Розуміння цього правила ширше, звичайно, ніж тільки заборона зображення Христа у виді Агнця. У ньому засуджується взагалі використання старозавітних “образов и сеней” для зображення “нової благодаті”. Московський Собор 1667 р. заборонив зображувати Бога Саваофа у вигляді старця “ветхого денми”, за баченням пророка Єзекіїля. Підставою для цього послужив наступний доказ: Бог Отець не може бути антропоморфний, тому що Він не втілювався.
“Бідність позитивних церковних правил про іконопис чи його сюжети, – писав професор А.С. Павлов, – пояснюється тим, що в древній Церкві зберігалися правила іконопису та іконописні типи в безперервному переказі”. До нас дійшли збірники правил іконопису із прорисами самих зображень, які належать до IX ст. – так звані оригінали. В Російській Церкві від самого початку прийнятий і канонізований візантійський стиль іконопису; коли в давнину російський іконопис відхилявся від нього, це викликало занепокоєння у народі і заперечення з боку церковної влади. Стоглавий Собор ухвалив писати ікони “с древних образцов по образу, подобию и существу, как в подлиннике, а не от своего смышления”. На ікони Андрія Рубльова було вказано як на зразки для іконописців. У нашій Церкві заборонені різьблені і відливні ікони в храмах, крім розп’ять майстерного різьблення і зображень, поставлених на високих місцях.
З моменту освячення храм стає святим місцем – res sacra. Деякі частини і предмети храму стають недоторканними для мирян. Через царські врата ніхто не може проходити, крім осіб, які священнодіють. Тільки Російський імператор міг проходити через них у день коронації для причастя біля престолу.
Згідно із 69-м правилом Трулльського Собору, “нікому з усіх, приналежних до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередину священного вівтаря. Але, за деяким найдавнішим переданням, аж ніяк не забороняється це владі і достоїнству царському, коли захоче принести дари Творцю”. Вальсамон тлумачив це правило досить широко: “Щодо царів деяких, дотримаючись букви цього правила, говорили, що їм не повинно заборонятися входити всередину вівтаря тоді, коли хочуть принести дар Богові, але не коли захотіли б увійти до нього для одного поклоніння. А ми уявляємо це не так. Бо православні імператори, із призиванням Св. Тройці призначаючи Патріархів і будучи помазаниками Господа, безборонно, коли захочуть, входять до святого вівтаря, і ходять і роблять знамення хреста з трикирієм, як і архиєреї. Вони пропонують народу і катехізичне вчення, як і архиєреї...” Далі він пише: “Поміть це правило і ніяк не дозволяй на підставі його мирянам входити до святого вівтаря. Я, втім, багато доклав зусиль, щоб перешкодити мирянам входити до святого вівтаря храму Пресвятої Владичиці моєї і Богородиці Одигітрії; але не міг досягти успіху. Говорять, що це древній звичай і не потрібно забороняти”.
Для мирян і нижчих кліриків недоторканний престол зі священними предметами, що знаходяться на ньому. Жінкам узагалі забороняється входити у вівтар. На практиці виключення робиться для жінок похилого віку, які живуть у чистоті, прибирають у вівтарі.
У церкві не можна робити нічого іншого, крім богослужіння, мати в ній ніякі інші зображення, крім ікон, не можна вносити в храм нічого, крім предметів, які відносяться до богослужіння. Не приймається на збереження у храмі приватне майно. Як говорить 3-є Апостольське правило: “Аще кто, епископ или пресвитер, вопреки учреждению Господю о жертве, принесет к алтарю иные некоторые вещи, или мед, или млеко, или вместо вина приготовленный из чего-либо другого напиток, или птицы, или некоторыя животныя, или овощи, вопреки учреждению, кроме новых класов, или винограда в надлежащее время, да будет извержен из священнаго чина. Да не будет же позволено приносити ко алтарю что-либо иное, разве елей для лампады и фимиам, во время святого приношения”.
Якщо церква зламана, то сам матеріал, із якого вона зроблена, вважається священним. Дерево йде на опалення нового храму, а сміття від розібраних стін використовується для буту нового храму. Священне і місце, що прилягає до храму. По можливості воно має бути обгороджене; усередині огорожі забороняється здійснювати купівлю і продаж, ставити крамниці, крім іконних і свічкових. У синодальну епоху поблизу храмів заборонялося відкривати питні і розважальні заклади.
Щодо священних сосудів і ризничних речей, освячених використанням при відправленні богослужіння, не допускається профанації. Їх заборонено використовувати для життєвих потреб: “Сосуд златый, или сребряный освященный или завесу, никто уже да не присвоит на свое употребление. Беззаконно бо есть. Аще же кто в сем усмотрен будет: да накажется отлучением” (Апост. 73, 72; 10 прав. Двокр. Соб.). Церковних речей неможна ні продавати, ні дарувати, ні віддавати під заставу (12 прав. VII Всел. Соб.).
Крім церков, існують ще молитовні будинки, які не мають зовнішнього вигляду православних храмів. До освячених будівель відносяться також каплиці, споруджені на честь чудотворних ікон чи у пам’ять важливих подій, а також – на цвинтарях.
Крім Божественної Літургії і тих священнодійств, котрі нерозривно пов’язані з Літургією, наприклад, Таїнства Хіротонії, інші богослужіння можуть у разі потреби здійснюватися і в приватному будинку (хрещення дитини в холодний час року чи у випадку, коли людині загрожує смерть, причастя, єлеосвячення важко хворих й помираючих, панахида, у виняткових випадках також відспівування, наприклад, при пошесній хворобі). Із благословення єпархіального архиєрея дозволяється і вінчання вдома.
Всі богослужіння і треби здійснюються парафіяльним причтом (Гангр. 6; Лаод. 16). Тому парафіяни не повинні запрошувати до себе додому для здійснення треб заборонених, без місця, звільнених за штат священиків і священиків, які знаходяться у відпустці, за винятком випадків крайньої потреби. Всяке богослужіння відправляється для парафіян безоплатно. Але парафіяльному причту не забороняється приймати від парафіян добровільну винагороду. При цьому, проте, безумовно засуджуються торг, вимагання, відмову від безоплатного здійснення треби.
16.3. Церковний календар. Богослужіння здійснюються в той час, який передбачений уставом; громадське богослужіння містить у собі особливі послідовності, пов’язані з часом доби, днем тижня, календарним днем. У межах року є свята і пости. Свята розрізняються по ступенях. З річним церковним колом пов’язане і здійснення треб: вінчання забороняється напередодні середи, п’ятниці і неділі, а також великих храмових свят, протягом постів, святок, на сирній седмиці, протягом Світлої седмиці, а також у дні напередодні Усікновення глави Іоана Предтечі і Воздвиження Хреста Господнього (1 Всел. 13).
Як відомо, нині Православні Церкви живуть не за єдиним календарем. Єрусалимська, Російська, Сербська і Грузинська Церква зберегли древній Юліанський календар; більшість же Церков, починаючи з 20-х років XX століття, перейшли на так званий Новоюліанський стиль, який, по суті, співпадає із Григоріанським календарем.
Постанова про перехід на Новоюліанський календар винесена була на
Константинопольській Нараді 1923 р.
Особливість Григоріанського календаря, введеного в 1582 р., полягає в тому, що одні і ті ж дати утримуються в ньому протягом значно більш тривалого часу, ніж при Юліанському календарі, в астрономічно тотожний час року. Юліанський же календар допускає зсув дат: так, через кілька тисяч років 1 січня буде припадати не на зимовий, а на весняний час. Проте перевага ця відносна. Абсолютно точним астрономічно не може бути взагалі ніякий календар, тому що тривалість доби не кратна тривалості сонячного року. Григоріанський календар не дуже вдалий і з астрономічної точки зору. Відомо, що хронографи й астрономи віддають перевагу древньому Юліанському календарю – при користуванні ним немає потреби переводити дати з одного літочислення в інше.
Професор В.В. Болотов говорив “про божевільну григоріанську думку про реформу календаря”, називаючи григоріанський рік “справжнім мученням для хронографів”. Не схвалював новий календарний стиль і професор Н.Н. Глубоковський. “З церковної точки зору, – писав він, – календар має істотне значення тільки у зв’язку зі святковобогослужбовою практикою і не може розглядатися поза нею, бо тоді він був би цілком зовнішньою величиною; ніякі довільні новаторства... тут неприпустимі, щоб не відбувся церковний розлад з явною спокусою і небезпекою для віруючих”. Вже в наші час математик і астроном А.Н. Зелінський відзначав: “Нехай 400-річчя Григоріанськой реформи, що виповнилося в жовтні 1982 р., реформи, яка спричинила “календарне питання” у християнському світі, послужить серйозним нагадуванням про те, що час не може служити виправданням рішення, прийнятого без соборного волевиявлення всіх християнських Церков”.
Найголовніший недолік Григоріанського, чи так званого Новоюліанського календаря, полягає в тому, що в літургійному відношенні він безумовно поступається традиційному Юліанському. З його введенням пов’язане випадання з літургійного року цілих 13 днів (якщо це відбувається в XX столітті). Крім того, у силу узгодженості Юліанського календаря з Олександрійською пасхалією, перехід до неузгодженого з нею Новоюліанського календаря при збереженні Олександрійської пасхалії призводить до того, що в деякі роки повністю зникає Петрів Піст.
На Московській Нараді 1948 р. була винесена офіційна постанова, яка стосувалася календарної проблеми, відповідно до якої для всього православного світу обов’язковим здіснювати свято Святого Великодня тільки за старим (Юліанським) стилем, відповідно до Олександрійської пасхалії, а для нерухомих свят кожна автокефальна Церква може користатися чинним у цій Церкві календарем, і нарешті, клірики і миряни обов’язково повинні дотримуватися календаря чи стилю тієї помісної Церкви, в межах якої вони проживають.