1 Баглай М.В., Туманов В.А. Малая энциклопедия конституционного права. — М., 1998. — С. 409.
на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не буде супроти конституційного порядку чи моралі". Аналогічні або близькі за змістом положення зафіксовані у конституціях багатьох держав.
Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.
Інший основоположний принцип конституційного статусу людини і громадянина — принцип рівності. Принцип юридичної рівності означає, що держава і закон однаково ставляться до кожної людини, не визнають привілеїв і не встановлюють правообмежень у зв’язку з її походженням, релігією, національністю, расою, статтю, соціальним і майновим становищем, участю в політичних організаціях.
Як правило, принцип юридичної рівності відображений у законі. Рівноправність може бути прямо задекларована: "Усі громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці статі, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого і суспільного становища" (ст. 3 Конституції Італії). Можливо також, що рівність громадян випливає і з змісту і конструкції норм, які закріплюють права, свободи людини. Якщо в конституції записано: "ніхто не може бути підданий…", "кожний має право…", "усім гарантується…", то логіка таких норм явно розуміє, що закон і держава не роблять між людьми відмінностей у питанні про визнання за ними прав і свобод.
В окремих випадках законодавство містить спеціальні застереження, які підкреслюють, що на конкретну категорію осіб принцип рівноправності також розповсюджується. Так, у законодавстві Франції є чимало норм, у яких те чи інше право закріплюється за "французами і француженками". Автори Основного закону ФРН зробили таке застереження стосовно дітей, народжених поза шлюбом.
З-поміж проявів рівноправності варто виділити такі, як участь у суді на рівних з іншими сторонами процесуальних умов, захист державою рівності сторін у договірних відносинах, рівне виборче право, рівність у виконанні обов’язків тощо.
При цьому важливо зауважити, що принцип рівності юридично виправдовує фактичну нерівність між людьми. Люди нерівні за своїми фізичними і психічними можливостями, за рівнем життя, іншими характеристиками, тому ніяке право не в змозі зрівняти їх. Інакше кажучи, відмінності між людьми все ж існують і держава їх визнає. З одного боку, вона намагається коригувати цю нерівність. Так, прогресивний податковий податок запроваджує різницю у правовому становищі крупних власників і незаможних людей. Водночас, з іншого боку, багато відмінностей принципово можна усунути, вони підвладні самій людині. Неповнолітні стають дорослими і набувають дієздатності у повному обсязі; засуджені до тюремного ув’язнення особи після відбування строку покарання відновлюють свої права; не всі можуть обіймати посаду судді, але кожний у змозі здійснити зусилля, отримати належну освіту, набути авторитет серед колег і потім претендувати на цю посаду.
І все ж у конституційному законодавстві зарубіжних країн можна зустріти чимало випадків диференційованого правового регулювання статусу особи. Так, згідно з Конституцією Фіджі 1990 р., правовий статус громадян у значній мірі
визначається їхньою етнічною приналежністю (фіджіці, во-
1 туму, індійці) . Правова диференціація іноді виражена в явних і прихованих формах (проведення виборів від національних груп, заборона шлюбів між представниками різних віросповідань, рас — в Ірані).
Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах. Потрібно знати форми дискримінації, встановлені законом. У низці країн Арабського Сходу позбавлені політичних прав жінки, а в Туреччині — солдати й унтер-офіцери; в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Колумбії, США — існують резервації — території, відведені для поселення корінного населення країни, встановлення державної релігії (Великобританія), обов’язкової ідеології (Куба) тощо. В США і країнах Західної Європи розповсюджена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.
Від згаданих та інших форм дискримінації особи потрібно розрізняти люстрацію (від лат. lustratio — очищення). В сучасному конституційному праві так називають узаконену заборону
1 Див.: Сравнительное конституционное право. — М., 1996. — С. 46.
обіймати виборні та інші відповідальні державні посади особам, які брали безпосередню участь в антидемократичній, репресивній діяльності влади при колишньому тоталітарному режимі. У даному випадку люстрацію необхідно вважати формою особистої політичної відповідальності за участь у правопорушенні діяльності державної влади. Зазначимо, що люстрацію застосовувалась після Другої світової війни у Німеччині, в Італії, а на сучасному етапі — в Естонії, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах Центральної та Східної Європи.
§ 4. СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ, СВОБОД І ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Інститут конституційних прав, свобод і обов’язків особи — це ядро і системоутворюючий елемент його правового статусу. "Сучасне розуміння державності висуває на перший план "людський вимір", тобто ту якість життя, яку забезпечує держава. Свобода особи, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав — ці та інші складові "людського виміру" перетворюють його в основний критерій оцінок прогресу держави[70]. Правовий статус людини і громадянина охоплює всю сукупність прав, свобод, законних інтересів і обов’язків індивіда, передбачених у принципах і нормах усього поточного законодавства. Цілком зрозуміло, що конституційне законодавство будьякої країни містить тільки основні права, свободи й обов’язки, які й утворюють конституційний статус особи.
Форма й обсяг конституційного закріплення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в різних країнах мають як загальні риси, так і свої особливості, зумовлені не в останню чергу національними традиціями в розвитку конституційно-правової теорії та практики. Для переважної більшості конституцій характерним є наявність спеціальних розділів, в яких фіксуються права, свободи та обов’язки. Сказане можна підтвердити багаточисельними прикладами з практики зарубіжних країн (так, у Російській Федерації всі вони закріплені у 48 статтях розд. ІІ Конституції в кількості 109 норм; Конституція Італії 1947 р. присвятила цьому питанню 41 статтю, а Конституція Іспанії подає перелік основних прав і обов’язків у 45 статтях).
Натомість у Франції має місце тільки загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої деталізації: "Французький народ, — записано у преамбулі до Конституції Франції 1958 р., — урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверджений преамбулою до Конституції 1946 року".
Зовсім інакше регламентуються права і свободи в США. Основою конституційної регламентації прав і свобод тут є перші десять поправок до федеральної Конституції, або Білль про права 1791 р. Подібний підхід можна було б вважати надто спрощеним, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом США, а також права, або відповідні розділи конституцій. Саме останні обставини дозволили розширити обсяг конституційного регулювання цього інституту.
Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод існує у Великобританії. Окремі законодавчі акти, в яких були закріплені основи правового статусу особи, прийняті в ході історичного розвитку. Зрозуміло, здебільшого застаріли і не створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у цій країні формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії індивіда. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.
Як уже зазначалося вище, найбільш розповсюдженою класифікаційною ознакою в науці конституційного права є зміст прав і свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою всі вони поділяються більшістю авторів на особисті права і свободи; політичні та соціально-економічні[71].
Далі зупинимось на характеристиці основних прав і свобод людини і громадянина, які кваліфікуються за критерієм змісту.
Особисті (громадянські) права і свободи часто відкривають перелік прав і свобод людини і громадянина, складають підвалини правового статусу і закріплені у найбільшій кількості статей конституції. Цей блок прав надає можливість індивіду за допомогою правових засобів захистити себе від незаконного втручання держави у сферу його приватного життя (за термінологією американської юриспруденції охоплюється терміном "прайвесі". Ним у США позначають усі аспекти приватного життя громадянина: інтимні сторони життя, соціальні зв’язки, коло інтересів і потреб, ведення листування, щоденників, висловлення думки, суджень). Водночас, з нашої точки зору, дуже важливим є доповнення відомого німецького конституціоналіста К.Хессе, який зауважує, що ці права формують життя кожної особи вільною, морально відповідальною перед суспільством, дозволяючи їй брати участь у вирішенні всіх питань суспільного життя.
Аналіз змісту особистих прав і свобод, закріпленого в текстах низки конституцій країн світу, дозволяє зробити висновок про те, що вони сприйняли відповідні положення Загальної декларації прав людини 1948 р. (ст. 3 — право на життя, свободу й особисту недоторканність; ст. 4 — заборона рабства, работоргівлі і підневільного стану; ст. 5 — заборона тортур і жорсткого поводження і покарань)[72].