Розглянемо основні об’єктивні чинники, від яких залежить ступінь участі особистості в політиці.
1. Приналежність до певного соціального стану, суспільного статусу останнього, його місця у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання. (Заможні стани, зрозуміло, мають набагато більше можливостей впливати на політику.)
2. Місце особистості в управлінні виробництвом, розподілом, обміном, споживанням, духовним життям суспільства. (Представники суспільно-професійних груп, які обслуговують ідеологічну та адміністративно-політичну надбудову суспільства, також мають суттєві переваги: утримують у своїх руках засоби влади, інформації, мають набагато більший доступ до культурних надбань.)
3. Соціальний статус суспільної групи, до якої належить особистість, і співвідношення політичних сил у суспільстві, домінуючі форми організації групових суб’єктів, їх програми, соціальна база, сфера й стиль діяльності.
4. Соціально-політична ситуація на певних етапах розвитку суспільства, суспільної групи, індивіда. (У кризових ситуаціях, у разі масштабних змін у структурі політичних сил, формах організації та політичного представництва великих суспільних груп і суспільства загалом процеси зміни політичної суб’єкт- ності індивіда прискорюються.)
5. Вплив держави на особистість виявляється через встановлення конституційно-правової регламентації становища й діяльності громадянина, соціалізації особистості через участь у функціонуванні суспільно-політичних інститутів держави, формуванні політичної свідомості (у вигляді державної приналежності та державної свідомості).
Кожна особистість об’єктивно зацікавлена у способі організації та функціонування держави, оскільки остання завжди може захистити її, гарантувати, розширити чи обмежити її права. Отже, особистість багато в чому залежить від держави, яка визначає умови й способи реалізації інтересів особистості: як члена стану, суспільної групи, сім’ї та ін.
Держава, по суті, виступає основним носієм процесу соціалізації особистості через ідеологічне виховання, політичну індок- тринацію, добір політичних кадрів. Вона сприяє формуванню державної свідомості особистості. (Остання характеризується знанням своїх основних обов’язків громадянина, прав і потенційних можливостей участі в політичному житті суспільства за допомогою представницьких органів, інститутів вивчення громадської думки і т. ін.)
Рівень державної свідомості залежить від багатьох чинників: ступеня демократизму суспільства, його політичної культури й ментальності, статусу суспільної групи, до якої належить особистість, і т. ін.
Підсумовуючи, зазначимо, що особистість, якщо вона бажає жити у правовій демократичній державі, мусить займати активну життєву позицію й намагатися бути не лише об’єктом, а й суб’єктом політики.
11.2. Політичні вілносини як проиес узголження суспільних інтересів
Політична сфера суспільства функціонує як цілісне утворення завдяки політичним відносинам, що з’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини реалізуються через політичну діяльність, мотиваційним підґрунтям та рушієм якої є політична свідомість.
На думку автора, політичні відносини можна визначити як взаємозв’язки та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.
Таке розуміння політичних відносин зумовлює відповідну типологію політичних відносин за такими параметрами:
1) рівнями влади:
□ вертикальні (наприклад, сільська рада — районна рада — обласна рада — Верховна Рада);
□ горизонтальні (президент — Конституційний Суд — парламент);
2) “політичною вагою” суб’єктів політики:
□ симетричні (наприклад, Україна — Польща);
□ асиметричні (Україна — Росія, громадянин — держава);
3) характером і рівнем співпраці:
□ консенсусні;
□ компромісні;
□ конфліктні та ін.
Останній тип політичних відносин потребує розгляду ще однієї важливої для політичної науки категорії.
Зміст політичних відносин визначають СУСПІЛЬНІ суперечності між різними суспільними
СУПЕРЕЧНОСТІ групами, їхніми потребами, інтересами,
суспільними сподіваннями, побажаннями, мріями, напрямами соціальної активності і т. ін. Ці суперечності постійно виникають на всіх етапах суспільного розвитку, хоча і в різних формах та з різною мірою активності. Взагалі суспільні суперечності є рушійною силою розвитку суспільства та його політичної системи.
Отже, суперечності є взаємодією протилежних тенденцій і напрямів, що взаємовиключають один одного, у розвитку взаємопов’язаних предметів, подій, явищ, є джерелами руху, об’єктивного розвитку світу та людського пізнання.
Філософія поділяє суперечності на внутрішні й зовнішні, антагоністичні й неантагоністичні, основні й неосновні.
Така класифікація може бути використана і під час дослідження й аналізування суспільних суперечностей, які є однією з форм суперечностей загалом. Отже, цей методологічний підхід можна застосовувати і для аналізування політичних суперечностей, які, у свою чергу, є поняттям, що входить до поняття суспільних суперечностей.
Скажімо, якщо одна суспільна група експлуатує іншу, привласнює продукти праці, створювані останньою, зрозуміло — йдеться про антагоністичні відносини. Взаємини партій-парт- нерів з передвиборної або урядової коаліції є неантагоністичними.
Основні суперечності можуть бути пов’язані, скажімо, з поглядами на питання власності (приватна чи колективна), державного устрою (президентська чи парламентська республіка, диктатура чи монархія і т. ін.). До неосновних можна зарахувати суперечності в поглядах, наприклад, монархістів (конституційна чи абсолютна монархія) або прихильників президентської форми правління (міцна чи слабка модель президентства).
Будь-який суб’єкт політики (як і будь-яке суспільство) має повний набір суперечностей.
За марксистською доктриною, антагоністичних суперечностей можна позбутися, лише ліквідувавши привілейований стан у процесі революції. Але тоді з’являється новий привілейований стан — і все починається спочатку. Отже, шлях революцій, постійного насильства не найкращий. Набагато привабливішою е ідея еволюційного вичерпання антагоністичних та інших суперечностей, постійної модернізації суспільних відносин правовим, демократичним шляхом.
Розглянемо наступні базові категорії — суспільний (політичний) конфлікт, компроміс і консенсус.
Суспільний (політичний) конфлікт — фор-
СУСПІЛЬНИИ ма вияву суперечностей сторін, що пов’я- КОНФЛІКТ зана з відмінностями поведінки учасників
суспільних процесів. Такий конфлікт може виникати в різних сферах і набирати різних форм. Це може бути конфлікт між суспільними станами (наприклад, робітничим і буржуазним), які протистоять один одному, між інститутами, створеними останніми для реалізації власних потреб та інтересів, і т. ін.
Багато фахівців тлумачать політичний конфлікт як протистояння різних політичних сил з тих чи інших питань.
Якщо пристати на такі позиції, політичний конфлікт постає як певний екстремальний стан політичного впливу різних інститутів, які представляють інтереси різноманітних великих суспільних груп. У таких випадках учасники конфлікту використовують майже всі свої резерви політичної активності, залучають до нього свою суспільну базу. Такий перебіг подій зава- жае функціонуванню суспільного цілого.
Правлячі групи не зацікавлені в різкому протистоянні суспільно-політичних сил, намагаються пом’якшити конфліктні ситуації через узгодження позицій і обмеження взаемних політичних вимог.
Отже, концепція створення механізмів розв’язання конфліктних ситуацій, яка може прогнозувати відкрите протистояння антагоністичних сил, суперечить марксистській концепції боротьби станів. Але, на нашу думку, не варто відкидати жодну із згаданих доктрин, навпаки, треба творчо використовувати набутий ними досвід розв’язання суспільних конфліктів відповідно до конкретної політичної ситуації.
Аналіз суспільного конфлікту дає змогу виокремити в ньому такі соціальні функцій
□ розрядки напруженості;
□ комунікативно-інформаційну, яка дає змогу краще розуміти один одного, а відтак зблизитися, маючи загальну платформу;
□ стимуляції соціальних змін;
□ переоцінки цінностей і норм;
□ підсилення лояльності спільнот, консолідації суспільства;
□ гарантії розвитку суспільства завдяки зіткненню протилежних інтересів, їх аналізу та виробленню шляхів вичерпання умов конфліктів.
Суспільний компроміс — порозуміння
СУСПІЛЬНИМ суб’єктів політики на основі взаємних по-
КОМПРОМІС ступок, яке є характеристикою рівня розвитку суспільства, його політичної цивілізованості. Він може бути досягнений лише тоді, коли всі політичні сили, які беруть участь у конфлікті, “грають за однаковими правилами” і досягають угод щодо спірних питань через взаємні поступки. У противному разі конфлікт не можна розв’язати мирним шляхом, як наслідок — конфронтація, ворожнеча, революційне право правлячих кіл і т. ін.
Досягнення суспільного консенсусу (збігу
СУСПІЛЬНИМ в поглядах і діях суб’єктів політики) з тих
КОНСЕНСУС чи інших питань є надзвичайно важливою
проблемою для будь-якого суспільства. Треба знайти такі механізми його досягнення, які б запобігали гострій конфліктній стадії політичного процесу. Для цього необхідно постійно працювати у двох напрямах: