У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем:
□ стверджує принцип рівності всіх народів;
□ обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;
□ висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих;
□ виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.
Погодьтесь, ці ідеї не втратили актуальності й донині.
“Повість минулих літ”, що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у 1113-1116 рр.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.
Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою наведення порядку на їхніх землях. (Згадаймо історію запрошення засновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль “третейського судді” у VII ст.! — Версії збігаються. Така сама й історія розвитку цих державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх регіонах.)
Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право старшинування, а також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика — київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов’янських землях.
“Повчання” Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) присвячене насамперед проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи “беззаконня”, радить судити “по правді”, бути милосердним до найбеззахисніших верств населення.
Політичну ідеологію Русі відображено в “Руській правді”, що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХІІІ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів.
Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі “Слово о полку Ігоревім” (кінець ХІІ ст.).
Важливе місце в політичній думці Русі належить “Молінню Даниїла Заточника” (ХІІІ ст.).
Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усобиці. Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність.
На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.
Отже, княжа влада була основою державного управління на Русі. Існував і дорадчий орган — боярська дума, до якої входили старі члени дружини (нащадки варязьких ватажків і слов’янських племінних вождів), а згодом і церковні ієрархи.
Із занепадом Київської держави виникли два напрями слов’янської державності: північно-східний і південно-західний. Останній проіснував з початку ХІІІ до середини XIV ст. як Галицько-Волинська держава. Проте це не означало повного зникнення української політичної думки. Про це свідчать суспільно-політичні погляди галичан Юрія Котермака-Дрогобича (1450-1494)* та Станіслава Оріховського (1513-1566). Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній Європі на 1483 р., другий одним із перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану піраміду влади в польському королівстві.
За тих часів ідеї Реформації покотилися Польщею (яка утримувала під контролем частину українських земель), зумовивши стійку тенденцію до церковної унії (Брест, 1596). Це дало поштовх до появи полемічної та культурно-освітньої, наукової української літератури. Полемічна література була представлена насамперед вільнодумцями й мала містично-аскетичний зміст. Культурно-освітня література була критичною та раціоналістичною за змістом. Полемічна література не мала на меті відновлення державності, однак будила політичну свідомість, пропонувала кращі ідеали.
Полемістів умовно можна поділити на дві течії:
□ критично-теологічну — Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський;
□ культурно-освітню (українські православні братства) — Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Рогатинець, Кирило- Транквіліон Ставровецький.
Серед цих мислителів, безперечно, найвиразнішою е постать Івана Вишенського (приблизно 1550-1620), який виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу, а й проти соціального поневолення з боку феодалів.
Лише дотримання принципу соборності, на його думку, може забезпечити рівність усіх людей у церковно-релігійному та суспільно-політичному житті. А засобом досягнення ідеального суспільства е не насильство, а самовдосконалення людей (див. Іларіона).
Дієвими структурами політичної боротьби проти феодального гноблення, католицизму та унії виступали українські пра-
Ю. Котермак-Дрогобич був першим українцем, який надрукував у Західній Європі свою книгу “Прогностична оцінка поточного 1483 року...” (Рим, 1483).
вославні братства, які відкривали друкарні, школи, видавали абетки, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори.
Синтез традиціоналізму та новаторства було покладено в основу відновленої української державності — збудованої за часів Богдана Хмельницького козацько-гетьманської держави (1648-1657).
Базою традиціоналізму був соціально-політичний устрій запорозьких козаків, які на рівноправній основі обирали собі раду та отаманів. У виборах старшини козаки керувалися не писаними законами, а “словесним правом і здоровим глуздом”.
Проте після обрання Б. Хмельницького гетьманом ця посада поступово перетворюється на посаду глави держави. Адже практика політичного життя унеможливлювала регулярне переобрання гетьмана, його річні звіти і т. ін. Тривала війна, яка вимагала твердої авторитарної влади.
Водночас козацька військова адміністрація перетворювалася з регіональної на загальнодержавну, перебираючи на себе й по- літико-адміністративні та судові функції [11; 204].
Нова державність спиралась і на релігійне, культурне відродження, яке відбувалося під проводом політичного, релігійного, культурного діяча Петра Могили (1597-1647). Останній виступав проти унії з католицькою церквою, але в політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, ставив завдання з удосконалення православ’я.
Відновлення української державності стало активним каталізатором формування політичної свідомості та культури українства, відродило заклики київської старовини й тим врятувало українську націю [173].
Історія козацько-гетьманської держави завершується періодом Руїни (1667-1687). У цей час Лівобережна Україна зменшувалась, як шагренева шкіра, після чергового договору між гетьманом і московським царем. Вичерпало себе національно-релігійне гасло, під яким було виборено українську державність. Українська еліта дедалі більше переорієнтовується з республіканських настроїв Козацької доби на московську політичну парадигму самодержавства.
І все ж на початку XVIII ст. відбувся останній збройний виступ за збереження залишків української державності.
Однак щастя відвернулось від українського гетьмана Івана Мазепи (1639-1709), який, довідавшись про майбутні плани московського царя Петра І скасувати козацький устрій в Україні, розпочав переговори з Польщею та Швецією.
Керуючись договором 1709 р. зі шведським королем Карлом ХІІ про спільні дії та зобов’язання не укладати миру з Москвою до визволення України з-під влади Росії, І. Мазепа виступив проти військ Петра І. Поразка під Полтавою перекреслила його плани, але наслідки роботи І. Мазепи з формування політичної еліти (забезпечував права козацтва, перетворив Києво- Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський колегіум і т. ін.) дали себе знати.
У цьому плані не можна обминути політичні ідеї, які були закладені 1710 р. в Конституції Пилипа Орлика. Цей документ і є тією самою конституцією самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні послідовники. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших політичних документів того часу, особливо з огляду на те, що це був період становлення в Європі абсолютних монархій [53].
Поразка І. Мазепи призвела до переорієнтації українських мислителів-політиків Стефана Яворського (1658-1722) та Феофана Прокоповича (1681-1736). Перший з них сформулював своє уявлення про піраміду політичної влади в Російській імперії, другий висунув концепцію просвіченого абсолютизму. З ети- ко-гуманістичною концепцією, в якій знайшли відображення тогочасні політичні проблеми, виступив Григорій Сковорода (1722-1794). Він, зокрема, вважав політичну свободу найвищим досягненням людства. Новий лад уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує права й свободу людям незалежно від майнового стану, статі, раси, віросповідання, посади.
У цей самий час московське князівство перетворюється на царство, а згодом і на Російську імперію.
Ідеологія нової імперії базується на теорії псковського монаха Філофея (XVI ст.) “Москва — третій Рим”. Автор цієї доктрини був переконаний, що історія людства — історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, які скеровуються богом. Першим світовим царством був Рим, наступним — Візантія. Погодившись на унію з католицькою церквою, Візантія, по суті, зрадила православ’я і за це була покарана богом — загинула 1453 р. під тиском турків.