Смекни!
smekni.com

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 5 из 61)

Творці ямної культури займалися скотарством (велика й дрібна рогата худоба, свині, коні), землеробством, про що свідчать знахідки рогових мотик, кам’яних зернотерок, крем’яних серпів. Значну роль відігравали полювання й рибальство. Знахідки залишків дерев’яних коліс в кургані Сторожова Могила й в інших свідчать про викорис' тання населенням ямної культури колісного транспорту.

ЗРУБНА КУЛЬТУРА

Зрубна культура — археологічна культура розвинутого бронзо' вого віку (друга половина 2 — початок 1 тис. до н. е.), розповсюджена в степовій і лісостеповій зонах України й Росії. Представлена посе' леннями, курганними могильниками, скарбами металевих виробів, а також ливарних форм й інструментів металообробки. Виділена В. Городцовим у 1901 р. Названа за характерними брусованими спо' рудами в могилах. Зрубна культура формувалася у Волзько'Ураль' ському межиріччі на основі місцевого варіанта ямної культури. По' ширення зрубної культури привело до встановлення в цей період куль' турної однорідності від Уралу на сході до Дніпра на заході, від ріки Ками і правих притоків ріки Оки на півночі до Азово'Чорноморських степів на півдні. Поселення зрубної культури розташовувалися на берегах рік, на пізньому етапі іноді зміцнювалися валами й ровами. Житла — напівземлянки або наземні (із колод або кам’яні). Похо' вання в індивідуальних могилах під курганами. Більшість знахі' док складає глиняний посуд.

ЧОРНОЛІСЬКА КУЛЬТУРА

Чорноліська культура — археологічна культура перехідного періоду від бронзового до раннього залізного віку (XІ—VIІI ст. до н. е.). Поширена була в лісостеповій смузі Правобережної України між Дніпром і Дністром, а також у басейні р. Ворскли на Лівобе' режжі. Назву одержала від городища в Чорному лісі біля верхів’я ріки Інгулець (Кіровоградська область), відкритого й дослідженого в 1949 р.

Представлена невеликими городищами (Суботівське, Григор’їв' ське, Тясминське тощо), поселеннями (Велика Андрусівка) з похо' ваннями за обрядом трупоспалення, рідше — трупопокладення. Го' родища розташовувалися на високих берегах, були оточені валами з дерев’яними зрубами. Житла наземні й укопані в землю. Посуд ліп' ний, представлений тюльпаноподібними горщиками з наліпними ва' ликами, мисками, черпаками з лощеною темною поверхнею. Орна' мент — заглиблені відрізки ліній. Знаряддя — кам’яні й бронзові сокири, крем’яні вставки до серпів, кістяні деталі вудил, шила. Час' тина зброї представлена бронзовими мечами й кинджалами, наконе' чниками списів. Знайдено різні прикраси. Чорноліська культура про' йшла два етапи розвитку: ранній (суботівський, 1050—900 рр. до н. е.) і пізній (900—725 рр. до н. е.). На пізньому етапі почали споруджувати городища.

ДАВНІ НАРОДИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

КІМЕРІЙЦІ

Кімерійці — перший історично зафіксований народ на території сучасної України. Уривчасті відомості про них ми знаходимо в поемі Гомера «Одіссея», в «Історії» Геродота, «Географії» Страбона і в ас' сирійських клинописних джерелах. З X по VII ст. до н. е. іраномовні кочові племена кімерійців займали велику степову територію між Доном і Дністром, а також Кримський і Таманський півострови. Ко' нярство забезпечувало їх верховими кіньми й продуктами харчуван' ня. Завдяки своїм тісним контактам із кавказькими металургійни' ми центрами кімерійці першими серед племен України опанували технологію виготовлення заліза спочатку тигельним, а потім і сиро' дутним способом — за допомогою горна.

Володіючи сильною кіннотою, залізними мечами і стрілами із за' лізними наконечниками, цей народ робив сильний тиск на осіле зем' леробське населення українського Лісостепу. Щоб захистити себе від кімерійців, носії так званої чорноліської археологічної культури, що проживали в межиріччях Дніпра й Дністра, змушені були будувати добре укріплені городища. У VII ст. до н. е. кімерійці пішли з терито' рії України (достовірних свідчень про те, що сталося з цим народом, не збереглося). На зміну їм із сходу прийшли племена скіфів.

СКІФИ

Скіфи (сколоти) — кочові іраномовні племена, що жили в VII— III ст. до н. е. в степах Північного Причорномор’я. Про скіфів зберег' лися відомості в ассирійських (VII—VI ст. до н. е.) і грецьких (V— IV ст. до н. е. — Гіппократ, Страбон, Есхіл, Аристофан та інші) писем' них джерелах. Грецький історик Геродот присвятив скіфам четвер' ту книгу своєї «Історії», у якій описав їхню територію, заняття, по' бут, звичаї, релігію й похід проти них перського царя Дарія І. Скіфи прийшли в Північне Причорномор’я зі сходу. У V—IV ст. до н. е. під вплив скіфів потрапили землі лісостепової смуги Лівобережної і Пра' вобережної України, а також землі на захід від Дністра — так звана Велика Скіфія (географічно'етнографічна назва території, на яку по' ширилася скіфська матеріальна й духовна культура, а також знач' ною мірою військовий вплив). Населення Великої Скіфії не було од' норідним. Крім декількох власне скіфських племінних об’єднань (ко' чові скіфи, царські скіфи), тут жили місцеві племена, що потрапили в залежність від скіфів і увібрали ряд елементів скіфського етносу.

Це, насамперед, скіфи'орачі, що жили між Дністром і Дніпром, скі' фи'хлібороби в низов’ях Дніпра та інші. У V—IV ст. до н. е. скіфи досягли значної військової й економічної могутності, підтримували активні зв’язки з античними містами Північного Причорномор’я, здійснювали військові походи на сусідні й віддалені землі. Скіфські військово'племінні об’єднання являли собою ранній етап кочівниць' кої державності, що досягла вершини свого розвитку в середині IV ст. до н. е. за царя Атея. Після появи сарматів між Доном і Дніпром, а згодом на заході від Дніпра скіфська державність, що трималася на військовій силі, занепала. Безпосереднім продовженням Великої Скі' фії було Скіфське царство в Криму, що проіснувало до III ст. н. е. Крім того, існувала так звана Мала Скіфія на території Молдови й Румунії. Ці державні утворення знаходилися під значним впливом античної цивілізації Північного Причорномор’я і являли собою євро' пейські елліністичні держави.

Скіфи залишили багату й різноманітну культуру. Це, насампе' ред, численні кургани (їх нараховувалося кілька сотень) військово' племінної верхівки. Курганні поховання розкривають картину гли' бокого майнового розшарування скіфського суспільства, зв’язку ко' чової верхівки з античною цивілізацією, стан військової справи в скі' фів, релігійні вірування. Перебування скіфів у степах Північного Причорномор’я сприяло поширенню скіфської матеріальної й духов' ної культури серед осілих землеробських племен.

ТАВРИ

Таври (від грецьк. tauros — бик) — автохтонне населення Криму. Від них утворилися назви Кримського півострова Таврида, Таврика, Таврія. Дослідники простежують зв’язок таврів з культурою насе' лення Криму й Подніпров’я епохи кам’яного й бронзового віків. Відо' мості про таврів містяться в здобутках давньогрецьких, римських, візантійських письменників і вчених із V ст. до н. е. до X ст. н. е. Одним з перших про таврів написав давньогрецький історик Геродот.

САРМАТИ

Сармати (савромати) — давньогрецька назва групи кочових іра' номовних племен, що жили в VI—V ст. до н. е. у степах Поволжя, Ура' лу й Казахстану, а в III ст. до н. е. — IV ст. н. е. — на території степової смуги України і, частково, на території Румунії. За даними Геродота, сармати були союзниками скіфів під час скіфо'перської війни напри' кінці VI ст. до н. е. Вони поділялися на кілька територіально'племінних груп: аорсів (на схід від Дону), сираків (Прикубання), роксоланів і ала' нів (у Північному Причорномор’ї). Територію проживання сарматів зазвичай поділяють на Азіатську Сарматію (на схід від Дону) і Європей' ську Сарматію.

Дослідники поділяють історію сарматів на 4 етапи: савроматський (VI—IV ст. до н. е.), ранньосарматський, або прохорівський (III—II ст. до н. е.), середньосарматський (I ст. до н. е. — II ст. н. е.), пізньосармат' ський (середина II—IV ст.). Традиційна сарматська культура відома в основному за похованнями. Поруч з небіжчиками в похованнях зна' ходять кістки овець, мечі із серпоподібним або кільцеподібним ле' зом, бронзові фібули й дзеркала, ліпний і гончарний посуд. Могиль' ники нараховують до сотні поховань (Усть'Кам’янка). Знахідки, що належать до сарматської культури Північного Причорномор’я, ма' ють деякі відмінності: це золоті, срібні й бронзові прикраси в полі' хромному стилі, бронзові казани із зооморфними ручками; часто зустрічається привізний глиняний і скляний посуд. Багате сармат' ське поховання досліджене під курганом Соколова Могила біля села Ковалівка Миколаївської області. Основою господарської діяльності сарматів були різні види скотарства. Важливу роль відігравали про' мисли, ремесла, торгівля із сусідами. У соціальному житті панувала військово'племінна верхівка, частими були війни.

Згідно з даними античних авторів, своїм зовнішнім виглядом і способом життя сармати нагадували скіфів'кочівників. Основними продуктами їхнього харчування були м’ясо, молоко й сир. Як й інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на дво' і чотириколісних візках. Сарматська кіннота довгий час не знала собі рівних у Євразій' ському степу. Закована в залізну збрую, озброєна довгими списами й мечами, вона наступала замкнутим клином, проти якого не могло встояти жодне військо.