Політологія для політика і громадянина (стр. 63 из 82)

Розділ написаний разом з Т. Перглер.

лося ще 18 республік і один домініон (Канада). В цей же час в Африці кількість держав скоротилася 1900 року з 42 до 6.

Наступний етап геополітичного перерозподілу відбувся після світової війни 1914-1918 рр., ще один вилився у світову війну 1939-1945 рр. А останній — пов’язують з розпадом Радянського Союзу та соціалістичної системи (1991 р.) і переходом до нової стадії міжнародного перерозподілу сил.

Взагалі вчені підрахували, що Перша світова війна породила 30 нових держав, Друга світова війна — 25, деколонізація — 90, так звана перебудова — 27 нових незалежних держав.

Протягом XX ст. склався єдиний світовий ринок, який контролюється потужними транснаціональними корпораціями. Якщо раніше монополістичні групи були підпорядковані національним керівним групам, в яких об’єднувалися державні та приватновласницькі структури, то наприкінці XX ст. сформувалася могутня наднаціональна адміністративна система регулювання світового ринку.

Ця система спрямовується такими потужними фінансово- економічними та адміністративно-політичними структурами, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Світовий банк (СБ), Генеральне агентство по тарифах і торгівлі (ГАТТ), Організація Об’єднаних Націй (ООН) та ін.

За цих умов традиційні механізми державного регулювання національними сегментами світової економіки почали втрачати ефективність. І чим більша держава, чим строкатіше її територіальне, економічне, етнополітичне розмаїття, тим менше в неї можливостей реалізувати свою мобілізаційну функцію політико- адміністративними заходами.

У зв’язку з вищезгаданими змінами функцій держави (зростання тенденцій до створення єдиного світового економічного, екологічного, інформаційного простору) зросло значення ментальних, соціокультурних, психологічних чинників.

Особливого драматизму набула боротьба націй, які й досі не мають своєї державної оформленості, за утворення власних держав. У цьому контексті варто навести приклади боротьби за самовизначення курдів (Туреччина, Ірак), басків (Іспанія), ірландців (Великобританія), чеченців (Росія), палестинців (Ізраїль) та ін.

ЦІ та інші приклади свідчать про необхідність уважного вивчення проблем геополітики та етнополітики в руслі загальної глобалізації сучасної постіндустріальної цивілізації (рис. 13).

Рис. 13. Глобальні проблеми сучасності

Криза техногенної цивілізації та побудова Інформаційного суспільства диктують необхідність створення парадигми нового світового порядку.

Її можна реалізувати на основі таких принципів:

□ розуміння цілісності та взаемопов’язаності сучасного світу;

□ визнання миру вищою цінністю буття;

□ визнання ступеня розвитку людини мірилом прогресу;

□ відмови від використання сили шляхом створення системи всезагальної міжнародної безпеки;

□ безумовного й повного визнання свободи соціального та політичного вибору народу тієї чи іншої країни;

□ поглиблення співпраці країн і регіонів у вирішенні завдань збереження цивілізації;

□ відмови від ідеологізації міждержавних відносин і готовності до діалогу та компромісів.

Процес деколонізації наприкінці XX ст. дав поштовх висуванню нових проблем, насамперед так званих малих народів.

За свідченням прихильників теорії Четвертого світу на планеті існує близько 200 держав і більше 5000 народів. Ці держави є певною сукупністю імперій, що окупували більшість народів і намагаються зменшити рівень біологічного і культурного різноманіття світу. В реальності 95 % сучасних держав є багатонаціональними. Наприклад, в Нігерії проживає 450 народів, в Індії — 380, в Індонезії — 250 народів. Зрозуміло, що народи, які прагнуть незалежності, кваліфікуються титульними етносами як “терористичні”. На думку прихильників теорії Четвертого світу, держави, які знищують “малі” народи, формують фундамент свого майбутнього розпаду.

Взагалі невід’ємним елементом світового геополітичного простору стали нині невизнані держави.

За підрахунками політичних географів у 90-х роках XX ст. 27 держав не контролювали повністю свою територію: Ліберія, Сомалі, Судан, М’янма, Афганістан, Азербайджан, Грузія, Молдова, Кіпр, Колумбія тощо [102].

У 1945-1990 рр. в 41 країні світу були розв’язані громадянські війни, в 15 країнах частина території була окупована іноземними військовими формуваннями.

Розпад СРСР і геополітичне зростання американської “су- перімперії”, яка відверто ігнорує міжнародне право, призвело до військової інтервенції НАТО в Югославії, Афганістані, Іраці вже на рубежі XXI сторіччя.

Всі ці дії кардинально міняють не тільки геополітичну конфігурацію міжнародних відносин, а й створюють нову політико- психологічну ситуацію в сучасному світі.

Зрозуміло, що зазначені проблеми сучасності не вичерпують повного переліку проблем людства. Але факт, що початку формування переліку проблем планети та її мислячих мешканців дає певні надії на майбутнє...

ПОЛІТИЧНА

ПРАКСЕОАОГІЯ

■ Розділ 15

Політичне прогнозування, політичні рішення та їх ефективність

15.1. Поняття і сутність політичної праксеології

Т еоретичні і практичні проблеми політології потребують вимірювання реальною політикою відносно певних критеріїв.

Можна багато говорити, скажімо, про чисту демократію, “класичну” парламентську республіку, “правильну” міжнародну політику. І кожен, хто захищатиме або критикуватиме ту чи іншу тезу, буде правий в системі координат вибудуваної ним системи логіки й аргументації.

Проте пересічному громадянину, напевно, не так важливо, як називається термінологічно той чи інший політичний режим, якою ідеологічною ширмою прикривається та чи інша партія або олігархічна група, що рветься до влади або намагається утриматися при ній. Все це має сенс лише тоді, коли владні інституції ефективно діють в інтересах народу, який делегував їм свої політичні повноваження.

Досвід показує, що можна мати потужні ресурси, але не вміти ними по-господарські розпорядитися. І, навпаки, за умов обмежених матеріально-фінансових, інформаційних та інших ресурсів, але маючи “клепку” в урядових головах, можна досягти ве
ликих успіхів в реалізації намічених політичних, економічних чи соціальних планів.

Згадаймо, наприклад, Александра Македонського чи Чингіс- хана, які з обмеженою кількістю військ спромоглися створити потужні імперії. У цих політичних “топ-менеджерів” минулого є чому повчитися, так само, як і в багатьох інших успішних політиків, що мали хист до політичного прогнозування й управління.

Відтак виникає потреба у створенні нового напряму в політології, який би допомагав узагальнювати теоретичні наробки і запроваджувати їх у політичну практику. Мова йде про політичну праксеологію.

Власне, термін праксеологія (від грецьк. — діяльність) був запроваджений в рамках практичної соціології поляком Тадеушем Котарбінським, який вивчав проблеми ефективності діяльності праці колективів, аналізував форми організації праці, взаємодію індивідів, індивіда і колективу в процесі виробництва [220, с. 358].

Ми вважаємо, що цей досвід польських колег може бути екстрапольований й на політичну сферу суспільства.

Відтак будемо розуміти під політичною праксеологіею розділ політології, який досліджує проблеми ефективності функціонування політичної сфери суспільства в контексті політичного управління, яке здійснюється через політичну діяльність суб’єктів політики (державних інститутів, політичних партій, окремих політиків і т. ін.).

Розглядаючи, скажімо, функціонування політичної системи суспільства, ми можемо вивчати проблеми її стабільності, забезпечення політичних прав і свобод громадян тощо.

Досліджуючи виборче законодавство, очевидно, маємо звертати увагу на адекватність політичного волевиявлення реальній розстановці сил в парламенті і конкретній кількості депутатських мандатів, отриманих політичними партіями та блоками, що брали участь у виборчих перегонах.

Якщо ж говоримо про ефективність політичного маркетингу чи політичного менеджменту, критерії теж зрозумілі. Ви виграли вибори, провели своє рішення через парламент чи уряд, зібрали більше податків, підвищили пенсії та стипендії студентам і т. ін.

Отже, важливий кінцевий результат, який чітко віддзеркалить рівень ефективності політичної діяльності.

Саме ці питання ми і розглянемо в наступних розділах книги.

15.2. Сутність, типологія і метоли політичного прогнозування

Прогнозування політичного розвитку е, очевидно, одним із найважливіших завдань політології, позаяк мати науково обґрунтовані прогнози означає передбачати ті чи інші політичні події, явища і процеси, а відтак — і приймати адекватні до ситуації політичні рішення.

Поняття прогноз (від грецьк. — передбачення) означає властивість свідомості віддзеркалювати дійсність з випередженням.

Прогноз принципово відрізняється від пророцтва та утопізму, оскільки ґрунтується на науковому передбаченні.

Наприклад, соціальні і політичні утопії Т. Кампанелли і Т. Мора (XVI ст.) А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена (XIX ст.), звичайно, містили деякі реальні риси майбутнього, але у своїй більшості були наповнені фантастичними картинами.

У наші плани не входить розгляд ірраціональних аспектів пророцтва та утопізму, замішаного на міфах і видіннях. Тому ми з вами розглянемо проблеми наукового прогнозування, які досліджуються на основі використання гіпотез, законів і теорій, що вже напрацьовані політологією та суміжними суспільними науками.