Але права і свободи людини – це, насамперед явище юридичне. Вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Юридичні гарантії безпосередньо створюють умови і засоби для їх реалізації та захисту. В літературі усі юридичні гарантії прийнято ділити на нормативні та інституційні[80].
Найважливішим елементом механізму захисту прав і свобод у демократичній державі є принципи і норми матеріального та процесуального права, закріплені в конституціях і розвинуті у поточному законодавстві та судовій практиці. Аналіз конституційних текстів свідчить про те, що до таких важливих загальноприйнятих конституційних принципів і норм відносяться: а) принцип презумпції невинності (цей принцип у різних формах закріплений у законодавстві: в Італії "звинувачений вважається невинним до остаточного засудження"; в США "звинувачений у кримінальній справі вважається невинним до того часу, доки не доказано протилежне"); застереження про закон (цей принцип закріплений, наприклад, в ч. 3 ст. 55 Конституції Російської Федерації. Він означає, що обмеження прав і свобод припускається в тій мірі, в якій це необхідно для захисту конституційного ладу, моралі, здоров’я, законних прав та інтересів інших осіб. Забезпечення оборони країни і безпеки держави); принцип розмірності та заборони надмірних обмежень конституційних прав і свобод; принцип збереження сутнісного змісту основних прав і свобод (у ФРН, наприклад, у п. 2 ст. 19 Основного закону сказано, що сутність змісту основного права не може бути порушена); принцип правової безпеки людини та інші.
Дотримання прав людини гарантують норми, які приписують державі інформувати громадян про свою діяльність. Першим і чи не найважливішим правом цієї гарантії стало правило, яке зобов’язує державу повідомляти про прийняті закони, що покладають на людину обов’язки і заборони: "не опублікований належним чином закон не має зобов’язуючого значення". Із часом право на інформацію стало більш широким. За законом про свободу інформації 1966 р., прийнятому в США, особа має право зробити запит органу управління про будь-яку інформацію. А той зобов’язаний протягом 10 днів надати її або дати мотивовану відмову, якою закон забороняє публічно розповсюдження відомостей.
Але особливе значення у наш час набувають правові норми, які зобов’язують державні органи надати можливість особі ознайомитись з будь-якою інформацією особистого характеру. Так, у 1971 р. у Великобританії був прийнятий Акт про інформацію, за яким особа має право ознайомитись з будь-яким досьє, складеним на неї державними і муніципальними службами. Конституція Бразилії містить аналогічну норму-обов’язок держави ознайомити особу з відомостями, що стосуються її, незалежно від того, в яких архівах вони знаходяться. Деякі держави гарантують нерозголошення приватних відомостей, що також забезпечує право людини на поважання її гідності, на недоторканність.
Права і свободи людини гарантуються в значній мірі наявністю в конституційному законодавстві матеріальних і процесуальних норм, які обмежують діяльність державних органів, поліції, чиновників. Так, ст. 5 Основного закону ФРН з метою забезпечення свободи друку встановлює, що "цензури не існує"; ст. 16 Конституції Японії забороняє переслідування осіб, які здійснюють право петиції, а ст. 18 – забороняє примусову працю.
З означеної категорії особливо важливі норми, які встановлюють порядок запровадження надзвичайно стану, адже саме при такому режимі права і свободи людини піддаються ризику. За приклад може служити конституційне право ФРН, яке містить вичерпний перелік прав, які можуть бути обмежені "в період стану оборони". Не менш важливе значення мають норми конституцій окремих країн, за якими запровадження окремих режимів управління, проголошення надзвичайних станів можливе за рішенням парламенту або за його згодою (ст. 48 Конституції Греції, ст. 141 Конституції Португалії).
Ознайомлення з державно-правовою практикою зарубіжних країн свідчить , що свавілля та порушення прав людини обмежують також:
– правило Habeas corpus: будь-яка затримана особа має право вимагати, щоб вона постала перед судом. У разі відсутності доказів, які підтверджують обгрунтованість затримання, посадові особи зобов’язані негайно звільнити затриманого за наказом суду;
– правило Mandamus (букв. з латині – "ми наказуємо") застосовується в англосаксонському праві: особа може звернутися до суду за захистом права, порушеного третіми особами, чиновниками, органами влади, нижчестоячими судами. У відповідь на таке звернення суд виносить наказ (mandamus), яким ухвалює відновити порушене право;
– правило Міранди (сформульоване Верховним судом США у справі "Міранда проти Аризони"): особа має право утримуватися від самозвинувачення і суд не може використати його свідчення, отримані під час перебування під вартою без дотримання належної процедури1.
Отже, як бачимо із викладеного, основною юридичною гарантією прав і свобод людини є судовий захист. Сказане можна проілюструвати таким красномовним фактом із практики США. Тільки у 1981 р. американці зверталися до судів штатів або брали
участь у них при розгляді 120 мільйонів (!) справ і в більшості ви-
2 падків користувалися послугами адвокатів . Цей приклад засвідчує однозначно про те, що традиційним і найбільш значущим правозахисним інститутом є правосуддя. Кращого інституту захисту прав і свобод людство ще не винайшло.
Помітну роль у захисті прав людини відіграє інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини. Омбудсман – незалежна від уряду посадова особа, яка призначається парламентом. Омбудсман контролює дотримання прав людини в діяльності чиновників, державних органів, доводить до відома законодавців інформацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів та інших актів, ініціює прийняття нових актів з питань громадянських свобод.
До інституційних гарантій також відносяться установи, які
1 Див.: Караваев А. Институализация политической демократии: Бразильский опыт // Мировая экономика и международные отношения. – 1991. – № 5. – С. 125-125; Боботов С.В. Буржуазная юстиция. – М., 1989. – С. 113.
2 Див.: Егоров С.А. Политическая юриспруденция США. – М., 1989. –
С. 32.
здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених. Можна назвати і міжнародні та регіональні правозахисні організації (Комітет з прав людини ООН, Європейська Комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини).
Закінчуючи розгляд цього питання, підкреслимо, що деякі новітні конституції містять навіть спеціальні розділи, присвячені конституційним гарантіям прав і свобод людини (наприклад, у Конституції Македонії цьому питанню присвячений розділ 3 "Гарантії основних прав та свобод", який складається з 5 статей). А в розділі V Конституції Перу 1993 р. названі шість видів таких гарантій: процес "хабеас корпус", процес "ампара", процес із вимогами "надати відомості", процес про неконституційність правових актів, т.зв. "народна дія"" та "виконавчий процес"[81].
§1. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСАД СУСПІЛЬНОГО ЛАДУ
Переважна більшість конституцій, прийнятих у зарубіжних країнах до Другої світової війни, обмежувались регулюванням двох сторін суспільного життя: організації державної влади та основних прав особи. Дещо виходили за ці межі, зокрема, конституції Мексики 1917 р. та Ірландії 1937 р. Але вперше закріпила основи суспільного ладу Конституція Російської Федерації 1918 р. І хоча зміст такого регулювання не відповідав загальнолюдським цінностям, принципам демократії, але сам підхід справив значний вплив на конституції інших держав. У повоєнні роки він був сприйнятий багатьма основними законами західних держав. Мав рацію німецький конституціоналіст К.Штерн, який констатував: ―Сучасна конституція не може більше відмовляти у встановлені основних принципів устрою життя суспільства, інакше вона може втратити свої функції стабілізації та порядку‖[82].
Ці принципи у кожній країні знаходять свою деталізацію у величезному масиві норм законодавства про власність, працю, підприємництво, різні аспекти соціальної діяльності держави, багатоманітні об’єднання громадян, численні засоби масової інформації тощо. Оскільки неможливо дати навіть коротку характеристику законодавству різних країн світу з цього питання, нижче будуть розглянуті лише основні принципи суспільного життя, які набули нормативного відображення у конституціях.
У літературі з конституційного права існують різні думки стосовно того, що вважати об’єктом такого регулювання? На думку одних учених, таким об’єктом має бути громадянське суспільство, інші науковці наполягають на розгляді засад конституційного ладу (до якого відносять і основи суспільного та державного ладу), треті - обмежуються аналізом конституційних принципів економічної, соціальної, політичної систем і державного життя суспільства. На нашу думку, найбільш продуктивний є той підхід, коли розглядаються конституційні засади різних сторін суспільного життя.
Зрозуміло, що конституційна регламентація засад суспільного ладу, його підвалин у різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У переважній більшості зарубіжних конституцій, як правило, проголошуються тільки принципи державної політики у відповідних сферах життя суспільства, які зобов’язують державу (в особі її органів, установ і посадових осіб) діяти у цих сферах певним чином. Але у ряді випадків більшість норм, які стосуються підвалин суспільства, згрупована в одному розділі. Такими, наприклад, є частини ІІ ―Економічна організація суспільства‖ і ІІІ ―Організація політичної влади‖ Конституції Португалії 1976 р., частина сьома Конституції Іспанії, що має назву ―Про економіку і господарство‖, розділ перший Конституції Російської Федерації під назвою ―Основи конституційного ладу‖ та ін. Часто-густо такі норми розсереджені у декількох розділах. У Конституції Італії це глави ―Етико-соціальні відносини‖, ―Економічні відносини‖, ―Політичні відносини‖, в Конституції СРВ 1992 р. – це глави ―Соціалістична Республіка В’єтнам – політична система‖, ―Економічна система‖, ―Культура, освіта, наука техніка, нарешті, в Конституції Перу 1993 р. – розділи ―Економічний режим‖, ―Про особу та суспільство‖, ―Про власність‖, ―Аграрний режим, громади і село‖ та ін.