Смекни!
smekni.com

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 11 из 61)

На початку XIV ст. єдність Галицько'Волинського князівства буде відновлена. У цей час тут правив син Лева Даниловича Юрій I, голов' ною заслугою якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької ми' трополії. Після смерті Юрія I князівство перейшло до його синів Ан' дрія Юрійовича й Лева Юрійовича, що проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.

Останнім галицько'волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії і мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323—1340 рр. Зумів урегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки з Польщею й Угорщиною. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвиткові міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув об' межити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали не' вдоволення його політикою, й у квітні 1340 р. він був отруєний у Володимирі'Волинському.

Після смерті Юрія II у внутрішні справи князівства втрутилися іноземці. Польський король Казимир III Великий здійснив грабіж' ницький похід на Львів, але не зміг закріпитися в Галичині. Тільки після декількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дет' ком (1340—1349 рр.) Галицько'Волинське князівство перестає існу' ( + ,,- . / + ,&&&

вати; у 1349 р. Казимир III захоплює Галичину, а згодом Холмщину й Белзьку землю. Волинь відійшла до Литовської держави.

%& &' "#

%& (&

$

ГОСПОДАРСТВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Утворення більш'менш єдиної Давньоруської держави створило сприятливі умови для розвитку соціально'економічних відносин. Прогрес у сфері господарства проявився насамперед у широкому поширенні залізних знарядь праці; переході від підсічно'вогневої й перелогової системи землеробства до трипільної сівозміни; значно' му розвитку ремесла, торгівлі й містобудування.

У X ст. у всіх східнослов’янських землях продовжували кори' стуватися однозубими й багатозубими дерев’яними ралами із за' лізними наконечниками. У той же час одержує поширення плуг, уперше згаданий у ПМЛ під 981 р.; його продуктивність була удвічі вищою, ніж у рала. Плуг з асиметричним лемешем не тільки «підрізав» шар ґрунту, але й перевертав його. Оскільки плуг був дуже важким, орали ним тільки за допомогою двох пар волів або коней. Урожайність зернових досягала в середньому 8 центнерів із гектара. Хліб жали серпами; коса'горбуша не годилася для цього, тому що (на відміну від більш пізньої литовки) не різала, а підсі' кала траву ударом.

Про діяльність сільської громади — верви — відомо лише те, що вона відповідала перед князівською владою за злочини, скоєні на її території, за податки й повинності. Про спільне користування зем' лею, перерозподіл землі, «розкладання» селянської громади і виді' лення з її середовища багатих власників достовірних відомостей не' має. Усе, що написано про це в спеціальній літературі — не більше ніж домисли.

Скандинавські саги називали Русь «Gardarika» — країною міст. Міста, як правило, виникали з князівських резиденцій і з прикор' донних фортець, що обростали торговельними і ремісничими поса' дами, церквами й монастирями. У IX—XI ст. на Русі нараховувало' ся більше 50 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Галич, Пере' яслав, Любеч, Смоленськ, Новгород, Псков, Володимир, Суздаль,

Ростов та інші), а перед монголо'татарською навалою їхня кількість зросла майже до 300. Населення Києва, за найскромнішими підра' хунками, перевищувало 45 тис. чоловік. Для порівняння відзначи' мо, що в Парижі наприкінці XIII ст. жило 24 тис. чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12—15 тис. чоловік.

Типове давньоруське місто мало один центр — кремль, або дити нець, що розташовувався на піднесеному місці біля ріки. До нього примикали собор, ринкова площа, торгово'ремісничий посад, де ко' жну вулицю займали представники різних професій — теслі, столя' ри, кожум’яки, муляри, ковалі, зброярі, ювеліри, пекарі, бондарі та інші.

Городяни займалися не тільки ремеслом і торгівлею, але й сільсь' ким господарством; багато хто мав городи, тримав худобу й птицю.

У торгівлі поряд з іноземною монетою зрідка використовували і місцеву. Спроби чеканити власну монету починали князі Володи' мир Великий, Святополк і Ярослав Мудрий. Їхні золотники дорів' нювали арабському динарові й складали 1/96 частину гривні (1 золот' ник). Гривня срібла була важчою і дорівнювала 128 золотникам. Од' нак, через те що на Русі не було родовищ золота й срібла, налагодити регулярне карбування своєї монети не вдалося. Як грошову одиницю зазвичай використовували гривню кун, тобто розраховувалися шку' рками куниці.

ХАРАКТЕРНІ РИСИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Матеріальна й духовна культура Київської Русі представлена чи' сленними пам’ятками, які умовно можуть бути поділені на дві вели' кі сфери — сферу офіційної (елітної, християнської) культури й сфе' ру народної (язичницької у своїй основі) культури.

Культура широких мас народу в X—XII ст. розвивалася під впли' вом як язичництва, так і християнських цінностей. Місяці календа' ря мали назви побутового, аграрно'виробничого характеру. Рік поді' лявся на три частини: весна'літо, осінь і зима.

Характерним весняним святковим циклом була Масниця з її карнавально'сміховою культурою, фарсових похорон опудал жіно' чого божества, буйними діонісійськими веселощами. На весняні свята запалювали сонячні багаття. Сонячна символіка була прису' тня в катаннях із гірок на санках і конях, у спусканні з гори запаленого «сонячного колеса». Вода вважалася особливо небезпеч' ною, а русалки й інша «водяна погань» — особливо активними під час Зелених свят.

( + ,,- . / + ,&&&

З літнім сонцестоянням було пов’язане свято Купала. Вважало' ся, що вода очищалася силами вогненного характеру. У день Купала в старовину приносилася людська жертва — у воді топили дівчину, що, власне, і називалася Купала (Іван Купало з’явився пізніше). Це' рква забороняла пов’язані з цим святом танці, скакання, бісівські пісні і ходіння в ліс «бісівської потіхи заради».

На літо припадало також свято Перуна, християнським двійни' ком якого було свято св. Іллі. Восени справляли весілля.

У селах і містах люди любили розповідати казки, водити хороводи, танцювати й співати. Професійних артистів називали скоморохами. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і циркачами. Розвивався народний епос, з’явився цикл билин про від' важних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Олексу По' повича. Оспівувалася їхня служба князеві Володимиру й боротьба із силами зла. Серед літописних піснярів'бардів своїм талантом особли' во виділявся Боян, що жив в XI ст. при дворі Святослава Ярославовича.

Писемність на Русі з’явилася, очевидно, ще до введення христи' янства. Після 988 р. поширюється нова писемність — на основі сло' в’янської абетки, створеної візантійськими місіонерами Кирилом і Мефодієм.

У X—XII ст. сформувалася давньоруська система освіти. При Володимирі Великому, Ярославі Мудрому й інших великих князях відкривалися школи для навчання грамоти дітей князівських і бояр' ських. Ганна Всеволодівна у 80'х роках XI ст. організувала при Анд' ріївському монастирі школу для дівчат, де учениці училися руко' діллю, шиттю й співові. Не тільки священнослужителі, але й багато князів, бояри, купці й ремісники були освіченими людьми, уміли читати, писати й рахувати.

У 1037 р. Ярослав Мудрий заснував у Києві (при Софійському соборі) першу бібліотеку. Згодом чимало бібліотек виникло при хра' мах, монастирях і князівських дворах у Білгороді, Чернігові, Пере' яславі, Новгороді, Пскові, Ростові, Суздалі й інших містах. За підра' хунками фахівців, давньоруський книжковий фонд нараховував не менше 130—140 тис. томів. Книжкова культура була представлена перекладною й оригінальною літературою різних жанрів: апокрифа' ми, патериками, літописами, історичними повістями, ізборниками, повчаннями, ходіннями тощо. Видатними пам’ятками давньорусь кої літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіо' на (перша половина XI ст.), «Повчання» Володимира Мономаха, «Із' борник» 1073, «Повість минулих літ» (початок XII ст., авторство до' вгий час приписувалося ченцеві Києво'Печерського монастиря Не' стору), «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.).

З уведенням християнства на Русі почалося будівництво церков них споруд. У східній (грецькій, візантійській) церкві панувала так звана хрестово'купольна конструкція храму, розроблена константи' нопольською архітектурно'будівельною школою. Ця конструкція виходить з ідеї храму як корабля, орієнтованого на схід напівкруг' лою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хре' стами, символізують не тільки небесний звід, але й вітрила. Кора' бель'неф перетинався з півночі на південь трансептом, що додавав усьому спорудженню вигляду хреста. Куполів було, як правило, кі' лька (три'п’ять і більше). Храм уявлявся як символ Космосу — гар' монічної організації хаосу буття силою Божого Слова.

Перші церкви на Русі будували, мабуть, із дерева. Кам’яні со' бори були рідкістю, їх зводили в суворій відповідності з візантій' ським каноном. В XI ст. були побудовані Київський собор Богоро' диці («Десятинна» церква), Софійські собори в Києві, Новгороді й Полоцьку, Спасо'Преображенський собор у Чернігові, Успенський собор Києво'Печерського монастиря. Під впливом архітектури Ус' пенського собору в XII ст. зводяться Михайлівський «золотовер' хий» монастирський собор у Києві, невеликий Спас'на'Берестові (усипальниця київських князів), Спаські собори в Смоленську, Ростові й Суздалі.