В. Допоміжні державні органи, які представляють главу держави зовні, – це прес-секретарі, керівники апарату по роботі з засобами масової інформації, тобто ті співробітники, які створюють і підтримують імідж глави держави: вони зустрічаються з представниками засобів масової інформації на пресконференціях, проводять їх, контролюють і координують інформацію, яка виходить від оточення глави держави, і ту, що надходить до нього.
Певний інтерес викликає питання про платню глав держав – президентів. На думку експертів Всесвітнього економічного форуму, розмір платні політиків різних держав визначається не станом економіки, а загальною культурою, звичаями, традиціями. Так, наприклад, річний посадовий оклад президента Росії (станом на 1.01. 1997 р.) був еквівалентним 3328 дол., Чехії – 17, 5 тис., Польщі - 28 тис., США – 200 тис.)[193]. Водночас Президент США, крім платні, додатково отримує 50 тис. дол. на покриття поточних витрат за посадою. Йому встановлена сума транспортних витрат у розмірі 100 тис. дол. у рік. Щорічно 20 тис. дол. виділяються йому на представницькі витрати.
§ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПАРЛАМЕНТУ
Інститут представницької влади, який виконує одночасно і законодавчі функції[194], посідає важливе місце у конституційному механізмі будь-якої держави. Винятком є держави, в яких такі установи мають тільки дорадчий характер, або формально засновані, але розпушені та не функціонують[195]. Оскільки законотворчість – не єдина, хоча й основна функція цих представницьких органів, для їх позначення вживають інше збірне найменування – парламент. Станом на 15 квітня 1998 р. парламенти існували у 179 незалежних державах[196].
Офіційно для позначення вищих органів представницької й законодавчої влади застосовуються різноманітні назви у країнах світу, зокрема: ―Парламент‖ – у 40 державах (Великобританія, Канада, Румунія та ін.); ―Народна (Національна) асамблея‖ – у 37 (Болгарія, Єгипет та ін.); ―Федеральні збори‖ – в 3 (Російська Федерація, Швейцарія, Коморські Острови; ―Державні збори‖ – в 4 (Естонія, Угорщина та ін.); ―Верховна (національна) Рада‖ – у 14 (Словаччина, Україна та ін.); ―Палата депутатів (або представників)‖ – в 11 (Мальта, Марокко та ін.); ―Конгрес‖ – у 16 (США, Аргентина та ін.); в державі Маршаллові Острови – ―Сенат‖. У 19 державах назви є індивідуальними: ―Сабор‖ (Хорватія); ―Фолькетинг‖ (Данія);
―Едускунта‖ (Фінляндія); ―Альтинг‖ (Ісландія); ―Кнесет‖ (Ізраїль); ―Ландтаг‖ (Ліхтенштейн); ―Генеральні кортеси‖ (Іспанія); ―Риксдаг‖ (Швеція); ―Генеральні штати‖ (Нідерланди); ―Федеральна легіслатура‖ (Пакистан); ―Стортинг‖ (Норвегія); ―Національна законодавча рада‖ (Демократична Республіка Конго); ―Скупщина‖ (Словенія); ―Союзна скупщина‖ (Югославія); ―Сейм‖ (Латвія, Литва); ―Рада представників‖ (Ефіопія); ―Конституційні збори‖ (Камбоджа).
Щодо виникнення інституту парламенту у світі, то, як указують зарубіжні автори (зокрема, француз Ф. Борелла, румун І.Мурару), ―…історично неточно говорити, що Великобританія є праматір’ю парламенту; Ісландія має право на пріоритет і Польща на одночасність. Але є істиною, що вона послужила моделлю і що англійська спрямованість континентальних спостерігачів не є безпідставною‖[197]. Без установлення тут і тепер його передісторії[198], можна констатувати, що виникнення парламенту, як базового політико-юридичного інституту в суспільстві, організованому у державу, фактично було природною реакцією проти деспотизму та специфічної тиранії феодального абсолютизму. Крім Англії, де з самого початку, тобто з кінця ХІІІ ст., ця установа мала як становий, так і територіальний характер, в усіх інших тогочасних розвинених державах парламенти почали формуватися як справжні органи народного представництва у ході буржуазних революцій ХVIII – XVIII ст. ст. і подальшого суспільнополітичного розвитку в ХІХ – ХХ ст. ст.
За часом виникнення та становлення сучасні парламенти можна умовно поділити на чотири покоління, а саме: 1) давні
(середньовічні) парламенти; 2) часів нової історії; 3) ті, що виникли після Другої світової війни; 4) новітні парламенти[199]. До парламентів першого покоління небхідно віднести ті, які мають давній родовід, зокрема Альтинг Ісландії, що виник ще у 930 р. і Парламент Великобританії (кінець ХІІІ ст.). Ці інституції були і є носіями багатьох політико-державних традицій, спряли і сприяють утвердженню демократії у своїх суспільствах. Водночас ці парламенти справили і справляють позитивний вплив на становлення і розвиток парламентів світу. До другого покоління цілком слушно відносять парламенти, виникнення яких пов’язано з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (Конгрес США, Парламент Франції, Стортинг Норвегії та ін.). У першу чергу парламентські установи США і Франції теж можуть вважатися каталізаторами становлення і розвитку парламентського будівництва: перша у становленні органів народного представництва країн Латинської Америки, друга – ряду Європейських і франкомовних держав інших континентів. І хоча ряд класичних парламентів пережили певний занепад у першій половині ХХ ст., коли у деяких країнах установилися диктаторські режими, у другій половині вони зміцнили свої позиції (Австрія, Італія, ФРН, Японія та ін.). Третє покоління складають парламенти, які утворилися після Другої світової війни у ряді країн Азії й Африки у зв’язку з проголошенням їх незалежності. Нарешті, четверте наймолодше покоління парламентів становлять парламенти держав з числа колишніх республік Союзу РСР та країн Східної Європи. У переважній більшості тут вищі представницькі органи знаходяться на стадії поступового перетворення у справжні органи народовладдя.
Нерідко в розмовній мові парламентом називають тільки ―нижню палату‖, хоча в конституційному праві, особливо в англосаксонському і в тих країнах, де воно зберегло свій вплив, поняття парламенту більш широке: до його складу входять усі вищі органи, що беруть участь у прийнятті законів. У Великобританії, наприклад, Парламент як вищий законодавчий орган складається з монарха і двох палат – Палати громад і Палати лордів. Тричленна структура парламенту існує в Австралії, Індії, Канаді, Пакистані, Ямайці та інших країнах британської Співдружності (зрозуміло, у республіках місце монарха посідає президент). Конституція Індії (ст. 79) містить припис: ―Засновується Парламент Союзу, який складається з Президента і двох Палат, які іменуються відповідно Радою Штатів і Народною Палатою‖. В Сієрра-Леоне за Конституцією 1991 р., парламент має інші три складові частини: ―президент, спікер і члени парламенту‖ (ст. 73). У ряді держав парламент представляє собою двоєдину установу. В Танзанії, за Конституцією 1997 р., до його складу відносять Президента країни; Національну асамблею; у Бразилії – це дві палати. Нарешті, в деяких країнах парламент – це однопалатний представницький орган (на Кубі, в більшості країн континентальної Європи, та інших континентів, проте в Єгипті глава держави – президент розглядається як складова частина однопалатного парламенту – Національних зборів).
Як інститути державної влади парламенти за формою є постійно діючими зборами представників народу, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. За змістом діяльності вони є насамперед, органами законодавчої влади. У Конституції США 1787 р. (розд. 1 ст. 1) сказано: ―Всі ухвалені тут повноваження законодавчої влади надаються Конгресові…‖ Ця формула, звичайно ж у різних варіантах, була відтворена в конституціях більшості держав. Інші вищі органи державної влади, як правило, закони не приймають. Їхні нормативні акти іменуються інакше (наприклад, укази і декрети – закони президента, постанови і ордонанси уряду, прокламації, конституційні акти військових (тимчасових, рад тощо). Звичайно, є і винятки. В окремих країнах, поряд із вищими представницькими органами або при їх відсутності закони видають деякі інші органи: монарх в абсолютній монархії, народний консультативний конгрес в Індонезії (тільки у формі 5-річної програми розвитку), Постійний комітет Всекитайських зборів народних представників (з окремих питань), постійні комісії італійського парламенту, секції парламенту в Греції (в особливих умовах).
Важливо звернути при цьому увагу на те, що крім законодавчої функції, в їх діяльності значне місце посідають й інші, зокрема представницька, установча, контрольна, бюджетно-фінансова, квазісудова, зовнішньополітична тощо. Інакше кажучи, парламент будь-якої демократичної держави поєднує в собі декілька якостей. Така комплексна характеристика органу народного представництва знаходить відповідне відображення в конституціях зарубіжних країн. Наведемо декілька конституційних визначень парламенту.
Форма правління 1974 р. Швеції (§ 4) фіксує таке: ―Риксдаг є вищим представником народу. Риксдаг видає закони, приймає ухвали про державні податки і визначає порядок використання державних коштів. Риксдаг здійснює контроль за державним управлінням та адміністрацією‖. Дещо інакше характеризує парламент Конституція Португалії. У ст. 150 вона визначає: ―Асамблея республіки є зборами, які представляють усіх португальських громадян‖. А далі у розділі 2 досить докладно подає політичну і законодавчу компетенцію, контрольні повноваження, а також її компетенцію стосовно інших органів влади. Але чи не найадекватніше визначення цього поняття дає Конституція Іспанії (ст. 66): ―1. Генеральні кортеси представляють іспанський народ… 2. Генеральні кортеси здійснюють законодавчу владу держави, приймають державний бюджет, контролюють діяльність уряду, і, крім того, володіють іншими повноваженнями, передбаченими Конституцією…‖