Технологія глобального, загальносуспільного маніпулювання ґрунтується на вже згадуваних раніше базових соціальних міфах, що втлумачуються в суспільну свідомість за допомогою таких способів маніпулювання:
□ брехня — пряме, відверте підтасовування фактів і поширення брехні;
□ замовчування — блокування правдивої інформації щодо діяльності того чи іншого суб’екта політики, події і т. ін.;
□ напівправда — препарування інформації, яка об’єктивно та ґрунтовно висвітлюе малозначущі деталі й водночас замовчує важливі факти та (або) неправдиво інтерпретує події;
□ упровадження іміджів і кліше — укорінення в суспільну свідомість бажаних для правлячої еліти стереотипів щодо тих чи інших суб’єктів політики, ідеологічних доктрин, окремих подій та фактів;
□ навішування ярликів — бездоказове нав’язування суспільству негативних (з погляду більшості) оцінних категорій з метою компрометації певних суб’єктів політики (партій, суспільно-політичних рухів, індивідів) на кшталт “імперіаліст”, “націоналіст”, “фашист”, “шовініст”, “антисеміт” тощо.
Звичайно вплив правлячої еліти на формування громадської думки за допомогою мас-медіа може бути досить ефективним.
Це можна дослідити під час проведення виборчих кампаній, коли іміджмейкери використовують безліч маніпуляційних прийомів, аби переконати громадян у тому, що їхній кандидат у президенти, депутати чи мери — найкращий.
Один із таких прийомів — “спіраль замовчування”, коли за допомогою сфабрикованих опитувань громадської думки або вибірково інтерпретованих результатів реальних опитувань мас- медіа намагаються переконати громадськість у підтриманні більшістю того чи іншого політика. На фоні замовчування реального рейтингу опонентів голос так званої більшості роблять дедалі сильнішим. Відтак ті, хто ще не визначився у своїх політичних симпатіях, поволі схиляються до думки приєднатися до більшості, не бажаючи опинитись у соціально-психологічній ізоляції.
Використовуються й інші можливості політичної реклами, наприклад за допомогою всіляких шоу-заходів і сучасних PR-технологій нікому не відомих кандидатів “розкручують” у політичних лідерів.
Однак є певні обмеження об’єктивного та суб’єктивного характеру щодо політичного маніпулювання, які не дозволяють повністю перетворити вільний вибір громадян на формальний акт, запрограмований іміджмейкерами.
Згадаймо часи тоталітарної пропаганди в Радянському Союзі, коли вся пропагандистська машина була запрограмована на формування “гвинтиків” і бездушних соціальних роботів. Проте одночасно з офіційною політичною культурою розвивалася альтернативна контркультура андеграунду.
Чим же визначаються обмеження політичного маніпулювання?
Передусім ментальністю та політичною культурою суспільства, які хоча й не є застиглими, проте й не такими динамічними, як би того хотілося соціальним технологам (у нашому випадку — маніпуляторам).
Крім того, варто згадати й системи комунікації, які навіть у тоталітарних суспільствах перебувають поза межами контролю влади: сім’я, родичі, знайомі, друзі, колеги по роботі, дозвіллю, хобі і т. ін.
Важливим чинником обмеження можливостей політичного маніпулювання з боку правлячої еліти є суспільний контроль за інформаційною владою.
Найважливішим принципом демократичної організації мас- медіа є плюралізм влади в суспільстві та плюралізм власне
змк.
Сучасний політичний досвід свідчить, що плюралізм мас- медіа може ґрунтуватися на таких формах організації ЗМК:
□ комерційній, коли ЗМК перебувають у приватній власності й фінансуються за рахунок доходів від реклами і пожертв (США);
□ державній, коли ЗМК належать державі, прямо фінансуються та контролюються нею (колишній СРСР, Китай, нинішня Франція);
□ суспільно-правовій, коли ЗМК фінансуються переважно за рахунок спеціального податку, мають юридичні права та органи самоврядування, але загалом контролюються суспільними радами (телебачення та радіо в Німеччині) тощо.
Зрозуміло, що ідеальних форм організації ЗМК не існує. Очевидно, раціональним є оптимальне співвідношення різних форм залежно від особливостей певної країни, звичайно, у поєднанні з ефективним контролем за діяльністю ЗМК, здійснюваним на правових засадах.
У більшості країн світу є спеціальні органи загального контролю за ЗМІ, які стежать за виконанням етичних і правових норм, прийнятих у цьому суспільстві.
Наприклад, у Франції такою організацією є Вища рада по аудіовізуальній комунікації, яка не лише контролює державні й приватні телерадіокомпанії, а й видає їм державні ліцензії на право виходу в ефір.
У Великобританії загальні напрями діяльності телебачення й радіо визначають уряд і парламент, а за дотриманням етичних норм стежить спеціальна комісія з самоконтролю.
В Україні питаннями видачі ліцензії та контролю за дотриманням умов телерадіомовлення займається Національна рада
з телебачення та радіомовлення, яка на паритетних засадах формується Верховною Радою та Президентом України і затверджується на сесії парламенту.
Насамкінець звернемо увагу й на педагогічні та виховні функції системи мас-медіа, яка покликана сприяти формуванню свідомих громадян і домагатися масової підтримки політики соціальних перетворень у межах конституційного процесу побудови демократичної правової соціальної держави.
Розділ 14 Політологія
міжнародних відносин
14.1. Міжнаролна політика і міжнаролні вілносини
^Діжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різних великих соціальних угруповань (племен, племінних об’єднань, народів, держав, блоків держав) має прадавню історію.
З писемних джерел, датованих IV—III тис. до н. е., дійшли відомості про різноманітні союзи, військово-політичні об’єднання та блоки. Утворювалися вони переважно для спільного ведення воєн. Хоча були й випадки об’єднання держав на релігійно-політичних засадах (наприклад, у Стародавній Греції — дельфійська та делоська амфіктіонії), які були створені для збереження храмового майна, підтримання миру і т. ін.
Проте ці об’єднання можуть вважатися поодинокими світлими плямами в історії людства, яке звикло розв’язувати міжнародні (міждержавні) конфлікти, вдаючись до військових дій.
Науковці стверджують, що за останні 5,5 тис. років людство жило в мирі не більше 300 років. Протягом цих 55 століть на нашій планеті відбулося 14,5 тис. воєн (з них дві світові — 19141918 і 1939-1945 рр.), в яких загинуло 3,6 млрд осіб.
За роки, що минули після закінчення Другої світової війни, у світі відбулося понад 250 воєн, в яких брали участь понад 90 держав (майже половина з наявних на планеті), а людські втрати становили понад 35 млн осіб.
Що це, природна психологічна агресивність людини як соціальної істоти? Чи, можливо, спосіб регулювання чисельності людства як частини біосистеми?
Сумний афоризм щодо історії людства як історії воєн примушує нас серйозно замислитися над змістом і природою міжнародної політики та міжнародних відносин.
Як зазначалося, однією з ключових ознак держави є об’єднання людей за територіальним принципом. Процеси формування та існування держав упродовж історії людства супроводжувалися боротьбою за розширення їхніх територій, зміцнення та збереження встановлених раніше кордонів.
Ці процеси міжнародної взаємодії історично були провідними. Саме тому первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст і цілі формувалися під впливом боротьби за перерозподіл території, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно міжнародний звичай визнавав законним право на війну як спосіб розв’язання міжнародних проблем.
Проте поступово зароджується й практика досягнення угод, домовленостей щодо майнових, прикордонних питань, плавання в нейтральних водах, міжнародної торгівлі і т. ін.
У середні віки, коли почали утверджуватися феодальні держави, набули поширення ідеї суверенітету, рівноправ’я держав. Але вони не мали всеосяжного характеру, оскільки суверенітет держави розглядався як суверенітет монарха. Це був час приватної дипломатії феодалів.
Розвиток буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. сприяв утворенню єдиного світового ринку, широкої мережі економічних, наукових, технічних, культурних зв’язків між країнами, народами, окремими людьми.
Цей процес, помножений на якісно нові комунікативні можливості суспільств, сприяв укладенню численних міжнародних угод з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування тощо. [Як приклад можна назвати утворення Міжнародного телеграфного союзу (1865), Всесвітнього поштового союзу (1874) тощо.]
Незважаючи на перші паростки демократії в міжнародних відносинах — вільне судноплавство на міжнародних річках (Дунай, Рейн), використання міжнародного арбітражу, — практика міжнародних відносин усе ж відзначається боротьбою за території, сфери впливу, джерела сировини та ринки збуту.
Більше того, право на воєнне розв’язання конфліктів навіть закріплюється в ряді міжнародних угод. Наприклад, Віденський конгрес 1814-1815 рр. визнав законність колективної інтервенції на захист монархій та існуючих кордонів у Європі. З метою реалізації цієї угоди 1815 р. було створено Священний союз, до якого увійшли Австрія, Греція, Росія й Франція.
І лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої світової й загрози нової ядерної війни світова громадська думка, національні еліти почали розуміти, що в сучасних умовах війна ставить під загрозу біологічне існування людства взагалі.
Варто наголосити, що статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: