□ “теорія рис”, де лідерство розглядається як феномен, що породжується специфічними рисами характеру лідера;
□ “ситуаційна теорія”, згідно з якою лідерство конкретної особистості є функцією ситуації;
□ “теорія визначальної ролі команди”, згідно з якою лідерство є функцією очікувань послідовників (які визнають чи не визнають конкретного лідера), рис характеру лідера та специфічних умов, в яких він діє, а також характеру групи та її членів [352].
Водночас слід зазначити, що ці теорії лідерства мають певні недоліки.
Теорія рис, наприклад, не враховує, що різні епохи, суспільно- політичні сили потребують лідерів не лише із загальними, а й із специфічними рисами. До того ж участь у політичній діяльності сприяє формуванню нових рис, необхідних для реалізації лідерських функцій. Ситуаційна теорія не враховує того, що не тільки ситуація породжує лідера, а й лідер, у свою чергу, спричинює виникнення нової політичної ситуації.
Теорія визначальної ролі команди, яка вважає, що лідером керують його прихильники (за Е. Фроммом, такий лідер є “флюгером”), перебільшує вплив умов на політичну поведінку лідера.
Вивчення лідерства зорієнтоване на розроблення ефективних методів селекції лідерів і забезпечення адекватної ситуації соціального менеджменту. 3ахідні соціологи робили чимало спроб емпіричного дослідження проблем політичного лідерства.
Тут принагідно назвати праці таких учених, як 3. Фрейд [285], В. Булліт, Т. Боттомор [256], Р. Донован [271], Л. Фальков- скі [281], Е. Херманн [297], В. Хайленд [301], Л. де Маус, X. Ебель [308], Ф. Левіс [318], В. Мазліх [324; 325], Л. Едінгер [338], Р. Путман [343], Е. Річардсон [345], А. Шлезінгер [351], Т. Соренсен [354], Р. Стогділ [359], Д. Стокмен [358], О. Янг [370]. Однак за відсутності єдиної наукової теорії вони не можуть бути універсальними для різних соціальних спільнот і суспільств.
Наприклад, М.Дюверже розцінював політику й політичне лідерство з погляду боротьби за владу між окремими індивідами й групами, в якій переможці використовують виграш на власну користь. Він вважав, що основне (на його думку) протиріччя капіталізму — між збільшенням кількості продукції й деградацією якості життя — може бути вирішене лише через перехід до “демократичного соціалізму” [273; 274].
3агальноприйнятого тлумачення політичного лідерства поки що не існує. Воно розглядається через такі аспекти:
□ взаємовплив суб’єктів політичної діяльності у політичній сфері суспільства;
□ ефективність політичної діяльності;
□ механізми інтеграції групової діяльності регулювання відносин людей, мистецтво встановлення консенсусу індивідів, соціальних груп, політичних інститутів, суспільства загалом;
□ вияв “творчого інстинкту” людини і т. ін.
Скажімо, Ж. Блондель вважав, що за сутністю і формою політичне лідерство є феноменом влади. Він розглядав його як спосіб організації влади, згуртування громадян у спільній діяльності [25].
А Дж. Херманн визначав такі параметри політичного керівництва: особистість і родовід лідера, шлях до лідерства, характерні риси груп та індивідів, якими він керує, характер їхніх взаємин; умови, в яких здійснюється керівна роль лідера, результати взаємодій лідера і підлеглих і т. ін. [297].
Прихильники психологічного напряму в оцінці політичного лідерства вважають, що суспільство поділяється на психічно нормальних і ненормальних людей. Саме останні, на їхню думку, здатні бути політичними лідерами, оскільки тут спрацьовує механізм компенсації владою власних фізичних або психічних вад. (Згадаймо травми Дж. Кеннеді, дефект руки Й. Сталіна, малий зріст Наполеона, спаралізованість Ф. Рузвельта, відсутність кількох пальців на руці Б. Єльцина і т. ін.)
Упродовж тривалого періоду основою поділу на лідерів і підлеглих вважалися особисті якості людей. Однак згодом науковці дедалі більше беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.
Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності, особливо в країнах, які переходять до демократії.
У цьому контексті варто назвати праці таких дослідників, як Ж. Блондель [25], М. Бухарін [33], А. Бутенко [32], Д. Видрін [42], І. Дубов, С. Пантелеев [79], Д. Ольшанський [146], Г. Осадча [149], С. Рощин [189], М. Херманн [227], Г. Щокін [239].
Аналіз політологічної літератури дае змогу зробити припущення, що на політичне керівництво можуть впливати такі чинники:
□ політичні переконання лідера;
□ політичний стиль лідера;
□ мотиви, якими керуеться лідер, намагаючись стати керівником;
□ реакція лідера на тиск і стресові ситуації;
□ шлях, який пройшов лідер до політичного керівництва;
□ попередній політичний досвід лідера;
□ політичний клімат, в якому лідер розпочинав свою політичну діяльність.
Під час проведення дослідження політичного лідерства гармонійне поеднання всіх означених чинників допомагае не лише дізнатися про характер лідерів, а й дае підстави спрогнозувати їхню політичну поведінку за певних умов.
Необхідно розрізняти характеристики, що сприяли досягненню індивідом лідерства, і його характеристики під час виконання, власне, ролі лідера. Крім того, бажано звернути увагу на різні вимоги до політичного лідера залежно від ситуації. Серед них — завдання (мета) групи, її структура та ситуаційний контекст.
За стилем розрізняють авторитарне (передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили) і демократичне (дає змогу членам групи брати участь у формулюванні мети діяльності групи та керівництва нею) лідерство. В організаціях також виокремлюють формальне (на основі встановлення процедур призначення керівників і функціональних взаємин керівників і груп) і неформальне (виникає на основі особистих взаємин учасників) лідерство. Ці типи лідерства можуть підвищувати (в разі збігу чи доповнення одне одного) або зменшувати ефективність керівництва організацією.
Політичне лідерство фіксує морально-політичні та психологічні стосунки між суб’єктом і об’єктом політики, які не є механічними. Лідерство — процес двосторонній, оскільки об’єкт не лише сам обирає собі лідерів, а й певною мірою коригує їхню політичну поведінку.
Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлінською функцією влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та здійснити від імені великої суспільної групи певні дії. З-поміж претендентів на лідерство обирається особа, яка вирізняється найбільшою активністю, інформованістю, інтелектом та ефективністю політичної діяльності.
Потреба в лідерах виникає тоді, коли об’єкт шукає мету подальшого розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові засоби реалізації раніше поставлених завдань. Суб’єкт пропонує своє розуміння першого й другого, згуртовує об’єкт (якщо погляди збігаються) і забезпечує просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.
Лідерами не народжуються, однак опанувати мистецтво лідерства може не кожний суб’єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої суспільства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зрозумілим для об’єкта, ухвалювати наближені до реалій політичні рішення і т. ін.
Отже, можна констатувати, що політичне лідерство передбачає:
□ здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, коригувати поведінку об’єкта з урахуванням його потреб і цілей розвитку;
□ уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;
□ відповідність стилю лідерства цілям оптимального співвідношення стратегічних і поточних завдань, рівню політико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.
В умовах більш-менш демократичного суспільства (наслідком якого є зростання ролі суб’єктивного чинника) підвищується рейтинг лідерів, які не адмініструють, а керують об’єктом, допомагаючи йому самостійно знайти оптимальні управлінські рішення.
Авторитетний лідер веде за собою об’єкт, неавторитетний — змушує йти за ним силовими методами.
Лідером, як правило, є окремий політик, хоча може бути й сукупний суб’єкт — держава, партія тощо. Проте і всередині сукупного суб’єкта призначається, обирається або власноруч захоплює владу окрема особистість (або група особистостей).
Колективний лідер здебільшого створюється в перехідні періоди існування держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, коли структура об’єкта зміцнюється, його керівна група висуває (або він самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з першого Тріумвірату Стародавнього Риму (Ю. Цезар, Г. Помпей, М. Красс) вийшов одноосібний диктатор Цезар (60 р. до н. е.). Так було у Франції, коли влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта (18041814). Так було і в СРСР, коли післяхрущовське колективне керівництво країни змінилося одноосібною владою Л. Брежнєва.
Типи політичного лідерства. Соціолог М. Вебер [361; 362] на основі типів влади (правління) розглядав такі типи політичного лідерства:
□ традиційне, яке передбачає віру підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була і є завжди;
□ харизматичне, коли влада ґрунтується на вірі у винятковий талант, дар, особливі магічні здібності лідера, який, на думку підлеглих, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію;
□ легальне, що здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.
Узагалі вивчення політичного лідерства вимагає конкретно- історичного підходу. Тип політичного лідера залежить від багатьох чинників: суспільно-політичного устрою, політичного режиму, політико-психологічної, правової, загальної культури суспільства і т. ін. Скажімо, залежно від політичного устрою виокремлюють лідерів демократичних і авторитарних режимів (олігархічних, воєнних, тоталітарних, диктаторських).