Смекни!
smekni.com

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 30 из 61)

Хімічна промисловість була представлена содовими заводами в Лисичанську й поблизу Слов’янська. Там у 1900 р. вироблялося 63 % усієї (у Російській імперії) соди. Донбас давав кухонну сіль, що добу' вається рудниковим способом у районі Бахмута (нині Артемівськ), кислоти, скло й скляні вироби. Біля Микитівки знаходилося єдине в імперії підприємство з виробництва ртуті.

Швидкими темпами розвивалися харчова й легка промисловість. У 1887 р. виник синдикат цукропромисловців, що об’єднав 91 % усіх цукрових заводів і контролював виробництво й збут цукру в усій Україні. До кінця XIX ст. виробництво цукру виросло в 5 разів; укра' їнські заводи давали приблизно 84 % усієї цукрової продукції Росій' ської імперії. У борошномельному виробництві парові млини прихо' дять на зміну традиційним вітряним і водяним млинам. У Харків' ській, Київській і Подільській губерніях росло виробництво лікеро' горілчаної продукції.

Центр суконного виробництва знаходився в Клинцях Чернігів' ської губернії. Сім місцевих фабрик у 1895 р. давали 71 % усього українського сукна.

Розвиток капіталізму призвів до комерціалізації сільського госпо дарства. Невеликому прошаркові дворянства разом з підприємця' ми з інших станів удалося перетворити свої маєтки на великі агропід' приємства, що поставляли продукцію на імперський і закордонний ринки. До початку XX ст. на частку України припадало 90 % основ' ного експортного продукту імперії — пшениці. На Правобережжі зро' стало виробництво цукрового буряка, а на Лівобережжі цінною това' рною культурою залишався тютюн, що покривав 50% усього вироб' ництва в імперії.

Значна частина української сільськогосподарської продукції над' ходила на російські ринки. Вивозили, насамперед, зерно, цукор, тютюн, овочі, фрукти й продукцію тваринництва. Крім того, із про' мислових регіонів в усі частини імперії йшли вагони з вугіллям, рейками, залізом, чавуном, сталлю й іншими промисловими товара' ми. У свою чергу з Росії в Україну ввозили машини, текстиль, мета' леві й хімічні вироби, лісоматеріали, природний газ, мазут і нафту. Через азовські й чорноморські порти, а також сухопутні митниці ак' тивний торговельний обмін відбувався й із закордонними країнами.

За період з 1863 р. по 1897 р. населення десяти українських губе' рній збільшилося з 13,4 млн чоловік до 23,4 млн чоловік. З них робіт' ників з їхніми родинами було 4 млн чоловік, або 17 %; дрібних торгов' ців, кустарів, ремісників — 6,7 млн, або 29 %; представників вели' кої буржуазії, поміщиків, вищих чиновників й інтелігенції — 585 тис., або 2,5 %.

До найважливіших соціальних наслідків промислової революції слід віднести появу двох нових класів у суспільстві — промислового пролетаріату та промислової буржуазії, зміну національного скла' ду населення, виникнення так званого «робітничого питання» (поча' ток боротьби пролетаріату за свої права), наростання революційно' демократичного руху.

ГРОМАДИ

Громади — організації української інтелігенції (українофілів) у другій половині XIX — початку XX ст., що вели національно'культур' ну й суспільно'політичну діяльність. Існували в Києві, Полтаві, Хар' кові, Одесі, Херсоні, Чернігові й інших містах України. Перша гро' мада виникла наприкінці 50'х років XIX ст. у Петербурзі, до її скла' ду входили М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, Ф. і А. Лазаревські та інші. На кошти українських землевласників В. Тарнавського і Г. Ґалаґана видавали твори українських письменни' ків, а в 1861—1862 рр. — перший український журнал у Російській імперії «Основа». У 1861 р. громада виникла в Києві, а в 70—90'ті роки XIX ст. вона стала головним осередком просвітительської робо' ти в Україні. У цей період до київської громади входили В. Антоно' вич, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Ли' сенко, М. Старицький, В. Рубінштейн, І. Нечуй'Левицький та ін. Члени громади вважали, що їхнім основним завданням є поширення освіти й пробудження національної самосвідомості народу. Вони ак' тивно брали участь у роботі недільних шкіл для неписьменних се' лян, видавали українську популярну й наукову літературу, збирали матеріали з етнографії і фольклору. Громадівці активно співпрацю' вали в Південно'Західному відділенні Російського географічного то' вариства (1873—1875 рр.), а також обговорювали актуальні пробле'


ми суспільно'політичного життя України в газеті «Київський Теле' граф». Емський указ 1876 р. заборонив їхню діяльність. Унаслідок репресій 1875—1876 рр. було припинене видання «Київського Теле' графу», закрите Південно'Західне відділення Російського географі' чного товариства, звільнені з Київського університету М. Драгома' нов і М. Зібер. Частина громадівців на чолі з Драгомановим емі' грувала за кордон, де почала видавати збірник «Громада» (1878— 1882 рр.). У 80'х роках XIX ст. громадівці в Україні об’єдналися навколо журналу «Київська старовина» (1888—1906 рр.), що матері' ально підтримували В. Симиренко, В. Тарнавський і Є. Чикаленко. У київську громаду на межі XIX—XX ст. увійшли молоді українофі' ли: С. Єфремов, М. Левицький, І. Стещенко, Л. Жебуньов й інші. Активно працювали громади в Одесі (В. Мальований, П. Андрієв' ський, Є. Борисов, Ф. Щербина), у Харкові (Д. Пильчиков, В. Алек' сандров, П. і А. Єфименки), Чернігові (М. Шраг, М. Коцюбинський, Б. Грінченко), Полтаві (М. Дмитрієв) й інших містах України. У 1897 р. у Києві з ініціативи В. Антоновича й О. Кониського відбувся з’їзд членів громади, на якому була заснована Українська загальна безпартійна демократична організація. До новоствореної організації увійшли всі громади, що існували у 20 містах України.

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР

Валуєвський циркуляр 1863 р. — таємне розпорядження росій' ського уряду від 20.07.1863 р. про заборону друкування книг україн' ською мовою. Автором циркуляра був міністр внутрішніх справ Ро' сійської імперії П. Валуєв, відомий своєю заявою, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Циркуляр забо' роняв друкувати українською мовою шкільні підручники, науково' популярні й релігійні видання. Фактично припинилося друкування й українська художня література.

НАРОДНИЦТВО

Народництво — ідеологія й рух різночинної інтелігенції, що па' нували на буржуазно'демократичному етапі визвольної боротьби в Росії (1861—1895 рр.) й відбивали інтереси селянської демократії. Поєднуючи радикальну демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму, народництво одночасно виступало й проти пережитків кріпацтва, і проти буржуазного розвитку країни. З моменту зародження в народництві намітилися дві тенденції — ре' 2 0,( 22$%&

волюційна й ліберальна. У 60—80'х роках ХІХ ст. революційні на' родники різними шляхами прагнули до селянської революції. Із се' редини 80'х років ХІХ ст. ліберальне народництво, що раніше не грало істотної ролі, стало провідним напрямком. У русі народництва брали участь представники багатьох національностей Росії, ідеологія на' родництва своєрідно переломлювалася в умовах різних національ' них районів країни, у тому числі в Україні.

(

&

МОСКВОФІЛЬСТВО

Москвофільство (русофільство) — літературна й суспільно'по' літична течія серед українського населення Галичини, Буковини та Закарпаття в середині XIX — 30'х рр. XX ст. Відстоювало націона' льно'культурну, а пізніше — державно'політичну єдність з росій' ським народом і Росією. Передумовами виникнення москвофільства були: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих зе' мель, денаціоналізація освіченої еліти й низький рівень національ' ної самосвідомості мас.

НАРОДОВЦІ

Народовці — суспільно'політична течія серед західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60'х роках XIX ст. на противагу москво' фільству. Рух народовців виник на основі ідей національного відро' дження, сформульованих «Руською Трійцею» і Кирило'Мефодіїв' ським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Виходячи з того, що українці — це окре' ма нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, народо' вці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. На початку своєї діяль' ності проводили просвітницьку роботу ліберального напрямку. Організаційними центрами народовського руху стали редакції жур' налів «Вечорниці» (1862—1863 рр.), «Мета» (1863—1864 рр.),

«Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали пред' ставники української інтелігенції — письменники, учителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і суспільних дія' чів, зокрема, С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич, Ф. Заре' вич, К. Горбаль, Д. Танячкевич, К. Устиянович — організували на зразок київської «Громади» студентські й учнівські організації (гро' мади) у навчальних закладах Галичини. За допомогою громад, у яких їхні учасники вивчали українську літературу й історію, збирали ет' нографічний і фольклорний матеріал, улаштовували літературні ве' чори та концерти, народовці прагнули розбудити національну само' свідомість в української молоді.

Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро'угор' ським урядом, народовці заснували ряд культосвітніх товариств «Ру ська Бесiда» (1861 р.), а при них — український театр (1864 р.), «Просвiту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видава' ли твори українських письменників, шкільні підручники, улашто' вували театральні вистави й щорічні Шевченківські вечори'концер' ти. У 1873 р. у Львові, при фінансовій і моральній підтримці мецена' тів з російської частини України, виникло Літературно'наукове това' риство ім. Т. Шевченка, що в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, в який українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли провести 3 своїх представників.