковна влада в такому випадку не проводить складного судового розгляду, подібного до того, який проводили в синодальну епоху в Консисторії чи Синоді, не маючи для цього достатніх засобів, а може лише у своєму рішенні за клопотанням про розірвання шлюбу спиратися на показання самого подружжя, свідчення духівника, а також на вирок цивільного суду з даної справи, якщо він уже відбувся.
22.1. Законодавча церковна влада. Владу церковну прийнято розділяти на владу повчання, священнодійства й урядову владу. Урядова влада Церкви з формального боку має найбільшу схожість зі світською державною владою; тому за своїми функціями вона, як державна влада, поділяється за прийнятою в публічному праві класифікацією на: 1) установчу і законодавчу; 2) виконавчу чи адміністративну; 3) судову.
Єдиним і повновладним Засновником Церкви є Господь Ісус Христос, який дав їй і Свої повік непорушні закони. До Нього ж, як до вищого авторитета, як до Глави Церкви, зводиться зрештою і все церковне законодавство, яка було видане і видається різними церковними установами: від найвищих і непогрішних – Вселенських Соборів – до монастирів і братств, що видають законоположення на основі статуарного права. Питання, що стосуються церковного законодавства, на якому будується все церковне право, розглядалися на початку нашого курсу. Тому зупинимося тут лише на окремих питаннях, пов’язаних із ним.
У католицькому церковному праві вищим законодавчим органом Церкви вважається, як відомо, Римський престол – папа. У православному церковному праві загальноприйнятою є точка зору, відповідно до якої вища влада в Церкві, у тому числі і законодавча, належить вселенському єпископату в особі його органу – Вселенських Соборів. Визначенням семи Вселенських Соборів церковна свідомість засвоїла непогрішність.
Однак даному традиційному і безперечному переконанню Вселенської Церкви суперечить точка зору професора Н.С. Суворова на вищу законодавчу владу у Вселенській Церкві. Н.С. Суворов писав: “Вищою церковною, отже, і законодательною владою в Древній Церкві, з того часу як стало можливим встановлення загальноцерковного, обов’язкового для всіх християнських громад законодавства, були римські християнські імператори, котрі або скликали собори єпископів, або безпосередньо видавали закони із справ Церкви. У тому випадку коли імператором скликався Вселенський Собор для встановлення православного вчення, Собор не був зборами тільки знаючих людей, покликаних дати погляд та порада, а був органом Церкви, через який повинна була висловлюватися загальноцерковна свідомість, обов’язкова і для імператора, як тільки вона висловилася у формах, що не допускають сумніви, але в той же час він був органом імператорської влади, оскільки від імператора як поставленого Богом суспільного єпископа (за висловом церковного історика Євсевія) залежало скликати Собор та скріпити своїм затвердженням результати діяльності Собору. У “Кормчій Книзі” (вступна стаття про 7 Соборів Вселенських і 9 Помісних) пояснюється, що Вселенськими названі ті Собори, на які імператорськими повеліннями скликались святителі з усіх міст римських і грецьких і на яких було “взыскание и совопрошение о вере”, Помісні ж Собори – це ті, на яких не було єпископів всієї Вселенної, і царі не сиділи; мета їх – втілення в життя вселенських постанов”. А говорячи про Російську Церкву, Суворов схилявся навіть до думки про “неможливість існування російського православ’я без самодержавного царя”.