У чому ж тоді полягає відмінність теоретичної та практичної політології? Відсутність чітких критеріїв порівняння та “розмитість” об’єктів методологічної оцінки унеможливлюють більш-менш рельєфне їх розмежування. Проте відмінність усе ж існує і полягає насамперед у рівнях політологічних досліджень. На підтвердження назвемо ці рівні.
1. Політико-філософський аналіз, що має за предмет дослідження загальні методологічні засади, гіпотези, узагальнення, прогнози тощо.
2. Конкретно-теоретичний аналіз, який дає змогу сформулювати основні положення теорії політики, політичної ідеології, соціального управління політичними системами та міжнародними (міждержавними, міжблоковими) відносинами і т. ін., аби створити науковий образ політичної діяльності загалом.
3. Емпіричний аналіз, який ґрунтується на конкретних результатах дослідження політичної дійсності на базі понятійно- категоріального й методологічного апарату політології шляхом реалізації описової, інтерпретаційної, прогностичної, інструментальної та ідеологічної функцій цієї науки.
4.2. Формування та інституиіоналізаиія політології
Попри те, що процес нагромадження та передавання політичних знань від покоління до покоління дослідників триває кілька тисячоліть, процес формування та становлення власне політології як самодостатньої наукової дисципліни охоплює період з кінця XIX до середини XX ст.
У Німеччині його пов’язують насамперед з виникненням правової школи, яка була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями правової держави й громадянського суспільства [51; 95].
Проте віддаючи належне заслугам представників цього наукового напряму дослідження, слід зазначити, що ця школа розглядала державу як комплекс формальних конституційних норм і зводила політичне лише до ідеї держави. Внаслідок цього поза межами дослідження лишилося вивчення соціальної природи держави та влади.
Формування політичної науки у Франції розпочалося після заснування Е. Бутлі 1871 р. Вільної школи політичних наук.
Основи ж французької школи політології були закладені у працях П. Жане “Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю” (1870), Р. Шевр’єра “Елементи політичної науки” (1871), Е. Ако- ла “Філософія політичної науки” (1877), А. Ерсана та А. Мішле “Ідея держави” (1896) і “Політична доктрина демократії” (1901), а також Е. Бутлі “Політична карта Західної Франції при Третій республіці” (1913) [26].
Становлення британської школи політології пов’язують з часом заснування Лондонської школи економіки та політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політологічні дослідження і навчання студентів із цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах [46].
Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Робсон, Г. Файнер, вивчали проблеми державного управління, політичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин, колоніальної адміністрації та ін.
Засновником систематичних досліджень політики у США вважають Ф. Лібера, який 1857 р. розпочав читання лекцій з політичної філософії в Колумбійському коледжі. У цих лекціях провідне місце посідали питання теорії держави та політичної етики.
А 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував у Колумбійському університеті школу політичної науки. Було запроваджено систему підготовки наукових кадрів із захистом дисертацій, а 1886 р. почав виходити журнал “Політикл сайєнс куотерлі”. Дж. Берджес вирізнявся також не тільки як організатор політологічних досліджень, а й як серйозний учений, книга якого “Політична наука і порівняльне конституційне право” (1890) знайшла чимало прихильників.
1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал “Аннали американської академії політичних і соціальних наук”, 1906 р. — журнал “Огляд американської політичної науки”, а з 1939 р. почав виходити “Журнал політичних досліджень”. Ці видання регулярно друкуються й нині, маючи вагомий науковий авторитет і вплив на розвиток політичної науки [49].
Але попри всі зазначені успіхи все-таки слід зазначити, що на початку XX ст. політологія (як, до речі, і соціологія) розглядалась як щось другорядне й вторинне порівняно з класичними науками — філософією, правом, політекономією.
Проте з розвитком системи парламентаризму, формуванням політичних партій, запровадженням поділу влади на гілки, удосконаленням виборчих систем і т. ін. політологія як віддзеркалення світу політичного дедалі більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.
Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Вебера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії), В. Парето, Г. Моска і Р. Міхельса (теорії циркуляції еліти та “залізного закону” олігархії), М. Острогорського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А. Бентлі (теорія груп, що конституює реалії політичного життя поза межами права й держави), М. Острогорського, Дж. Брайса і В. Вільсона (теорії демократії й конституційної форми правління, представництва, виборчих і партійних систем і т. ін.) [137].
Характерно, що в політології континентальної Європи в аналізований період можна віднайти тенденцію до синтезу емпіричних і теоретичних досліджень, а в політології англосаксонських країн — позитивістський напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити й описати за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.
Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практично перестає існувати. Через переслідування та незгоду з керівництвом нацистської Німеччини впродовж 1933-1938 рр. цю країну покинула більшість викладачів вузів і науковців, серед яких всесвітньо відомі 3. Фрейд, К. Левін, Г. Маркузе, К. Мангай, Е. Фромм, Т. Адорно, які згодом стали гордістю американської науки.
Аналогічні процеси відбувались і в комуністичній Російській імперії, з якої були вислані або витіснені такі вчені, як М. Бер- дяєв, М. Лоський, С. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Сорокін та багато інших. Чимало дослідників було за цей час репресовано сталінським режимом.
Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі політичних наук або повністю припинилися або спрямовувалися на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських потреб правлячих політичних режимів.
Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американської політологічної школи остання перетворилася на “законодавця мод” у галузі соціальних і гуманітарних наук. Саме у США розгорнулася біхевіористська революція, були запроваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна політологія, політико-культурний підхід.
Завдяки цьому не виглядає алогічним факт значного впливу американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).
Наслідки цієї активності не забарилися. Так, у Франції відразу після цього були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук. Разом з останнім Національна асоціація політичних наук починає з 1951 р. видавати “Французький журнал політичної науки”. З 1956 р. запроваджується вчений ступінь доктора політичних наук, а в університетах — курс “Конституційне право і політичні інститути”.
Найбільших успіхів французька школа політології досягла в галузі дослідження проблем конституціоналізму, держави та влади, політичних систем в особі таких учених, як М. Дюверже, Б. де Жувенель, Ж. Бюрдо, Ж. Ведель, М. Прело, П. Фавр.
Британська політична школа, маючи нахили до позитивістської методології, зберегла історико-філософську спрямованість. Під впливом МАПН тут було створено Асоціацію політичних досліджень Об’єднаного Королівства, серед фундаторів якої — Г. Ласкі, Д. Броген, Ч. Уїльсон, М. Окшот.
Нині у Великобританії наукова та викладацька діяльність у галузі політології здійснюється в чотирьох десятках університетів країни. Видаються журнали “Політичні дослідження” (орган згаданої Асоціації політичних досліджень), “Британський журнал політичної науки”, “Уряд і опозиція”, “Політичний щоквартальник” та ін.
Порівнюючи тенденції розвитку політології у США та на Європейському континенті, слід зазначити, що американські дослідники головну увагу зосереджували на соціальних основах держави, а європейські — на проблемах вивчення та аналізу державного права й державно-політичних інститутів.
Якщо у США політологія розвивалась переважно у формі прикладних емпіричних досліджень, то в континентальній Європі органічно поєднувались історико-правові, політико-філо- софські та державознавчі традиції.
XX століття характеризується розмаїттям політичних концепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: комунізм, фашизм, сіонізм і тісно пов’язаний з останнім гло- балізм.
За винятком першої концепції, з іншими ми вже ознайомлені. Тепер же нас цікавить неопозитивізм не як ідеологічна течія, а як теоретико-методологічна основа політологічних досліджень XX ст.
Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально- економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. З початку 20-х років XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретико-методологічними засадами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, “структуралістське” розуміння мови, розвиток емпіричної соціології, що все разом дало першу форму неопозитивізму — логічний позитивізм. З початку 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму — філософія аналізу, такі принципи, як сцієнтизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Економічними засадами неолібералізму стали концепції Дж. Кейнса (1883-1946), Дж. Гелбрейта та Ф. Хайєка (1899-1992).