Смекни!
smekni.com

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 54 из 61)

сході країни. Однією з умов виконання планових завдань висувалося максимальне використання науково'технічного прогресу.

Найважливіша особливість відбудовного періоду в розвитку на' родного господарства Радянської України полягала в тому, що її еко' номіка спиралася на зміцнілу економіку всієї країни і, зокрема, схі' дних районів, що не зазнали шкоди під час воєнних дій. Це обумови' ло винятково швидкі темпи відновлення й розвитку промисловості України на значно більш високому технічному рівні, ніж до війни.

У ході відновлення промисловості освоювалися нові види сирови' ни, техніки, технологія виробництва нових видів продукції. Одноча' сно з відродженням зруйнованих підприємств будувалися нові й ство' рювалися не існуючі до війни галузі промисловості.

Жорстко централізована командно'адміністративна система управління народним господарством дозволяла рекрутувати робочі кадри через організований набір. Істотним джерелом поповнення трудових колективів у промисловості й на транспорті стали демобілі' зовані військовослужбовці. Із загального числа 2,2 млн демобілізова' них у 1945—1948 рр. у промисловість УРСР направилися працюва' ти 350 тис. чоловік, а на транспорт — близько 100 тис. чоловік. Про' тягом четвертої п’ятирічки кількість робітників, інженерів, техніків і службовців збільшилася до 6,9 млн чоловік (що на 700 тис. переви' щувало їхню кількість у 1940 р.).

Слід зазначити, що кардинальних змін у радянській економічній моделі не відбувалося. Як і в довоєнний період, вона розвивалася екс' тенсивним шляхом, тобто переважно за рахунок постійного збільшен' ня виробничих потужностей, залучення у виробничий процес усе нових і нових трудових, матеріальних і фінансових ресурсів, штур' мівщини й прихованої надексплуатації трудящих. Більше 70 % ро' бітничих промислових підприємств УРСР добивалися виконання планових завдань переважно за рахунок ручної праці. На відновленні зруйнованих війною об’єктів використовувалася також примусова праця військовополонених і ув’язнених.

Поступово відбудовувалися гіганти української металургії, такі як «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський та Єнакіївський ме' талургійні заводи. Була відбудована Дніпровська ГЕС; у її відновлен' ні брали участь трудові колективи 120 промислових підприємств країни. Уже в березні 1947 р. був отриманий струм від першого агре' гату станції, а в 1950 р. Дніпрогес був цілком відновлений і його потужність перевищила довоєнну.

За років четвертої п’ятирічки були майже цілком відновлені всі шахти й заводи Донбасу, Харківські тракторні й Придніпровський машинобудівний заводи, авіаційні, хімічні, суднобудівні й інші під' приємства, а також транспортна система. Зростала механізація вугі'

льної промисловості; згодом широко розповсюдились у промислово' сті автоматичні й напівавтоматичні верстати, верстати з програмним керуванням, могутні ковальсько'пресові установки.

До кінця четвертої п’ятирічки в республіці вироблялося більше, ніж до війни, прокату чорних металів, залізної руди, електроенергії й мінеральних добрив; довоєнних показників досягло виробництво сталі, чавуну, кам’яного вугілля й ряду інших найважливіших видів промислової продукції.

Обсяг валової продукції промисловості України протягом 1946— 1950 рр. збільшився в 4,4 разу й перевищив обсяг довоєнного 1940 р. на 15 %, у тому числі в металургії — на 16 %, машинобудуванні й металообробці — на 44 %, виробництві будматеріалів — у 2,3 разу. Середньорічні темпи приросту промислової продукції республіки майже в 1,5 разу перевищували загальносоюзні показники, що від' повідало встановленим планам розвитку окремих економічних райо' нів країни. Виробництво електроенергії зросло на 23 %.

Великий обсяг індустріальних робіт був здійснений в областях, що ввійшли до складу СРСР напередодні Другої світової війни. У Західній Україні були створені нові промислові галузі, зокрема, газо' ва й автомобільна, металообробна й електротехнічна. У 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області були розвідані Угерське, Бильче'Волицьке й Рудківське газові родовища, що мали не тільки республіканське, але й союзне значення. У 1948 р. пустили в хід найбільший у Європі магістральний газопровід Дашава — Київ, а в 1951 р. західноукраїн' ський газ почала одержувати Москва.

Набагато повільніше йшов розвиток радянської легкої і харчової промисловості. До 1950 р. валове виробництво в легкій промисловос' ті склало 79 % рівня 1940 р.

Роботи з відбудови промисловості були в основному завершені в 1948 р., але на окремих підприємствах чорної металургії вони про' довжувалися ще й на початку 50'х років.

У той час як промисловість республіки розвивалася висхідною лінією, сільське господарство продовжувало залишатися найслаб' шою ланкою радянської економіки. Хоча до кінця 1945 р. в Україні офіційно нараховувалося 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи і 1277 МТС, у господарському відношенні вони ледь зводили кінці з кінцями. Валовий збір зерна в УРСР у 1946 р. склав 531 млн пудів, що було в 3,5 разу менше, ніж у 1940 р. З 26,3 тис. існуючих улітку 1946 р. колгоспів 5,5 тис. не змогли зібрати навіть тієї кількості зерна, що засіяли. Недостача кормів призвела до значного скорочення поголі' в’я великої рогатої худоби, свиней і коней. Колгоспний лад не міг повною мірою забезпечити продуктами харчування населення й си' ровиною легку промисловість.

( 7 0 0 ( &&&

Страшна посуха 1946 р., що вразила Україну, Молдавію і південь Росії, ще більше збільшила кризу в аграрному секторі економіки. Почався третій у новітній період історії України голодомор. У 16 схід' них, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. від голо' ду померло 282 тис. чоловік, у 1947 р. — більше 520 тис. У травні 1947 р. у республіці було зареєстровано більше 900 тис. хворих на дистрофію. Чи можна було уникнути таких катастрофічних наслід' ків голоду? Безумовно. Держава мала достатні хлібні резерви. У квіт' ні 1946 р. СРСР підписав угоду із Францією про постачання в цю країну 500 тис. т зерна; усього ж у зазначеному році експорт зерно' вих в інші країни склав 1,7 млн т. При цьому постачання здійснюва' лися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Трагедія після' воєнного голоду в Україні і в інших регіонах СРСР ретельно замовчу' валася сталінським керівництвом.

Істотні зміни відбувалися в ті роки в аграрному секторі Західної України. Ще в 1944 р. тут відновився процес насильницької колек' тивізації, перерваний у 1941 р. війною з Німеччиною. На початку 1946 р. у регіоні нараховувалося 158 колгоспів, у 1948 р. — 1762, у 1949 р. — 6098, а в 1950 р. — уже 7190, які об’єднували від 93 % до 98 % селянських господарств.

У 1947 р. у СРСР була проведена грошова реформа. Метою її стало привласнення уражених інфляцією грошей, накопичених у резуль' таті операцій на чорному ринку, а також і тих, що були зібрані селя' нами завдяки приватній торгівлі. Невеликі внески в Державному банку, до 3 тис. карбованців, обмінювалися на нові гроші один до одного. Більші заощадження обмінювалися менш вигідно, а готів' ка — у пропорції один до десяти. Таким чином, ті гроші, що селяни, кримінальники й ділки «чорного ринку» зберігали в кубушці, рап' тово знецінилися. Навіть про державні облігації воєнного часу було оголошено, що нова ціна складає третину номіналу. Для збереження існуючої системи СРСР пішов ще на один важливий крок: відмовив' ся вступити в МВФ і Міжнародний банк реконструкції і розвитку, а 1 березня 1950 р. узагалі вийшов з доларової зони, перевівши визна' чення курсу карбованця на золоту основу. У СРСР були створені ве' ликі золоті запаси, карбованець був неконвертованим. Багато в чому це дозволяло підтримувати дуже низькі ціни й не допускати інфляції.

У містах невід’ємним символом часу стали комуналки, бараки, напівпідвали, хоча скрізь зводилися дорогі, помпезні адміністратив' ні будинки. Надто повільно розгорталося масове житлове будівницт' во. Здійснюване як за рахунок коштів підприємств, так і місцевих органів влади, нове будівництво не вирішувало житлової кризи. Од' нак житло, що час від часу виділялося населенню, передавалося тру' дівникам безкоштовно, плата за проживання була дуже низькою.

Виділені в бюджеті убогі кошти не дозволили здійснити широкі проекти соціального розвитку. Проте, оскільки рівень освіти молоді в роки війни сильно знизився, було відновлено обов’язкову початкову освіту й здійснені заходи щодо введення загальної обов’язкової непо' вної середньої освіти. Значно збільшилося число вищих навчальних закладів. Були розпочаті заходи щодо укріплення і розширення ме' режі дошкільних установ. Основні витрати за утримання дітей у них брали на себе державні органи й підприємства. Була цілком віднов' лена та розширена система будинків відпочинку, санаторіїв і курор' тів. Перебування в місцях відпочинку та лікування в санаторіях опла' чували профспілкові організації.

ЛІКВІДАЦІЯ ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Мабуть, найсерйознішим «головним болем» для сталінського ре' жиму в Західній Україні залишалася Українська повстанська ар мія. Головним джерелом поповнення її рядів була ОУН. У ліс у 1944— 1945 рр. ішли ті, хто рятувався від мобілізації у Червону армію і від переслідувань радянських каральних органів, хто противився колек' тивізації або мстив «комунякам» за репресованих родичів. Після закінчення Великої Вітчизняної війни сталінське керівництво одер' жало можливість перекинути в Західну Україну додаткові загони військ НКВС і підсилити тиск на ОУН'УПА. У 1945—1946 рр. радян' ські війська за підтримкою міліцейських формувань і добровольців з числа місцевих жителів (так званих «яструбків») організували бло' каду і прочісування лісових районів Волині, Галичини й Прикарпат' тя. Усіх, хто підозрювався у зв’язках з партизанами, заарештовува' ли та депортували до Сибіру. З 1946 р. по 1949 р. до Сибіру й на крайню Північ було депортовано близько 500 тис. жителів Західної України. Зі свого боку, Служба безпеки (СБ) ОУН і партизани з УПА нещадно розправлялися з прихильниками радянського режиму. Го' ловнокомандувач УПА Р. Шухевич, за даними А. С. Чайковського, жадав від своїх підлеглих: «Домагатися, щоб жодне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потріб' но боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай з 40 мільйо' нів українського населення залишиться половина — нічого страшно' го в цьому немає». За офіційними радянськими даними, українські націоналісти здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників дер' жавних і правоохоронних органів, лікарів, учителів й інших. Таким чином, цивільне населення стало заручником сформованої ситуації; люди боялися терору і з боку військ НКВС, і з боку повстанців.