Для тоталітарної системи правління характерне спирання політико-владних структур на пряме насильство (або загрозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеологічно й соціально-політично панує над особистістю, пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остання, як правило, висуває зі своїх рядів авторитарну особистість, здатну виконувати соціальні настанови своєї спільноти.
7.3. Правова соціальна лержава
Для того щоб створити уявлення про вже напрацьовані людством моделі побудови держави, розглянемо основні принципи правової держави демократичного режиму, які можуть стати в пригоді у процесі державотворення.
Як зазначалося, витоки ідеї правової держави можна знайти ще в працях давньогрецьких мислителів Платона [162] й Аріс- тотеля [15]. Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави заклали Ш. Монтеск’е (концепція розподілу влади) [136], Ж. Ж. Руссо (ідея народного суверенітету) [192] та І. Кант (концепція держави як об’єднання людей, які підкоряються правовим законам) [95].
Основна проблема концепції правової держави полягає у співвідношенні держави та права: що має переважати — право над діяльністю законодавця (парламенту та інших державних органів) чи супервлада парламенту?
У першому випадку розуміють встановлення міри свободи й відповідальності державних органів та особистості залежно від волі громадян (права), у другому — відповідно до рішень власне парламенту. Однак останній шлях призводить до заміни права законом, абсолютизації волі законодавця. У такий спосіб можна оголосити правовою будь-яку державу, де діє принцип формальної ієрархії юридичних норм (конституція — закони — підза- конні акти).
Світова політологічна думка виокремлює такі принципи правової держави:
□ загальність правління правових законів;
□ розподіл влади;
□ пріоритет прав і свобод людини;
□ юридична взаємовідповідальність держави та особистості.
Загальність правління правових законів полягає в тому, що
і громадянин, і держава (законодавчі, виконавчі та судові органи) керуються у своїй діяльності виключно законом. Тільки законодавчий орган може їх ухвалювати, змінювати або скасовувати (знову-таки згідно з відповідними законодавчими процедурами).
Основою всього життя є правління Конституції країни.
На відміну від громадян, які повинні діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом, державним органам, які пов’язані з адміністративним управлінням, заборонено все, що не дозволено законом.
У правовій державі правлять не окремі особи, а закони, що є основними регуляторами суспільного життя. Порушення законів має каратися знову-таки в межах законів.
Розподіл влади передбачає оптимальне співвідношення ком- петенцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, узгодження суперечностей між ними, а також між особистістю, державою й суспільством.
Обрана демократичним шляхом законодавча влада реалізує народний суверенітет, формулює норми суспільного й державного життя, що є обов’язковими для виконання всіма громадянами та суспільними інститутами.
Своєрідний правовий контроль у державі здійснює Конституційний суд, а виконавча влада реалізує закони, ухвалені парламентом, формується ним і звітує перед ним.
Якщо вища посадова особа держави (президент) обрана безпосередньо населенням, вона в межах законодавства також підзвітна парламенту. Проте й сама вона має юридичні важелі впливу на законодавчий орган. Наприклад, може розпустити парламент і призначити згідно з конституційними нормами дострокові, позачергові вибори.
Судова влада є арбітром і покликана вирішувати спірні питання між законодавчою та виконавчою гілками влади, а також між ними й громадянами. Вона має бути незалежною й діяти виключно на основі чинних у державі законів.
Пріоритет прав і свобод людини означає гарантію законодавчого забезпечення прав людини та її основних свобод, їх захист виконавчою владою.
Згідно з Паризькою хартією для нової Європи кожна людина має право на свободу думки, совісті, поглядів, переконань, релігії, зборів, пересувань і т. ін. Кожен має право брати участь у вільних і справедливих виборах, володіти власністю, працювати і т. ін. Ніхто не повинен затримуватися правоохоронними та іншими органами без юридичних підстав, надання захисту, справедливого судового розгляду в разі офіційно висунутих йому звинувачень і т. ін.
Під юридичною взаемовідповідальністю держави та особистості розуміють одночасне забезпечення виконання прав і свобод громадян з відповідальністю останніх перед державою й суспільством.
Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян є стимулювання, переконання, підвищення рівня правової та політичної культури.
Водночас правова держава має застосовувати згідно із законодавством певні санкції за невиконання загальноприйнятих юридичних норм поведінки.
Формами відповідальності держави перед особистістю є звіти виконавчих органів перед законодавчими, достовірна інформація для громадян (за винятком тієї, що становить державну таємницю), судове оскарження дій посадових осіб за ущемлення прав громадян і т. ін.
Звичайно, кожна держава має певні відмінності у внутрішній побудові, однак загальні принципи у тій чи іншій модифікації людство вже сформулювало, і це є надбанням загальносвітової політологічної та правової думки.
Політичний аспект проблеми правової держави полягає в тому, що її формування є кордоном, який розділяє перехід від тоталітаризму до демократії.
Є й суто правовий аспект цієї проблеми. Він полягає в тому, що держава як джерело формування права на певному етапі суспільного прогресу й сама потрапляє під “п’яту” права та стає правовим явищем.
Проте правова держава не є вінцем суспільного розвитку. Найрозвиненіший ступінь суспільства — не просто правова держава, а правове соціальне суспільство, в якому встановлюється безумовне верховенство права, абсолютне й непорушне панування його принципів і цінностей. У такому суспільстві окрім досягнення правосуддям статусу вищої влади в державі та утвердження культури права значно розширюються права людини, які набувають безпосередньо юридичного та соціального значення.
Підсумовуючи, зазначимо такі засадничі принципи правової держави:
□ громадяни можуть робити все, що не заборонено законом;
□ держава може робити лише те, що визначено законом;
□ правосуддя має бути незалежним і ґрунтуватися на презумпції невинності.
Але недостатньо досліджувати лише правові норми регуляції суспільного життя. Інтереси розбудови розвиненого громадянського суспільства потребують урахування соціальних регуляторів. Це дає підстави говорити не лише про правову, а й про соціальну державу, основними принципами якої є такі:
□ забезпечення гідних умов для життя людини;
□ соціальна, екологічна, морально-психологічна відповідальність власника, держави за наслідки своєї діяльності.
Отже, проблема державотворення є ключовою під час розбудови системи управління суспільством і соціальними процесами, що відбуваються в ньому. І за оптимального вибору моделі з урахуванням політичної, правової, психологічної культури (про що поговоримо пізніше) можна побудувати суспільство без соціальних катаклізмів і катастроф, забезпечити його еволюційний розвиток.
Розділ 8
Громадянське суспільство
8.1. Поняття, ознаки і функції громадянського суспільства
Поняття “громадянське суспільство” своїм корінням зобов’язане ідеї “полісу” Арістотеля, “societas civilis” (громадянське суспільство) Цицерона та природному праву.
Проте слід пам’ятати, що мислителі того часу по суті розуміли під поняттям громадянського суспільства політичну державу, яка поєднувала найважливіші сфери суспільства: сім’ю, релігію, освіту, культуру, мистецтво тощо. Ці сфери були тісно пов’язані з державою, з якою вони становили єдине ціле.
Інакше кажучи, в античності, а особливо за феодалізму, усі найважливіші інститути суспільного життя — власність, сім’я, стани, корпорації — набули статусу елементів державного життя.
Такий підхід залишався незмінним аж до XVIII ст. Навіть відомі мислителі Нового часу Дж. Локк [119], Ж. Ж. Руссо [192], І. Кант [95] користувалися словами “громадянське суспільство” і “держава” як синонімами.
Водночас перехід від Середньовіччя до Нового часу ознаменувався визріванням громадянського суспільства та відокремленням його від держави. Поступово формувалося переконання в тому, що надмірно розширена держава стримує розвиток особистості та заважає її вільному волевиявленню. Тема протистояння громадянського суспільства й держави найширше висвітлювалася в працях Т. Спенса, X. Ходжскіна, Ж. Сійєса [10] й особливо в програмному документі Великої Французької революції — Декларації прав людини і громадянина [17; 92].
Найрадикальнішу концепцію запропонував Т. Пейн у памфлеті “Права людини”. Цей мислитель вважав державу необхідним злом: що воно менше, то краще для суспільства.
Більш помірковано висловлювалися з цього приводу А. де Ток- віль [210], Дж. Мілль [195] та ін., які вважали розмежування між державою і громадянським суспільством постійною характеристикою демократичної соціальної й політичної системи.
Проте існувала й інша течія політичної думки в особі І. Бен- тама, Ж. Сісмонді, П. Пфіцера, ідеї яких набрали закінченої форми у працях Л. фон Штейна і Г. Гегеля. Ці дослідники вважали надмірну свободу громадянського суспільства джерелом інтенсифікації конфліктів і обґрунтовували необхідність жорсткішого державного регулювання й контролю [90].
Основна заслуга в розробці концепції громадянського суспільства, безумовно, належить Г. Гегелю, який систематизував суспільно-політичну спадщину французької, англосаксонської й німецької думки. Він вважав, що громадянське суспільство е особливою стадією в діалектичному русі від сім’ї до держави в складному процесі історичної трансформації від Середньовіччя до Нового часу.