Громадянство — поняття властиве для держави із республіканською формою правління. Кореспондуюче йому поняття у державі з монархічною формою правління — підданство. Розповсюджена в літературі думка про те, що поняття громадянство і підданство не різняться, а використання того чи іншого поняття пояснюється тільки певною традицією, не є досить обгрунтованою. Поняття громадянство і підданство можуть теоретично втілювати два різних становища людини. Громадяни — це практично вільні люди у вільній державі — республіці, які самі вирішують свої справи і які самі правлять собою. Підданий — людина, котра не належить тільки собі, а яка підпорядковується волі іншої людини — монарха, причому "не звичайній людині", а "божества" або "напівбожества", що стоїть над усіма. Боротьба за свободу в історії була часто-густо і боротьбою проти королів, інтересів, царів, за республіканське правління, що вважалось справжнє демократичне. Звідси, і відмова від підданства на користь громадянства. У даний час термін підданство вживається тільки в монархічних державах, причому він звичайно рівнозначний терміну "громадянства". У ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах) замість терміну підданство вживається в конституційному законодавстві термін громадянство. Безумовно, історія і державно-правова практика і нашої країни, та інших країн показує, що таку ступінь свободи, як у підданих у Великобританії, Швеції та інших монархіях, мають громадяни далеко не кожної республіки.
Найбільш поширеним у науці конституційного права зарубіжних країн є визначення громадянства як сталого політико-правового зв’язку між людиною і державою, що виражається у сутності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності.
Конституційна теорія і практика до основних характеристик громадянства відносять: 1) громадянство — правовий стан, який виражається, з одного боку, в його загальному правовому нормуванні, а з іншого — в індивідуальному юридичному оформленні громадянства кожної людини (паспорт громадянина, свідоцтво про народження, інший документ, який містить вказівку на громадянство); 2) сталий характер відносин громадянства, існуючих постійно, як правило, від народження до смерті громадянина, що має загальний порядок припинення і не припускає однобічного розірвання громадянства; 3) двосторонній зв’язок людини з державою, який виражається у сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності, що грунтується на визнанні та поважанні гідності, основних прав і свобод людини; 4) розповсюдження на громадянина суверенної влади як внутрі країни, так за її межами[64].
Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства конкретної держави. Зауважимо, що в наш час усі відносини з приводу громадянства регулюються конституціями держав, законами про громадянство та іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, в Італії усі ці питання регламентуються Конституцією країни, Законом про громадянство 1912 р. із наступними змінами та Положенням про громадянство 1983 р. У Російській Федерації питання набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією РФ 1993 р., Законом про громадянство РФ 1991 р. (із змінами від 17 червня 1993 р. і 18 січня 1995 р.), Положенням про порядок розгляду питання громадянства РФ, затвердженим Указом Президента РФ від 10 квітня 1992 р. в редакції від 27 грудня 1993 р. Діє також Положення про Управління з питань громадянства Адміністрації Президента Російської Федерації. Крім того, відносини, пов’язані зі громадянством республік у складі РФ, регламентуються їхніми конституціями та відповідними до них законодавчими актами.
Чільне місце між нормами, які регулюють громадянство, посідають норми конституції. І хоча характер і обсяг конституційного регулювання громадянства різні у різних країнах, усе ж можна стверджувати, що основні закони держав, як правило, встановлюють тільки основні принципи громадянства. В якості ілюстрацій можна посилатися на ст. 10 і 11 Конституції Японії, ст. 16 Основного закону ФРН. Водночас є конституції (наприклад, Італії), які спеціальних норм про громадянство не містять. І, навпаки, Конституція Куби 1976 р. має цілий розділ про громадянство, де містяться і такі норми, які найчастіше за усе зустрічаються у поточних законах.
Типовою уявляється, на наш погляд, Конституція Російської Федерації, в якій досить докладно встановлені основні принципи відносин громадянства. Так, у ст. 6 встановлено: "1. Громадянство Російської Федерації набувається і припиняється відповідно до федерального закону, є єдиним і рівним незалежно від підстав набуття. 2. Кожний громадянин Російської Федерації користується на її території всіма правами і свободами та має рівні обов’язки, передбачені Конституцією Російської Федерації. 3. Громадянин Російської Федерації не може бути позбавлений свого законодавства або права змінити його". Норми інституту громадянства містяться і в розділі 2 "Права та свободи людини і громадянина". Так, ст. 61 передбачає гарантії захисту і охорони за межами Російської Федерації її громадян.
А в ст. 62 закріплений інститут подвійного громадянства.
Звичайно, основний масив норм про громадянство містять одноіменні закони, видані у відповідних державах на основі чинних конституцій. За предметом регулювання їх можна об’єднати у три групи: а) які регулюють порядок набуття громадянства; б) які регулюють порядок припинення громадянства; в) які регулюють порядок розгляду справ з питань громадянства.
Розглянемо основні положення кожної з них.
Законодавство більшості держав, як правило, закріплює порядок набуття громадянства окремо для дітей (у випадку народження) і для дорослих (у порядку натуралізації). Крім набуття громадянства такими способами, можливий і винятковий порядок: колективна натуралізація, оптація або вибір громадянства, реінтеграція або відновлення громадянства[65]. Досить рідко громадянство набувається шляхом укладання шлюбу, в результаті усиновлення (удочеріння), октроювання, а також за іншими підставами.
Основним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація (лат. filialis— синовній), тобто набуття громадянства за народженням. Громадянство за народженням, визначається двома принципами — "права крові" (jus sanquinis) і "права грунту" (jus soli). Історично першим був застосований принцип "права крові": він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводить до встановлення правового зв’язку підданства. Тоді і почали застосовувати принцип "права грунту", який домінував у Європі до кінця ХVІІІ ст. "Право крові" знову набуло широкого розповсюдження після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).
Т.зв. принцип "права крові" визнає громадянином будьяку особу, котра народилася від громадян даної держави (у деяких країнах вважається достатнім, щоб один із батьків мав відповідне громадянство). У такому випадку не має значення на території якої держави народилася ця особа. Натомість застосування принципу "права грунту" означає, що громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території незалежно від громадянства батьків.
Наведемо декілька прикладів. Так, у ч. 1. ст. 8 Конститу-
ції Естонії сказано: "Кожна дитина, один із батьків якої є громадянами Естонії, має право на громадянство Естонії за народженням". У даному випадку віддається перевага принципу "право крові". Набуття громадянства за таким принципом характерне для Італії, Франції, ФРН та деяких інших країн Європи. І, навпаки, у законодавстві країн Латинської Америки домінує принцип "права грунту" (Аргентина, Болівія, Гватемала та ін.).
Але сучасне законодавство про громадянство переважної більшості держав побудоване нерідко на основі поєднання в тій чи іншій формі обох принципів[66]. "Право грунту" зберігає домінуюче або рівне з "правом крові" значення в латиноамериканських країнах, а також у державах, право яких історично походить від англійської правової системи. В якості прикладу можна навести частину А ст. 30 Конституції Мексики, згідно з якою "мексиканцями за народженням є: І) діти, які народилися на території Республіки, якої би національності не були їх батьки; ІІ) діти, які народилися за кордоном від батьків-мексиканців, від батька — мексиканця, або від матері — мексиканки; ІІІ) діти, які народилися на мексиканському військовому або торговельному кораблі або в літаку". Або такий приклад. Згідно з § 7 і 8 федерального закону Австрії про громадянство 1965 р., діти, які народилися у шлюбі, набувають громадянства цієї держави, якщо хоча б один із батьків — австрійський громадянин, а позашлюбні діти — якщо таке громадянство є у матері. Австрійськими громадянами, доки не доказане зворотне, вважаються діти, знайдені на території Республіки у віці менше 6 місяців. Отже, тут превалює "право крові", а "право грунту" доповнює його тільки в одному конкретному випадку.
Законодавство про громадянство окремих держав також має свою специфіку. У США, наприклад, з чотирнадцятою (ХІV) поправкою до Конституції, філіація відбувається за принципом "права грунту". Однак, починаючи із закону про громадянство 1855 р., припускається можливість набуття громадянства на основі "права крові": американськими громадянами є особа, яка народилася за кордоном у батьків, які є американським громадянином. У разі, якщо один із батьків має американське громадянство, а інший – іноземець, то в якості умови дитини, яка народилася поза США громадянином за народженням, закон вимагає, щоб той з батьків, який є громадянином США, до народження дитини проживав у США не менш 10 років при обов’язковій умові, що половина цього терміну прожита ним після досягнення 14-річного віку[67].