Проте вже III Вселенській Собор, підтвердивши у своєму 8-му правилі автокефалію Кіпрської Церкви, котру заперечувала Антіохія, не залишив ніяких розумних церковних основ для розвитку вчення про виняткові переваги п'яти перших Престолів християнського світу. Повчальне положення, яким закінчується це правило: “Те ж нехай дотримується і в інших областях, і всюди в єпархіях; щоб ніхто з боголюб´язних єпископів не розпросторював влади на іншу єпархію, яка раніше і спочатку не була під рукою його, чи його попередників; але якщо хто розпросторив, і насильно яку єпархію собі підкорив, нехай віддасть її: нехай не порушуються правила Отців; нехай не вкрадається, під виглядом священнодійства, гордовитість влади мирської; і нехай не втратимо по малу, непримітно, тієї свободи, яку дарував нам Кров´ю Своєю Господь наш Ісус Христос, визволитель усіх людей”.
3.4. Нові автокефальні Церкви. Крім древньої Кіпрської Церкви, споконвіку автокефальної, і заснованої за імператора св. Юстиніана автокефальної архиєпископії Нової Юстиніани, з кінця I тисячоріччя після Р.Х. створюються нові автокефальні Церкви. Глави їх згодом удостоюються Патріаршого сану.
Утворення нових помісних Церков було пов'язане із слов'янською колонізацією Балкан і наверненням слов'янських народів у християнство. Так, за царя Болгарського Симеона, спадкоємця Хрестителя болгар св. царя Бориса, Болгарська Церква отримала фактичну незалежність від Вселенського Патріархату, а в 927 р. Константинопольська Церква визнала її автокефальний статус і патріарше достоїнство її Предстоятеля Даміана. Правда, після розгрому Болгарії імператором Василем Болгаробійцем Болгарська Церква втратила Патріарше очолення. Новим її главою став тоді архиєпископ Охридський, що мислився як правонаступник древніх архиєпископів Нової Юстиніани. Патріаршество відновлене було в Болгарії разом із її національно-державним відродженням у XIII столітті, коли Константинопольський Патріарх разом із іншими Східними Патріархами подарував архиєпископу Тирновському Патріарший титул. Удруге болгарська церковна автокефалія була втрачена після загибелі Болгарської держави під натиском османських турків. До середини XVIII століття проіснувала автокефальна Охридська архиєпископія, проте клір цієї південнослов’янської Церкви був еллінізований. Нове відновлення церковної незалежності болгарського народу відбулося вже в ХІХ столітті, у 1872 р., спочатку, щоправда, самочинно і з порушенням канонів, що спричинило за собою припинення євхаристичного спілкування новоствореного Болгарського екзархату з іншими Православними Церквами. Лише в 1945 р. болгарська схизма була подолана, а з 1953 р. Болгарська Церква, як і в середньовіччя, очолюється Патріархом.
Подібно до Болгарської, і Сербська Церква у своїй історії пережила кілька трагічних розривів. Самостійна архиєпископія була заснована в Сербії на початку XІІІ сторіччя, за сина великого жупана Неманя Стефана Першовінчаного. Автокефальним архиєпископом став молодший син Неманя – афонський чернець св. Сава. У 1346 р., за короля Стефана Душана, собором сербських єпископів архиєпископ Печський Іоаникій був зведений у сан Патріарха. За цим настала анафема з боку Константинопольської Патріархії, що ревниво охороняла свої переваги. Анафема була знята в 1374 р., у самий переддень османського поневолення Сербії. В 1766 р. Османською Портою скасовується Печська Патріархія, а всі сербські єпархії передаються в підпорядкування Патріарху Константинопольському. І тільки в 1879 р., після відновлення Сербської державності, Сербська Церква повернула собі автокефальний статус. У 1710 р. Печська Патріархія подарувала автокефалію митрополиту Карловацькому, главі Православної Церкви на території католицької Хорватії, що входила до складу Австрійської держави. Після угорського повстання 1848 р. митрополити Сремських Карловців почали носити титул Патріархів. А в 1920 р., слідом за державним об'єднанням сербів, хорватів, словенців і македонців у єдину державу, у єдиний Сербський Патріархат об'єднані були і раніше самостійні Церкви народів Югославії.
Російська Православна Церква – дочка Константинопольського Патріархату – стала автокефальної в 1448 р.
Румунська Церква отримала автокефальний статус у 1865 р. після здобуття румунським народом державної незалежності. У 1925 р. Предстоятель Румунської Церкви Мирон був зведений у сан Патріарха.
Історія Грузинської Церкви рішуче відрізняється від історії Балканських Церков, у якій багато паралельних ліній. Грузинське християнство значно давніше слов'янського. Вже в IV столітті, завдяки апостольському подвигу св. Ніни, грузинський народ був просвічений вченням Христа. Під впливом св. рівноапостольної Ніни нову віру прийняв Грузинський цар Міріан. На відміну від слов'янських Церков, матір'ю Грузинської Церкви була не Константинопольська, а Антіохійська Церква. У 467 р. Предстоятель Іверської Церкви, кафедра якого знаходилася у Мцхеті, одержав від Антіохійського престолу титул католікоса. Цим титулом іменувалися Первоієрархи Церков, що територіально знаходилися за східними кордонами Візантійської імперії. Перше згадування сану католікоса сягає 410 р. Католікосом був тоді єпископ Селевкії Вавілонської, який очолював Церкву в Перській державі та знаходився в юрисдикції Архиєпископа Антіохійського (що пізніше і тепер іменується Патріархом Сходу), проте з дуже широкою автономією, оскільки через майже постійні воєнні дії на візантійсько-перському кордоні зв'язки католікосата з Антіохійською кафедрою були утруднені. Католікосами називаються також Патріархи
Вірменської церкви, що відокремилася від Вселенського Православ'я після Халкидонського Собору. Католікоси Грузинської Церкви із середини VIII століття стали фактично самостійними Первоієрархами, хоча автокефалія Грузинської Церкви не була визнана ні в Антіохії, ні в Константинополі. У XІV сторіччі в Західній Грузії був утворений новий католікосат із резиденцією спочатку в Бічвінті (Піцунда), а потім у Кутаїсі. Останній Абхазсько-Імеретинський католікос Максим наприкінці XVIII століття пішов на спочинок у Росію, у Київ. Після страшного розгрому Грузії перськими полчищами в 1795 р., коли чисельність населення в минулому, за часів цариці св. Тамари, великої держави скоротилася до декількох десятків тисяч, грузинський народ побачив свій порятунок у підданстві Росії. У 1801 р. Грузія була приєднана до Російської Імперії. Незабаром після цього, у 1811 р., скасовується і грузинська церковна автокефалія. Замість католікоса Антонія V, що пішов на спочинок, Святійший Синод призначив у Грузію екзарха. У 1917 р. Грузинська Церква відновила свій автокефальний статус, який, однак, не був визнаний ні Помісним Собором 1917–1918 рр., ні новообраним Патріархом св. Тихоном, Предстоятель Грузинської Церкви одержав титул Католікоса-Патріарха. Канонічне спілкування між Російською і Грузинською Церквами було відновлене в 1943 р.
3.5. Диптихи. Нині Вселенська Православна Церква включає дев'ять Патріархатів. У порядку диптиха це: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський, Московський, Грузинський, Сербський, Румунський і Болгарський Патріархати; 6 автокефальних Церков очолюються архиєпископами (Кіпрська, Елладська й Албанська) і митрополитами (Православні Церкви в Польщі, у Чехословаччині і в Америці).
Історія утворення помісних Церков не залишає можливості для догматизації переваг тих чи інших кафедр. Самі канони (3 прав. II Всел. Собору; 28 прав. IV Всел. Собору) говорять про політичні, і, отже, підстави піднесення престолів, що історично змінюються. Цивільне становище міста визначає його місце в диптиху. У 28-му правилі Халкидонського Собору недвозначно сказано: “Тому що престолу старого Рима Отці доречно надали переваги; оскільки то було царююче місто”. Здоровий церковний консерватизм, щоправда, виявляється в тому, що переваги кафедри можуть зберігатися тривалий час і після падіння політичного значення міста.
Рим заперечував у давнину й заперечує нині політичну обумовленість рангу церковної кафедри. Ще в епоху церковної єдності Сходу і Заходу західні Отці та єпископи Рима підстави для переваг одних престолів перед іншими вбачали, головним чином, якщо не винятково, в апостольському походженні Церков.
Поява цієї доктрини пояснюється особливостями церковної історії Заходу. Як писав П.В. Гідулянов, “через відсутність на заході громад, заснованих апостолами, через те, що тут єдиною такою громадою був Рим, провідне становище римського єпископа виводили із заснування Римської церкви апостолами й особливо Петром, князем апостолів”. Що ж стосується Сходу, то до нього це західне вчення непридатне: походження Коринфської Церкви нітрохи не менш поважне, ніж походження Церкви Олександрійської; проте Коринфські єпископи ніколи не претендували на рівну честь з Олександрійською.
Однак загальноприйнята на Сході тенденція пояснювати церковний ранг кафедри політичним становищем міста цілком поширюється і на Захід: Рим – це першопрестольна столиця імперії, Карфаген – столиця Африки, Равенна – резиденція Західно-Римських імператорів. Таким чином, східна точка зору, прямо висловлена в 28-му правилі Халкидонського Собору, має всі підстави претендувати на загальноцерковну значимість.
3.6. Устрій вищого управління помісних Церков. У ході історії помісні Церкви ставали все більш великими утвореннями, але основні принципи їх внутрішнього устрою, будь то митрополії IV століття чи пізніші Патріархату, залишалися незмінними й непорушними,