ВИБОРЧІ СИСТЕМИ ної та мажоритарної систем. Найхарактернішим прикладом може бути виборча система Федеративної Республіки Німеччини. Вона відрізняється тим, що одна половина депутатів бундестагу (національного парламенту) обирається за принципами одномандатної мажоритарної системи, інша — за пропорційною системою згідно зі списками кандидатів, які подають партії в кожній з федеральних земель.
У першому випадку використовується кваліфікаційний бар’єр для блокування партій, які наберуть менше 5 % голосів виборців. До речі, під час розподілу мандатів на основі голосування за списками голоси, які були подані за партії, що не подолали 5-від- соткового бар’єра або не перемогли хоча б у трьох виборчих округах, не враховуються.
Такий спосіб побудови виборчої системи сприяє стабільності партійно-політичної структури суспільства, тому що прихильники “малих” партій змушені голосувати за одну з “основних” партій політичного спектра країни.
Але за умов неструктурованості суспільства, якщо більшість партій не подолає кваліфікаційного бар’єра, може виникнути ситуація, коли загальна кількість голосів, поданих за партії-пере- можниці, буде меншою, ніж у невдах виборчого марафону. По-
дібна ситуація склалася 1995 р. в російській Думі (нижній палаті парламенту), коли кваліфікаційний бар’єр подолали кілька партій, які загалом отримали менше половини виборців. Зрозуміло, що в такій ситуації використання цієї виборчої процедури призводить до значного, цілком легального перекручення волі виборців, а відтак — і до сумнівів щодо легітимності обраної у такий спосіб влади.
Куріальні виборчі системи створю- КУРІАЛЬНІ ються в суспільствах, де існує гостра
ВИБОРЧІ СИСТЕМИ проблема забезпечення представництва у парламенті нечисленних етнічних або соціальних груп.
Для кожної курії передбачаються норми представництва і відповідно до них створюються виборчі округи.
За куріальною виборчою системою проводять вибори однопалатного парламенту в Зімбабве, Новій Зеландії, на Фіджі. Аналогічна система функціонувала в Абхазії (Грузія).
Своєрідна змішана мажоритарно-куріальна система була використана в СРСР та Росії у 1989-1990 рр., коли КПРС та офіціозні суспільно-політичні організації мали гарантовану кількість мандатів на вищих представницьких органах — з’їздах народних депутатів.
Насамкінець варто зауважити, що ту чи іншу виборчу систему правляча еліта обирає, враховуючи такі чинники, як розстановка політичних сил, традиції формування органів влади, форми їх реалізації, політико-психологічна культура суспільства і т. ін.
■ Розділ 13
Політична комунікація
13.1. Політична комунікація, її функції і засоби. Політична символіка
Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформації, що надходить іззовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.
Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з’єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність.
3 погляду К. Дойча (Гарвардський університет, США), який використав під час аналізу політичної сфери загальнокіберне- тичні ідеї Н. Вінера, політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політика та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль щодо досягнення певних цілей [129].
Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не запізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, передбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є політична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.
Початок вивчення проблем політичної комунікації пов’язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1918). Але фундаментальні праці та, власне, термін “політична комунікація” з’явилися наприкінці 40-х років XX ст.
Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політичних наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та наступом нових комунікаційних систем і технологій.
Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспільства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв’язків влади з громадськістю. Серед них — Дж. Бенігер [252], Д. Бродер [259], Дж. Кері [261], Р. Ентман [278], М. Харгрівз [296], С. Ліхтер [319], М. Мак-Люхан [326], Д. Мак-Квайл [327], В. Паттерсон [335], Дж. Пауелл [342], Ю. Габермас [295], Г. Почепцов [177; 178], Г. Ріді [344], Л. Сабато [349], М. Шрам [350], Дж. Спір [355], 3. Вурмен [369], А. Улєдов [216], М. Власенко, С. Зорько, М. Си- ротич [37] та ін.
Якість урядових рішень, передбачення та випередження залежать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або недостатність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний досвід. Процес передавання політичної інформації, що циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією (Schwartzenberg R.-J. Sociology Politique. — P., 1988. — Р. 42).
Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв’язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.
Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.
Ліберальні структури політичної комунікації мають демократичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про “уряд громадської думки”, який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.
Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політичної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери суспільства.
Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.
У розвинених суспільствах політичні “послання” (тексти, повідомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони знають певні загальноприйняті “правила гри”. А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути більш диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень культурного та політичного розвитку країни.
Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тільки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.
Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід’ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості.
Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська діяльність) є діяльністю соціального суб’єкта з виробництва й розповсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб’єктів політики та спрямування їхньої діяльності.
Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соціально-політичних інститутів — засобів масової інформації.
Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової інформації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп’ютер тощо) засоби масової інформації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.
Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами. (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)
І хоча спосіб неформальних контактів політичної комунікації був найефективнішим у примітивних суспільствах, людський чинник завжди буде одним із найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.
Невід’ємною складовою формування, фіксації та самовідтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультур- ної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозуміло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.