У праці “Про демократію в Америці” колишній посол Франції у США докладно описав комунальні засади американського суспільного життя, форми та механізми роботи адміністративної та судової влади, виборчу систему, вплив демократичної системи на ставлення до праці й сімейні стосунки.
На думку А. Токвілля, головною ознакою “демократичного етносу” є індивідуалістична життєва позиція, схильність покладатися на власний розум, вивільнення від прив’язаності до групи, відсутність надмірної пошани до авторитетів. Водночас він пише про “тиранію більшості”, коли людина, позбавлена традиційних групових зв’язків і віри в авторитети, залишається одинокою у протистоянні з владою й безсилою проти маніпуляцій “центру”.
Він вважав, що наслідком демократичних революцій є ще більша централізація влади, що небезпечно для людини.
Отже, А. Токвілль одним із перших відчув централізаторський інстинкт демократії, загрозу переростання “демократії натовпу” в тоталітаризм.
Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунтуються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.
Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеологом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах “Про людину, її розумові здібності та її виховання” та “Про розум” (останній був засуджений Сорбонною і спалений).
На його думку, “люди не народжуються, а стають тими, хто вони є”, тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов’язаний випадкові. Для прикладу він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як браконьєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вовною (про що мріяв).
У політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом державного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам.
Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім завдяки книзі “Про суспільний договір, чи Принципи політичного права” (1762).
Основною ідеєю “суспільного договору” є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Але на відміну від концепції суспільного договору Т. Гоббса теорія Ж. Ж. Руссо є радикаль- нішою.
Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена “суспільна особа”. Учасники угоди, за термінологією автора, є “народом”, окремі особи — “громадянами”, які підвладні державним законам.
Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропонував для врахування та виконання владою волі народу проводити всенародні плебісцити — опитування.
Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою [192]. (До речі, принцип народного суверенітету Ж. Ж. Руссо знайшов відображення в Конституції Франції 1793 р.)
Ідея “природних прав”, що дістала подальший розвиток у концепції “суспільного договору”, підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першоелементом суспільства е автономно існуючий індивід, а сукупність індивідів становить “суспільство в природному стані”.
Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирішили перейти від “природного” до “громадянського” стану, уклали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.
Республіканських ідей додержував Иоганн Готліб Фіхте (1762-1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства мае бути воля народу, а національне відродження пов’язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.
Теорію утилітаризму опрацював Іеремія Бентам (17481832), англіець, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Національних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо е користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні.
Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель радикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати. За його концепціею, законодавча влада мае обирати голову держави, здійснювати політичний контроль за ним аж до позбавлення повноважень.
Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857) нової науки — соціології. О. Конт не лише ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структуру, інструментарій і можливості нової науки.
Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядае стійкі (“природні”) умови існування будь-якої суспільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає природні закони суспільного розвитку [107].
О. Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: “Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета”. Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин.
Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послідовник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи високий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер.
Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку О. Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівноваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспільства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму.
Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібералізму, які можна вважати притаманними лібералізму взагалі:
1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступових і раціональних змін у суспільному житті;
2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відповідальністю громадян;
3) широкі права й свободи особи;
4) принцип приватної власності як основа свободи;
5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;
6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.
Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Найхарактернішими з них є концепції технократичної та плюралістичної демократії.
Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем і А. Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що в нових соціально-економічних умовах у зв’язку з науково-технічним прогресом влада має перейти до рук інженерів, оскільки головною суперечністю
суспільства стае суперечність між інженерно-технічною інтелігенцією й бізнесменами. Дж. Бернхем твердив, що в індустріальних країнах відбувається революція менеджерів (керуючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві насамперед обов’язки та дисципліну громадянства. А. Берлі, розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції, навів нову періодизацію розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних революцій.
Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основу покладено твердження, що в умовах значної соціальної стратифікації постін- дустріального суспільства, вільного волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподіляється між різними системними суб’єктами влади, настає її “дифузія”, що є вираженням плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні “правил гри”. Саме тому Р. Да- рендорф опрацював теорію політичного конфлікту, а М. Дюверже — теорію політичних партій, їх класифікацію [274].
Творці теорії еліти Вільфредо Парето (1848-1923) і Гаета- но Моска (1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту інтересів статусних і престижних груп правлячого класу (тут вони близькі до М. Вебера) [362].
В. Парето вважав, що здібності до управління має лише еліта, яка перебуває на верхівці суспільної піраміди і керується вождями.
Історія, на його думку, — арена постійної боротьби еліти за владу, а “циркуляція елітних прошарків” є неодмінним законом суспільного життя.
Кожен тип елітної групи не задовольняє всі вимоги керівництва суспільством, а тому збереження соціальної рівноваги потребує постійної зміни еліти за допомогою насильства.
На думку В. Парето, найвищим принципом політичного життя є влада незалежно від етичної оцінки шляхів її здобуття [201].
Г. Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібералізму, вважав неможливою стабільність суспільства без оновлення політичної еліти. На його думку, це зумовлено тим, що будь- яка еліта має тенденцію до перетворення її на “ закриту” спільноту, а потому й до виродження [185]. (До речі, концепція X. Лассуела не збігається з ідеологічними та історико-філософ- ськими парадигмами Г. Моски та В. Парето.)