Смекни!
smekni.com

Цивільне право заг (стр. 95 из 161)

Для встановлення причинного зв'язку, який має безпосереднє зна­чення для настання цивільно-правової відповідальності, необхідно із усього ланцюжка загального взаємозв'язку явищ виділити лише ті, які є необхідними та достатніми для настання шкоди у даному кон­кретному випадку.

Встановлення причинного зв'язку, по-перше, означає визначення формального моменту передування протиправного діяння у часі мо­менту виникнення шкоди. По-друге, причинним зв'язком, що має юридичне значення для настання відповідальності, вважається лише той, який вказує на необхідність, закономірність та неминучість шко­ди як наслідку протиправних діянь особи. При цьому протиправне ді­яння може бути єдиною або головною причиною виникнення шкоди.

Вина. Проблема вини як умови цивільно-правової відповідально­сті досліджується у науці з двох позицій: теорії спричинення (відпо­відальність виникає за сам факт заподіяння шкоди протиправною по­ведінкою особи) і теорії відповідальності за вину.

Принцип відповідальності за вину є історично усталеним, він за­кріплений у нормах вітчизняного цивільного законодавства з 20-х pp. XX ст. Незважаючи на тенденцію розширення кола випадків настан­ня відповідальності незалежно від вини, принцип вини й сьогодні є однією з головних засад інституту відповідальності у цивільному праві. Цей принцип закріплений також і у новому ЦК1.

Згідно зі ст. 614 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, несе від­повідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Ця норма регулює від­повідальність за порушення суб'єктивних прав, які складають зміст зобов'язальних правовідносин, але вина є необхідною умовою будь-якого виду цивільно-правової відповідальності, зокрема, відпові­дальності за порушення абсолютних речових та особистих немайно-вих прав. Відповідно побудовані і статті 1166 та 1167 ЦК, які вста-

1 При розробці проекту ЦК пропонувалося замінити категорію «відповідальність» терміном «обов'язок». Вважалося, що відповідальність без вини не є відповідальністю у власному розумінні цього поняття. Див.: Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгерта. - К.: Український центр правничих студій, 2000. -С 217.

новлюють загальні умови відповідальності за завдання майнової та моральної шкоди у зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди.

Причиною неможливості використання даної конструкції вини у цивільному праві є наявність такого суб'єкта цивільних правовідно­син, як юридична особа, вольова поведінка якої не може визначатися через її «психічне ставлення»1. Однак це лише одна із причин недо­цільності використання категорії «вина» саме у суб'єктивному розу­мінні. Крім цього, існує ряд інших чинників, які підтверджують цю позицію. Так, виходячи з компенсаційного характеру відповідально­сті у цивільному праві, форма вини особи (умисел або необережність та їх види), за загальним правилом, не впливають на розмір відповід­альності. Якщо додержуватися визначення вини як психічного про­цесу, то стає незрозумілим така «байдужість» законодавства до того факту, що особа навмисно порушувала чи діяла необачно. Проте по­зиція законодавця має пояснення. По-перше, у цивільному праві, як приватному, на відміну від публічних галузей права, міри відпові­дальності впливають не на особу (особистість) правопорушника, тим самим визначаючи його суспільну небезпечність, а на його майнову сферу. Останнє фактично визнає лише неприпустимість його пове­дінки та забезпечує захист порушених суб'єктивних прав потерпілої особи. При цьому не визначається ступінь суспільної небезпеки пра­вопорушення (залежно від форми вини), а лише констатується непри­пустимість певної поведінки, якою порушене суб'єктивне право2.

По-друге, як вже зазначалося, у цивільному праві відповідальність виникає у правопорушника перед потерпілою особою і тому для осо­би, суб'єктивні права якої порушені, не має значення психологічне ставлення правопорушника до своїх дій та їх наслідків. І останнє, а саме, що стосується відповідальності осіб, які є законними представ­никами малолітніх осіб за шкоду, завдану останніми. їх вина полягає у несумлінному здійсненні або ухиленні ними від здійснення вихо­вання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК). Отже, у цих випадках вина не має суб'єктивного характеру.

ЦК вперше закріпив легальну цивільно-правову дефініцію вини (ст. 614 ЦК), визначаючи її через обставини, які свідчать про її відсут­ність. Так, особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх за­лежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Отже, вина у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язан­ня або для запобігання заподіянню шкоди.

1 Фогельсон Ю. Б. Избранные вопросы общей теории обязательств: Курс лекций. -
М.: Юристь, 2001. - С. 149.

2 Примак В. Визначення вини як умови цивільно-правової відповідальності // Право
України. - 2002. - № 10. - С. 115.


286


Розділ ПІ


ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ


287



Дане визначення вини позбавлене суб'єктивної характеристики, воно ґрунтується на зовнішніх, об'єктивних критеріях визначення. Вживання всіх залежних від особи заходів є формою поведінки осо­би, а не її психічного ставлення. В актах міжнародного приватного права саме відсутність вини (а не її наявність) має юридичне значен­ня. Такій підхід обумовлений закріпленням презумпції вини відпо­відальної особи, що позбавляє необхідності доведення вини правопо­рушника при застосуванні цивільно-правової відповідальності.

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережно­сті. Необережність, у свою чергу, буває груба та легка. За загальним правилом, форми вини у цивільному праві не мають істотного зна­чення і не впливають на розмір відповідальності, і тому на практиці питання форми вини здебільшого не розглядається. Іноді юридично значимою стає форма вини правопорушника, а у певних випадках і потерпшої особи, зокрема, для обчислення розміру шкоди, звільнен­ня від цивільної відповідальності, чи набуває іншого юридичного значення. Так, відповідальність за правопорушення, вчинене умисно, не може бути скасована або обмежена домовленістю сторін порівня­но з встановленою у законі (ч. З ст. 614 ЦК); не підлягає відшкодуван­ню шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК); умисел потерпілого є підставою звільнення особи, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від відповідально­сті за шкоду, завдану цим джерелом (ч. 5 ст. 1187 ЦК). Слід додати, що в зобов'язаннях по відшкодуванню шкоди враховується і груба необережність потерпшого, якщо вона сприяла виникненню або збільшенню шкоди. Зокрема, при грубій необережності потерпшого, залежно від ступеня його вини (а в разі вини й особи, яка завдала шко­ди, - також залежно від ступеня й її вини) розмір відшкодування зменшується (ч. 2 ст. 1193 ЦК).

В окремих випадках, прямо встановлених у законі або договорі, ци­вільно-правова відповідальність може настати і при відсутності вини1. Відповідальність, яка не залежить від вини правопорушника, назива­ють підвищеною, маючи на увазі не збільшення розміру, а її більшу суворість порівняно з відповідальністю, що настає за типових умов відповідальності. Підвищена відповідальність встановлена, зокрема, для боржника, який прострочив виконання зобов'язання, якщо після прострочення випадково настала неможливість виконання (ч. 2 ст. 612 ЦК). Підвищену договірну відповідальність несе професійний збе-рігач за втрату, нестачу або пошкодження речі (ч. 2 ст. 950 ЦК), вико­навець, якій порушив договір про надання послуг за плату при здійс­ненні ним підприємницької діяльності (ст. 906 ЦК). Відповідальність незалежно від вини встановлено у разі завдання шкоди джерелом під-

1 У проекті нового ЦК передбачалось встановлення відповідальності незалежно від вини для осіб, які порушили зобов'язання під час здійснення підприємницької діяльно­сті. У остаточній редакції нового ЦК дана норма відсутня.

І


вишеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), за шкоду, завдану органами держав­ної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими, службовими особами при здійсненні їх діяльності (статті 1173-1176 ЦК). Зазначені та інші випадки відповідальності без вини є лише винятком із загаль­ного принципу відповідальності за вину в цивільному праві.

Розширення меж цивільно-правової відповідальності, обумовлю­ється різними чинниками, зокрема, підвищеною небезпекою певних видів діяльності, різним професійним рівнем учасників цивільних правовідносин, характером відносин тощо. Наявність випадків відпо­відальності без вини також обґрунтовується специфікою цивільно-правових санкцій, які, як правило, мають майновий характер і реалі­зують компенсаторно-відновлювальну функцію. Вважається, що під­вищена цивільно-правова відпо- відальність грунтується на началах ризику та відповідає принципу справедливості.

Традиційно ЦК закріплює презумпцію вини особи, яка вчинила правопорушення. Це означає, що вона вважається винною у завдан­ні шкоди, невиконанні зобов'язання або іншому правопорушенні, оскільки не буде доведено іншого (ст. 614 та ч. 2 ст. 1166 ЦК).

§ 4о Підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності

Закріплення у цивільному законодавстві принципу «відповідаль­ності за вину» свідчить, що цивільно-правова відповідальність не є абсолютною, тобто вона поширюється до певних меж. Ці межі стано­влять обставини, наявність яких призводить до звільнення особи від обов'язку нести несприятливі майнові наслідки.