Смекни!
smekni.com

Сучасний гуманітарний довідник школяра та студента (стр. 15 из 61)

Вищою посадовою особою в селі визнавався війт, якого вибира' ла сільська громада і затверджував великокнязівський ревізор. В обов’язки війта входило: здійснювати контроль за відпрацюванням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати візок із вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснюва' ти контроль за користуванням землею, вирішувати господарські суперечки. «Волочна поміра» зруйнувала, хоча й не повністю, сіль' ську громаду і пов’язану з нею суспільну форму селянського зем' лекористування, замінивши її подвірною формою; збільшила се' лянські повинності й підсилила покріпачення селян, значно обме' живши їхні права переходу; зменшила площу земель громадського користування (пасовища, луги) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно впроваджувана трипільна сис' тема землеробства значно збільшувала продуктивність праці. У другій половині XVI ст. волочна система була поширена на приват' ні й церковні землі.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

Магдебурзьке право — середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління й суду з боку великих земельних власни' ків (сеньйорів, феодалів) і створювали органи місцевого самовряду' вання. Воно закріплювало права міського стану — купців, міщан, ремісників — і було юридичним проявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникнувши в XIII ст. в німецькому м. Маг' дебурзі (звідси й назва), це право встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких гільдій, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, установлю' вало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом XIII—XVIII ст. магдебурзьке право поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а відтіля — на територію Білорусії й України. Українські міста одер' жували це право від литовських князів, польських королів і україн' ських гетьманів. Першими в Україні магдебурзьке право одержали міста Галицько'Волинського князівства (м. Санок у 1339 р., тепер у Польщі). Львову це право було надане в 1356 р., Кремінцю — у 1374 р., Бресту — у 1390 р., Києву — у 1494—1497 рр., Станіславу (тепер Івано'Франківськ) — у 1663 р.

У XV—XVII ст. магдебурзьке право мало більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Луб' ни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів й інші. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання магдебурзького права супро' воджувалося посиленням німецької й польської колонізації, обмежен' ням прав українського населення. За своїм змістом й формою магде' бурзьке право у Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичайного права відрізнялося від пра' ва самоврядування, що застосовувалося в Західній Європі. Так, в Укра' їні іншою була організація магістратів (міських рад). У менших міс' тах, що називалися ратушними, козацька старшина відала справа' ми козаків, а виборна міська влада — справами міщан. Положення' ми магдебурзького права керувалися й полкові суди. Норми цього права використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифіка' ціях права в Україні XVIII—XIX ст.

РЕМІСНИЧІ ЦЕХИ

Цехи (нім., однина Zunft, Zeche) — у містах за феодалізму профе' сійні організації ремісників, що були дрібними економічно самостій' ними виробниками. Найбільш розвинуті форми організацій міських ремісників склалися в країнах Західної Європи, де населення серед' ньовічних міст добилося широких прав самоврядування. Завойовані городянами права полегшили як об’єднання ремісників у цехи, так і розвиток уже сформованих цехів. З’явилися цехи у Франції, Німеч' чині, Англії в XI—XII ст. (в Італії, можливо, ще раніше) і досягли повного розвитку в XIII—XIV ст. У цей час у переважній частині міст Західної Європи ремісники різних спеціальностей об’єдналися в цехи (виникли цехи ткачів, сукноробів, фарбарів сукон, шевців, шкіряників, ремісників, що виготовляли різні вироби з металу, тесль, пекарів, м’ясників тощо).

Утворення цехів було пов’язане з характерною для західноєвро' пейського феодального суспільства тенденцією до корпоративної ві' докремленості окремих соціальних груп і бажанням захистити міс' цевий ринок від конкурентів — сільських кустарів. У цехи організо' вувалися не тільки ремісники, але й інші прошарки міського насе' лення: роздрібні торговці різних спеціальностей, рибалки, садівни' ки, лікарі, музиканти тощо; в особливі корпорації, близькі до цехів, об’єднувалося і купецтво.

Повноправними членами цехів були тільки ремісники, що само' стійно вели своє господарство (майстри). Вони були власниками зна' рядь праці, ремісничої майстерні, у якій працювали разом із робіт' никами (підмайстрами) і учнями. Щоб стати майстром, потрібно було не тільки володіти певними матеріальними ресурсами (щоб відкри' ти власну майстерню), але й пройти стаж учнівства (від 2—3 до 7 і навіть більше років) і якийсь час пропрацювати підмайстром. Реміс' ники (майстри), що об’єдналися в цехи, зазвичай добивалися права самим вирішувати свої внутрішні справи під загальним наглядом міської влади. Органами управління в цехах були збори майстрів і особливі посадові особи, що вибиралися членами цехів, але нерідко



призначалися (або затверджувалися після їхнього обрання) міською владою.

Подібно до інших середньовічних корпорацій, цехи поширювали свій вплив на всі сторони життя їхніх членів: спостерігали за якістю, кількістю та вартістю виробів, за дотриманням ремісниками визна' чених правил поведінки, організовували взаємодопомогу та спільні свята, були осередками міського ополчення, виступали спільно в ре' лігійних процесіях тощо. Кожен цех мав свою емблему із зображен' ням знарядь праці, цехову печатку, касу.

*

%

"

$ ) $

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 р.

У XVI ст. питання про об’єднання Литви й Польщі в єдину держа' ву стало надзвичайно актуальним. Цьому сприяли як зовнішньополі' тичні причини, так і поглиблення процесу еволюції феодальних від' носин у цих державах.

У березні 1569 р. король Сигізмунд II Август приєднав до Польщі Підляське і Волинське воєводства; місцева шляхта юридично зрів' нювалася в правах з польською. Услід за шляхтою присягу на вір' ність польській короні принесли й місцеві магнати. Потім Сигізмунд оповістив про включення до складу Польщі Київського й Брацлав' ського воєводств. У такий спосіб завершилося захоплення поляками майже всіх українських земель.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали в Любліні акт про унію Литви та Польщі. Створювалася дуалістична держава з назвою Річ Посполита.

Відповідно до Люблінської унії обиралися спільний король, сейм і сенат. Уводилася єдина грошова система, ліквідовувалися митні ко' рдони. Польська й литовська шляхта одержала право володіти зем' лями в будь'якій частині Речі Посполитої. Незважаючи на досить твердий польський тиск, Литва все'таки зберегла певну автономію у вигляді власного права (Литовський статут), суду, війська, адмі' ністрації, скарбниці, герба, печатки й офіційної («руської») мови.

КОЗАЦТВО

Козацтво — військово'промисловий стан, що сформувався на півдні України в XV—XVI ст. Сам термін «козак» — тюркського по' ходження. У «Таємній історії монголів» (1240 р.) так називається вільна людина, не зв’язана сімейними узами, схильна до завоювань. У словнику половецької мови (1303 р.) козаком іменується воїн'страж. На землях Русі козаками почали називати вільних людей, що сели' лися в прикордонних районах Московської держави, Великого кня' зівства Литовського й Польщі. В умовах прикордоння, знаходячись між двома ворожими соціокультурними світами — світом христи' янства й світом ісламу, козаки від самого початку змушені були об’єд' нуватися в збройні ватаги на чолі з виборними отаманами, готові в будь'який момент дати відсіч тим, хто зазіхав на їхню незалежність. Свої ряди вони поповнювали за рахунок селян'втікачів, кріпаків і каторжників, людей, переслідуваних за релігійними або політични' ми мотивами тощо. Співтовариство їх було багатонаціональним. Так, польський посол Пясочинський, розмовляючи в 1601 р. з представ' никами турецького уряду, відзначав, що серед козаків були «і поля' ки (читай: українці — В. Г.), і москвитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї, і взагалі люди всякої мови».

Оскільки основні поселення козаків на території Південної Русі знаходилися в районі Черкас і за Дніпровськими порогами, їх часто називали черкасами або запорожцями. Не підкоряючись нікому у світі, запорізькі козаки в повсякденному житті керувалися своїми власними законами й звичаями, жили за рахунок полювання, риба' льства, бортництва, а також здобичі, загарбаної під час грабіжниць' ких сухопутних і морських походів.