Форми активності держави щодо сус- ФУНКШЇ ДЕРЖАВИ пільства, інших держав характеризу
ються функціями держави, що поділяються на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх функцій держави належать такі:
1. Економічна функція, в якій держава виступає як підприємець, плановик і координатор господарської діяльності та економічних процесів.
У різних суспільствах ця функція може виглядати по-різному. Наприклад, у капіталістичних суспільствах держава пере- важно е координатором підприємницької діяльності, плануючи діяльність лише ключових для неї галузей — космічної, атомної, енергетичної, транспортної, військово-промислової, науково-технічної.
Країни соціалізму й такі, що розвиваються, мають набагато більший державний сектор економіки. Це, звичайно, потребує зовсім інших управлінських рішень і дій. Хоч є чимало прикладів, коли і в капіталістичних країнах досить велика кількість підприємств перебуває в державній власності.
2. Культурно-виховна функція полягає у підтримці державою соціальних інститутів, які діють у цій сфері суспільного життя (освіта, наука та технології, культура, спорт, пропаганда тощо).
3. Соціальна функція, в якій держава є організатором системи охорони здоров’я, опікування, соціального забезпечення непрацездатного населення (пенсіонерів, інвалідів, неповнолітніх, малозабезпечених), безробітних та ін.
4. Функція підтримки порядку, реалізація якої має два аспекти:
□ гарантування елементарного громадського порядку (правосуддя, боротьби зі злочинністю, утримання правоохоронних органів, в’язниць);
□ захист суспільного устрою від політичної дестабілізації та деструкції.
Якщо перший аспект реалізується приблизно однаково в усіх суспільствах, то правоохоронно-політична функція відрізняється від соціально-політичних характеристик держави (правова, демократична, тоталітарна, авторитарна, диктаторська і т. ін.).
У демократичних державах її органи (поліція, прокуратура, спецслужби) діють у більш-менш окреслених правових межах. А за умов, скажімо, тоталітарних режимів ця функція держави є гіпертрофованою і реалізується з грубими порушеннями прав людини, суспільних груп і т. ін.
Зовнішні функції держави з погляду реалізації її політичних цілей та інтересів у структурі міжнародної діяльності розглядають через призму трьох видів державних інтересів.
1. Екзистенціональних інтересів, під якими розуміють цілісність, безпеку, виживання, розвиток, пристосування до нових умов, перспективу розвитку ситуації, взаємини суб’єктів міжнародних відносин, їх систему і т. ін.
2. Інтересів співіснування, які розглядають з урахуванням автономності, суверенності, участі, співпраці, взаємовигоди, позицій, ролі цієї держави та інших суб’єктів міжнародних відносин.
3. Функціональних інтересів, які досліджують з погляду ефективності, інформування, регулювання, надійності функціонування державних інститутів, інновацій і т. ін.
Проте є й інші критерії класифікації функцій держави, за яких останні розглядають не з погляду реалізації цілей та інтересів (внутрішніх чи зовнішніх), а з позицій характеру реалізованих цілей. Такий підхід, ураховуючи тенденції до міжнародної економічної, політичної, екологічної, епідеміологічної залежності, не потребує поділу функцій держави на внутрішні та зовнішні.
7.2. Форми лержавного правління та устрою
Під формою державного правління розуміють організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конституційний) статус, співвідношення між вищими органами державної влади, організацію та механізми їх діяльності.
Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.
В історичному плані, наприклад марксистська доктрина, виходячи із суспільно-економічного базису, виокремлює форми державного правління: рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну.
Розрізняють також азійську, тоталітарну, диктаторську та інші форми правління.
Парламентська республіка виникла й оформилася у Франції в 70-ті роки XIX ст., а надалі прижилася в інших країнах, де було скинуто монархію. Концептуально вона будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Головою парламентської республіки, як правило, є обраний парламентом президент, функції якого є суто представницькими.
Реальну владу в такій державі має уряд, який формується двопалатним парламентом. Перед парламентом уряд несе політичну відповідальність (звітує і т. ін.).
Найхарактернішими прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Індії.
Президентська республіка також будується на принципі розподілу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опосередковано через колегію виборців) обраний президент.
Президент, наприклад у США, має повноваження глави держави й водночас глави уряду, який призначається ним особисто і непідзвітний парламенту. А парламент, наділений усією повнотою законодавчої влади та певними контрольними функціями, не залежить від президента, який не має права на розпуск парламенту.
Водночас президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президентських республік, парламент має або скоригувати цей варіант закону, або підтвердити його конституційною більшістю (2/3 усього складу парламенту).
Значні конституційні повноваження як глави держави й глави уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосуванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.
Президент непідзвітний парламенту, однак за наявності порушень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (імпічментом) він може бути усунений з посади й притягнений до кримінальної відповідальності.
Президентська республіка вперше була встановлена у США, де діє й донині. Така сама форма устрою використовується тепер у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменистані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.
Парламентська й президентська республіки є спорідненими формами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємо- зближення.
Конституційна монархія в сучасному вигляді існує як парламентська монархія, де пост глави держави (короля, імператора,
великого герцога) передається за принципом успадкування. Законодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча — уряду, який формується останнім.
Монарх є символічною постаттю, яка об’єднує націю переважно на рівні національної, державної свідомості та усталених політичних традицій країни.
Подібні форми правління характерні для Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Японії.
Зауважимо, що у східних країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монархам — королям, емірам, шейхам, султанам і т. ін. Роль парламентів у них є незначною, переважно символічною. А, скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.
Загалом у сучасному світі монархічний лад утримується в 34 країнах [180].
Форма державного устрою складається з адміністративно- територіального устрою та механізмів відносин між державою та її складовими, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і конфедеративна (зустрічається рідко) форми державного устрою.
Унітарна форма характеризується наявністю для всієї країни єдиних вищих органів влади й управління та поділу на адміністративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така побудова характерна, наприклад, для Польщі, Угорщини, Франції, Чехії.
Федеративна форма є наслідком добровільного об’єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-право- вої самостійності, власний адміністративно-територіальний поділ і т. ін.
Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні територію, армію, податкову й митну системи, союзні конституцію (поряд з конституціями суб’єктів федерації), уряд, законодавство й суд, громадянство (поряд з громадянством суб’єктів).
Отже, федерація, яка створюється переважно в багатонаціональних країнах, має спільні для всіх суб’єктів федерації вищі органи влади та управління за одночасного збереження вищих органів влади й управління суб’єктів федерації. Ця форма державного устрою використовується в Австралії (6 суб’єктів федерації), Австрії (10), Аргентині (23), Бельгії (3), Бразилії (26), Венесуелі (20), Індії (25), Канаді (13), Малайзії (7), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (18), Об’єднаних Арабських Еміратах (11), Пакистані (4), США (49), Швейцарії (22).
Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове утворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об’єднання використали Єгипет і Сирія, які нетривалий час співіснували у вигляді Об’єднаної Арабської Республіки (1958-1961), а також Сенегал і Гамбія — у вигляді Сенегамбії (1982-1989). Є ще приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федеративну державу.
Однією з найважливіших характеристик сучасності є система правління, або політичний режим, під якою розуміють сукупність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості.
Виокремлюють демократичну й тоталітарну (авторитарну) системи правління.
Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості й верховенстві закону, гарантіях свободи й рівності можливостей для кожного громадянина. За такої системи влада підзвітна виборцям і зобов’язана виконувати норми законів.