Отже, Н. Макіавеллі:
□ замінив схоластику раціоналізмом і реалізмом;
□ сформував у сучасному розумінні базові поняття політичної науки: держава, республіка, шляхи встановлення й збереження політичної влади, вплив соціальних структур і соціальних суперечностей на політику й форму держави, психологічна природа владних відносин тощо;
□ виступив проти феодальної роздробленості Італії та політики папського престолу;
□ сформулював проблему поєднання високих цілей з неможливістю їх досягнення без посягання на моральні принципи і т. ін.
Завдяки цьому скромний державний чиновник, який не спромігся на вражаючу політичну кар’єру, перетворився на видатного дослідника політичної сфери суспільства.
Так званий Новий час ознаменувався першими буржуазними революціями на ґрунті ідей природного права та суспільного договору. На першому етапі Нового часу дослідники політики створили громадянську концепцію політики, яка згодом трансформувалася в соціальну політичну концепцію. Найбільший внесок до цієї скарбниці нового політичного світогляду внесли француз Ж. Боден та голландці Г. Гроцій і Б. Спіноза.
Жан Боден (1529-1596) в своїй головній праці “Шість книг про республіку” (1576) розкрив поняття держави, розробив проблему її суверенітету.
Державність, на його думку, виникає через (суспільний) договір і є прообразом сім’ї. Держава — це громадянська влада і правове управління відповідно до справедливості і законів природи. Суверенітет — абсолютна і постійна влада. Найкраща форма правління — монархія, де забезпечується компетентність (радять багато) і енергійність влади (вирішує один).
Така ось французька версія єдиної національної суверенної влади.
А тепер поговоримо про голландців.
Гуго Гроцій (1583-1645) мав унікальні здібності. Погодьтеся, не кожен може у 15 років закінчити університет (м. Лейден) і здобути вчений ступінь доктора права!
Динамічно розвивалася і його службова кар’єра, яка, втім, через партійно-політичні інтриги закінчилася засудженням до довічного ув’язнення.
Народна мудрість каже: “Засуджений до повішення не втопиться”. З нашим героєм усе відбулося з точністю до навпаки. Йому вдалося втекти з тюрми, бути тепло прийнятим у Парижі, Гамбурзі, стати послом Швеції у Франції й ... загинути 1645 р. внаслідок морської катастрофи.
Проте світову популярність Г. Гроцій здобув усе ж таки завдяки не перипетіям політичної кар’єри, а фундаментальній праці “Про право війни та миру” (1625). Він першим виклав ідеї “природного права” та “суспільного договору”, що стали обґрунтуванням права народу на революцію, хоча й у виняткових випадках. Держава, утворена внаслідок укладення суспільного договору, має, на його думку, забезпечити людям, які утворили її, умови миру й злагоди, захист угод між суб’єктами права і т. ін.
Оскільки держава виникає з договору окремих людей, на основі домовленості між державами може виникнути й спільнота народів або держав.
Визнаючи республіку найдавнішою формою держави, що відповідає нормам природного права, він вважав владу монарха тимчасовою: колись вона має повернутися до народу як свого джерела [64].
Джерелом права Г. Гроцій визначає природу, хоча визнає й право божественне.
Отже, він зрештою виокремлює природне та волевстановлене (божественне і людське) право.
Цікавими є його підходи до походження власності. Цей інститут він не вважає властивим природі людини, оскільки приватна власність, на його думку, виникла внаслідок угоди людей, і тому порушення її є злочином.
Вважаючись на певних підставах засновником науки міжнародного права, він високо цінував мир, поділяв війни на справедливі й несправедливі, був переконаний у необхідності захисту мирного населення від воєнних дій та гуманного ставлення до військовополонених.
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) народився в сім’ї єврейського купця, котрий утік до Амстердама від інквізиції.
Захопившись філософськими проблемами, Бенедикт, усупереч волі сім’ї та єврейської громади, відійшов не лише від купецької діяльності, а й від панівної тамтешньої релігії — кальвінізму. Його відлучили від церкви і прокляли.
Це, зрештою, і не дивно: багаті єврейські кола, які до своєї економічної могутності додали політичну владу внаслідок повалення монархій національних держав, дуже не хотіли цю владу втрачати. Тим більше, що в цей час ідеї світового домінування євреїв почали набувати свого втілення.
Заробляючи на життя шліфуванням лінз (і це при його сухотах!), Б. Спіноза пише книги: “Богословсько-політичний трактат” (1670), “Етика, доведена геометричним шляхом” (1677) і не- закінчений “Політичний трактат”.
Його світогляд базується на метафізичному механічному матеріалізмі: природа не створена богом, природа — сама є бог. Він розчиняє бога в природі, переконуючи, що в ній немає нічого випадкового — отже, геометричний метод можна застосувати до вивчення людини.
Державі, на його думку, передує природний стан. Згодом люди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до громадянського.
Загалом, належним чином оцінюючи симпатії цього мислителя до демократії, можна стверджувати, що Б. Спіноза е одним із творців світової теорії держави та концепції природних прав людини, що сприяли звільненню політичної думки від впливу церкви [10].
Проте ідея цього єврейського мислителя “природа — сама є бог” в сучасному Ізраїлі перетворилася на ідею “народ Ізраїля є бог”, що дає підстави окремим експертам-релігієзнавцам стверджувати про служіння іудеїв не богові, а його антиподу — сатані.
Томас Гоббс (1588-1679), філософсько-політичні погляди якого найповніше викладено в книзі “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651), ґрунтовно опрацював концепцію укладення громадянського договору, взаємного обмеження прав усіх людей задля встановлення соціального миру, побудови держави через делегування народом своїх прав правителям [55; 56].
Показово, що Т. Гоббс, як і багато інших (зокрема, античних) мислителів того часу, не розрізняв поняття “суспільство”, “держава” і “уряд”, вважаючи їх тотожними носіями переданої народом суверенності, виразниками державної волі.
Цього видатного філософа вважають автором філософської системи механістичного матеріалізму. Водночас він є творцем філософії та культу необмеженої влади. Більше того, його конформізм сягає надто далеко — він готовий визнати навіть не- легітимну владу, якщо вона вже ствердилась, — виживання за будь-яку ціну! Вічна проблема, чи не так?
Підсумовуючи потенціал світської політичної думки, створений мислителями Відродження та Нового часу, прискіпливий читач не побачив тут ідей Т. Мора, Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта та багатьох інших.
Але, на думку автора, ці та багато інших видатних мислителів того часу з методологічного погляду можуть бути виділені не стільки за “світськість” своїх політичних поглядів, скільки за розробку провідних політичних доктрин сучасності. Відтак не поспішайте розчаровуватись. Із цими планетарними з політи- ко-філософського погляду вченими знайомство попереду...
1.6. Політична лумка Русі, України* та Московн
У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов’янської держави — Русі зі столицею в Києві. У ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку. Її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. — за правління князя Володимира Великого — стає державною релігією [60].
Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов’янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.
Нові політичні поняття, які з’явилися на слов’янських землях з християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як істина, правда, закон, благодать та ін.
Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша — “богоугодного володаря” (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини “династичного панування”. Вона стверджувала правомірність домінування в дер-
Назву “Україна” вперше вжито в Київському літопису (1187) для визначення Переяславщини, а пізніше — пониззя над Дністром. Широкого вжитку набула починаючи з XIV ст.
Формується у XIV—XVI ст., спочатку як Московське князівство.
жаві “духовного проводу”. Друга— концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич).
Перший київський митрополит слов’янського походження Іларіон (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії) відомий насамперед своєю працею “Слово про закон і благодать” (1049). У цьому творі автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення Русі не за вказівкою “другого Риму”, а за власною ініціативою.
Іларіон ґрунтовно досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Завітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.