Якщо президент сам очолює уряд, така конкуренція всередині виконавчої вертикалі відсутня. Проте в умовах реалізації такого політичного режиму, коли в суспільстві зростає невдоволення й ситуація виходить з-під контролю уряду, президент змушений подавати у відставку, що неминуче призводить до дострокових загальних виборів. А це, зрозуміло, пов’язано з витрачанням значних коштів на проведення виборчої кампанії, неактивністю уряду, який знає, що навряд чи залишиться на робочому місці. Як наслідок, керованість суспільними процесами у цей період значно зменшується.
Але коли суспільство розвивається стабільно, державні інституції та політична система взагалі функціонують більш- менш нормально, однорідна структурованість виконавчої гілки влади, безперечно, сприяє еволюційному, спокійному розвитку ситуації.
Проте зазначені недоліки суто президентського політичного режиму не означають, що він не має змоги враховувати розвиток ситуації й не має власних засобів для того, щоб “випускати пару”. Коли існують відповідні політичні традиції й стереотипи громадської думки, президент, не відправляючи прем’єр-міністра у відставку, може враховувати (або робити вигляд, що враховує) вплив громадської думки на дії урядової команди. У цьому разі той самий президент США може відправити у відставку міністрів або відповідальних працівників апарату адміністрації, які піддаються найбільшій критиці громадськістю через пресу, парламентаріїв чи впливових і численних соціальних груп виборців.
Раніше ми вже переконалися, що політичне життя є набагато складнішим за прості, а часом і спрощені форми й моделі політичних режимів. Скажімо, існування чи відсутність того чи іншого суспільного інституту або окремої посади не є загальним критерієм в оцінюванні суб’єктів політики. Саме тому багато політологів говорять про президентсько-парламентські чи парламентсько-президентські політичні режими, в яких керівні виконавчі функції є прерогативою і президента, і уряду, який відповідальний перед парламентом. Згідно з Конституцією України, яку було ухвалено 1996 р., у нашій країні реалізовано президентсько-парламентський політичний режим.
Водночас варто зазначити, що навіть якщо поділ влади й здійснено в межах конституційного поля, це абсолютно не означає, що в подальшому не буде боротьби між гілками влади за розширення своїх владних повноважень. Це нормальний політичний процес, і головне тут, щоб він відбувався у правовому полі, демократично і не супроводжувався загостренням ситуації в суспільстві, загальносистемні цілі якого спрямовані на стабільний та еволюційний розвиток.
Насамкінець повернемося до понять демократичного, авторитарного й тоталітарного режимів.
Раніше йшлося про те, що політичний режим визначається на основі взаємодії держави та громадянського суспільства.
Загалом демократія є певним політичним ідеалом, який виходить з визнання таких концептуальних засад:
□ особистої свободи та права громадян на участь у формуванні органів державної влади;
□ необхідності контролю за діяльністю влади;
□ впливу на ухвалення спільних для всіх рішень на основі загального рівного виборчого права через вибори, референдуми.
Демократичний режим характеризується гармонійним поєднанням правової соціальної держави та розвиненого громадянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.
Авторитарний режим тримається на значному зосередженні влади в руках однієї особи чи обмеженої групи людей, “звуженні” громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інституцій) і жорсткого примушування до додержання, можливо, непопулярних, але формально легальних вимог (законів). За авторитаризму досить характерним є патерналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, влада має по-батьківськи піклуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій “для їхнього ж блага”.
Деякі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом формування громадянського суспільства під час переходу від тоталітаризму до демократії.
Тоталітарний режим характеризується майже повним поглинанням державою громадянського суспільства, всеохопним контролем і репресивним примушуванням громадян до виконання владної волі. Такий режим намагається контролювати всі сфери суспільного життя адміністративно. Він фактично ліквідує або вихолощує конституційні права та свободи громадян і реалізує домінування однієї політичної партії та ідеології.
У межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, нацистський і фашистський режими.
Отже, зазначимо, що політична система, яка, по суті, складається із сукупності взаємопов’язаних політичних інституцій і політичних відносин, є надзвичайно складною й потребує стабільності та еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни руйнують її, розбалансовують діяльність, призводять до значних людських, матеріальних і духовних втрат суспільства.
Розділ 7
Держава як форма організації суспільства
7.1. Поняття, ознаки і функції лержави
Найважливішим компонентом будь-якої політичної системи є держава, під якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації публічної політичної влади у суспільстві.
Держава є похідною від громадянського суспільства, його соціально-економічних, політичних і психологічних відносин. Вона має забезпечувати реалізацію законів, гарантувати функціонування суспільних процесів, що саморегулюються, права і свободи громадян та їх об’єднань.
Узагалі термін “держава” можна тлумачити згідно з трьома поглядами.
1. У буденній свідомості під нею розуміють організацію великої суспільної групи й використовують як синонім понять “країна”, “народ”, “батьківщина”.
2. Кваліфікують її і як відносини політичної влади або сукупність зв’язків між громадянами та органами держави, з одного боку, і між ними й політичними партіями та суспільними організаціями — з другого.
3. У вузькому розумінні держава ідентифікується з адміністративно-розпорядчими органами та системою правових норм, які визначають їх функціонування.
Основними ознаками держави є наявність державного апарату, права, своєї території, населення та суверенітету.
Розглянемо ці поняття докладніше.
1. Державний апарат
Державний апарат — це особлива система органів і установ, котрі здійснюють функції державної влади (управління, регулювання й контролю), які по суті є спеціалізованими органами насильства, що використовуються згідно із законодавством цієї держави.
Сучасні держави, як правило, мають п’ять основних елементів організаційної структури державного апарату.
1. Представницькі органи (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування).
2. Виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд та його регіональні органи).
3. Судові органи.
4. Прокуратура.
5. Органи державного контролю.
Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати й контролювати одна одну і не перебирати на себе не властиві їй обсяги компетенції. Крім того, слід зазначити, що органи прокуратури й державного контролю часто входять до системи виконавчої влади, а формуються за участю представницької гілки влади.
2. Право
Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який відбиває основні цілі й принципи державного устрою. Отже, право має політичний вимір, що є не лише технікою діяльності держави та регулювання відносин співіснування громадян у суспільній сфері. Воно закріплює систему санкціонованих державою нормативних регуляторів суспільного життя, якій повинні підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.
У буденній свідомості право часто ототожнюється з різними юридичними нормативними актами. Однак останні є лише формою реалізації права, що може вважатися такою лише за існування демократичної правової організації держави та її органів.
Така організація передбачає вільне волевиявлення громадян на виборах, референдумах, усенародних опитуваннях, через функціонування представницьких органів влади. Воля народу, узгоджена в межах демократичних процедур, завдяки реалізації свободи особистості, держави та суспільства загалом і є правом.
Основним засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто спільний і однаковий ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп і окремих особистостей.
У суспільному житті право постає у формі законів та інших нормативних актів (постанов, розпоряджень, указів, інструкцій).
3. Територія
Держава існує на певній території, на яку поширюється її юрисдикція, а влада й закони мають характер обов’язкових для виконання всіма громадянами та інституціями. Отже, територіальна ознака є невід’ємним атрибутом держави. Її територію визначають кордони окремих країн, що встановлюються на основі дво- і багатосторонніх договорів.
4. Населення
Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають на її території (включаючи й осіб без громадянства та громадян інших держав). Жодна особистість не може існувати за межами держави і не підкорятися їй, оскільки приналежність до держави є суспільною необхідністю й регулюється державним правом.
5. Суверенітет
Суверенітет держави означає, що найвищу та необмежену владу стосовно внутрішніх суб’єктів має держава. Цей суверенітет мусять поважати інші держави. Він є формально-правовою конструкцією, оскільки слід ураховувати міжнародні та внутрішні зв’язки, що можуть обмежувати державну владу.
Отже, суверенітет будь-якої держави обмежують міжнародні, економічні, політичні, військові та інші види залежності, і на це треба зважати, аналізуючи проблеми державотворення та співіснування держав.