Згідно зі ст. 6 Положення, “Патріарху належить право нагороджувати Преосвященних Архиєреїв установленими титулами і вищими церковними відзнаками”. У статтях 8 і 9 Положення говориться про права Патріарха як єпархіального архиєрея. На відміну від статей 5 і 7 Визначення Собору 1917–1918 рр., тут нічого не сказано про ставропігіальних монастирі. Положення дає Патріаршому наміснику більш широкі права, ніж Визначення. Він носить інший титул – митрополит Крутицький і Коломенський – і на підставі ст. 19 Положення є одним з постійних членів Синоду. Стаття 11 Положення говорить: “З питань, що вимагають дозволу Уряду СРСР, Патріарх зноситься з Радою у справах Руської Православної Церкви при РНК СРСР”.
У Положенні нічого не сказано про багато інших прав Патріарха (про право нагляду за всіма установами вищого церковного управління, про право візитації єпархій, про право приймати скарги на архиєреїв, про право освячення св. мира). Замовчує Положення і про підсудність Патріарха. А це значить, що як права Патріарха, так і його підсудність, не згадані в Положенні, після Собору 1945 р. встановлювалися на підставі Святих канонів, а також відповідно до Визначень Помісного Собору 1917–1918 рр. яке, як і інші визначення цього Собору, зберігали силу в частині, яка не скасована чи не змінена пізнішими законодавчими актами і не втратила значення у зв'язку з новими обставинами, наприклад, зникненням самих інститутів, про які говориться в цих визначеннях.
У статтях 14 і 15 Положення мова йде про обрання Патріарха. “Питання про скликання Собору (для обрання Патріарха) ставить Священний Синод під головуванням Місцеблюстителя й визначає час скликання не пізніше 6 місяців по звільненні Патріаршого Престолу”. Місцеблюститель головує на Соборі. Термін для обрання Патріарха не зазначений у самих канонах, але він визначений у першому главі 123-ї новели Юстиніана, яка включена в “Номоканон у XIV титулах” і в нашу “Кормчу Книгу”, і становить 6 місяців. У Положенні нічого не мовиться про склад Собору, що скликається для обрання Патріарха. Але на самому Соборі 1945 р., який прийняв Положення, і на Соборі 1971 р. в обранні брали участь лише єпископи, котрі, проте, голосували не тільки від свого імені, але і від імені кліру і мирян своїх єпархій.
У Положенні Собору 1945 р. про Місцеблюстителя мовиться в ст. 12–15 Відмінність цих статей від відповідних положень, передбачених у визначеннях Собору 1917–1918 рр., полягала в тому, що Місцеблюститель не обирається: на цю посаду повинен вступити найстарший за хіротонією постійний член Священного Синоду. Відповідно до Положення, Місцеблюститель призначається лише після звільнення Патріаршого Престолу, тобто поки Патріарх живий і не залишив Престол, навіть якщо він у відпустці, хворий чи знаходиться під судовим слідством, Місцеблюститель не призначається.
У ст. 13 говориться про права Місцеблюстителя. Як і сам Патріарх, він керує Руською Церквою разом із Синодом; ім’я його підноситься за богослужінням у всіх храмах Руської Православної Церкви; він звертається з посланнями до всієї Руської Церкви і до предстоятелів помісних Церков. Але на відміну від Патріарха, Місцеблюститель сам, коли вважає це потрібним, не може порушувати питання про скликання Собору Архиєреїв чи Помісного Собору за участю кліру та мирян. Дане питання ставить Синод під його головуванням. Причому мова може йти лише про скликання Собору для обрання Патріарха і не пізніше 6 місяців з моменту звільнення Патріаршого Престолу. Положення не надає Місцеблюстителю права нагороджувати архиєреїв титулами та вищими церковними відзнаками.
Священний Синод, згідно з Положенням про управління Руською Православною Церквою 1945 р., відрізнявся від Синоду, утвореного в 1918 р., тим, що він не поділяв свою владу з Вищою Церковною Радою і мав інший склад, а від Тимчасового Синоду при Заступнику Місцеблюстителя він відрізнявся наявністю реальної влади, тим, що не був тільки дорадчим органом при Первоієрархові.
Складу Синоду присвячені ст.ст. 17–21 Положення. Священний Синод, відповідно до Положення, складався з голови – Патріарха, – постійних членів – митрополитів Київського, Мінського і Крутицького (Архиєрейський Собор 1961 р. розширив склад Священного Синоду, включивши до нього постійними член Керуючого справами Московської Патріархії та Голову Відділу зовнішніх церковних зносин). Три тимчасових члени Синоду викликаються по черзі на піврічну сесію, згідно зі списком архиєреїв – за старшинством (для цього всі єпархії розділені на три групи). Виклик архиєрея в Синод не обумовлений дворічним перебуванням його на кафедрі. Синодальний рік розділений на 2 сесії: з березня по серпень і з вересня по лютий.
На відміну від Визначення Помісного Собору 1917–1918 рр., у якому докладно регламентована компетенція Синоду, у Положенні нічого не мовиться про коло підвідомчих йому справ. Проте у ст. 1 Положення передбачалося, що управління Руською Церквою здійснюється Патріархом спільно зі Священним Синодом. Отже, всі важливі загальноцерковні справи вирішуються Патріархом не одноосібно, а в згоді з очолюваним ним Синодом.
7. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ЗА НИНІ ЧИННИМ УСТАВОМ ВІД 9 ЧЕРВНЯ 1988 Р.
7.1. Помісний Собор 1988 р. і прийнятий ним Устав про управління Російської Православної Церкви. У рік тисячолітнього ювілею Хрещення Русі, з 6 по 9 липня 1988 р., у Троїце-Сергієвій Лаврі засідав Помісний Собор Руської Православної Церкви. У діяннях Собору взяли участь: за своїм положенням – всі архиєреї Руської Церкви; за обранням – по два представники від кліриків і мирян кожної єпархії; а також представники духовних шкіл, намісники та ігумені монастирів. Головував на Соборі Святійший Патріарх Пимен і постійні члени Синоду.
Серед документів Собору найважливіше значення має Устав про управління Руської Православної Церкви, прийнятий 9 червня 1988 р. Проект Уставу був розроблений і представлений повноті Собору архиєпископом Смоленським і В'яземським Кирилом (нині митрополит). Попередньо він обговорювався на Архиєрейській Передсоборній Нараді 28–31 березня 1988 р. На Передсоборній Нараді та під час дискусії, що відбулася на самому Помісному Соборі, були розглянуті та внесені поправки в текст Уставу, уточнені окремі формулювання. Це перший Устав в історії Руської Церкви. У синодальну епоху управління Руською Церквою здійснювалося на підставі “Духовного регламенту”, до певної міри подібного до Уставу; потім “Духовний регламент” замінили окремі Визначення Помісного Собору 1917– 1918 рр. і, нарешті, з 1945 р. по 1988 р. діяло коротке “Положення про управління Руською Православною Церквою”.
Нині чинний Устав розділений на 15 глав, кожна з яких складається з декількох статей. У преамбулі Уставу (“Загальні положення”) говориться про те, що Руська Православна Церква є багатонаціональною помісною автокефальною Православною Церквою, що знаходиться у віровчительній єдності та молитовно-канонічному спілкуванні з іншими помісними Православними Церквами. Визначення “багатонаціональна” відповідає дійсності. Наводиться в Уставі й інше офіційне найменування Руської Церкви – Московський Патріархат.
Згідно зі ст. 3 Уставу, юрисдикція Російської Церкви поширюється на осіб православного сповідання, які проживають на території СРСР, за винятком Грузії, а також на православних, які добровільно входять до неї та живуть за кордоном. У ст. 4 міститься перелік джерел чинного російського церковного права: Священне Писання і Священне Передання, святі канони, постанови Помісних Соборів Руської Православної Церкви, цей Устав. Відзначена й та обставина, що свою діяльність Руська Церква здійснює поважаючи та дотримуючись державних законів.
Вищими органами церковної влади, відповідно до Уставу, є Помісний Собор, Архиєрейський Собор і Священний Синод на чолі з Патріархом. У преамбулі Уставу названі також органи єпархіального та парафіяльного управління. Правами церковного суду, згідно з Уставом, володіють Помісний і Архиєрейський Собори, Священний Синод і Єпархіальна Рада. У заключній статті преамбули (ст. 9) закріплене положення про те, що Патріархія, її установи, єпархії, парафії, монастирі та духовні школи мають цивільну правоздатність.
Устрій Вищого управління Руської Церкви регламентується в гл.гл. 2–6 Уставу.
7.2. Помісний і Архиєрейський Собори. Помісному Собору належить вища влада у сфері віровчення, церковного управління й церковного суду – законодавча, виконавча та судова. Собор скликається Патріархом (Місцеблюстителем) і Священним Синодом у міру необхідності, але не рідше одного разу на п'ять років. До його складу входять архиєреї, клірики, ченці та миряни. Помісний Собор 1917–1918 рр. передбачав у своїх визначеннях трирічний проміжок між черговими Помісними Соборами, а Положенням 1945 р. терміни скликання Соборів зовсім не регламентувалися.
Членами Собору є правлячі та вікарні архиєреї за своїм статусом (відповідно до Уставу Собору 1917–1918 рр. вікарні архиєреї не були його членами). Процедура обрання на Собор представників від кліру й мирян та їхня квота встановлюються, відповідно до чинного Уставу, Священним Синодом.
На підставі Уставу 1988 р. Помісному Собору надається право: тлумачити вчення Церкви, зберігаючи віровчительну й канонічну єдність з іншими Православними Церквами, вирішувати канонічні, богослужбові, пастирські питання; затверджувати, змінювати, скасовувати й роз'яснювати свої постанови. Собор канонізує святих, обирає Патріарха і встановлює процедуру такого обрання; затверджує постанови Архиєрейського Собору; оцінює діяльність Священного Синоду та його установ; створює чи скасовує органи церковного управління; встановлює процедуру для всіх церковних судів; здійснює церковний контроль за реалізацією відносин між Церквою та державою; приймає рішення з питань про взаємовідношення із Православними Церквами й інославними сповіданнями; висловлює турботу про проблеми, що хвилюють країну і все людство; запроваджує загальноцерковні нагороди. Помісний Собор є останньою інстанцією, якій підсудний Патріарх, а також для рішення всіх справ, попередньо розглянутих Архиєрейським Собором і переданих Собору.