Остаточні результати виборів визначаються центральним або іншим територіальним виборчим органом і офіційно оприлюднюються.
Але при одних і тих же підсумках голосування результати виборів можуть бути різними в залежності від виборчої системи, яка застосовується в даній країні.
§ 4. ВИБОРЧІ СИСТЕМИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Виборча система (у вузькому розумінні слова) – це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування. Водночас треба мати на увазі, що запровадження тієї чи іншої виборчої системи – це не юридичне питання, а до певної міри результат розстановки політичних сил у суспільстві.
Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості (франц. majoritaire - більшість): обраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Розрізняють три основні види мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. При застосуванні мажоритарної системи більшості для обрання вимагається абсолютна більшість поданих в окрузі голосів (50 % + 1). При цій системі встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні; якщо він не досягнутий, вибори вважаються недійсними, або такими, що не відбулися. Зішлемося на один приклад. Французький Виборчий кодекс стосовно виборів депутатів Національної асамблеї встановлює такі норми: ―Ніхто не може бути обраний у першому турі, якщо не отримав: 1) абсолютної більшості поданих голосів; 2) кількості голосів рівної четвертої частини від кількості усіх внесених до списків виборців. На випадок рівності голосів обраним вважається старший за віком кандидат‖.
У 43 державах світу використовується мажоритарна система відносної більшості (Великобританія, Індія, США та ін.). При цьому різновидові обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав голосів більше, ніж кожний з його опонентів окремо, навіть якщо він набрав менше половини. Цю систему інколи називають ―хто перший прийшов – той і переміг‖.
Досить рідкісним різновидом є мажоритарна система кваліфікованої більшості, відповідно до якої кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Рики необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції).
У спеціальній літературі цілком слушно підкреслюється думка про те, що мажоритарна система має ряд переваг. Зокрема, вона завжди результативна і проста при застосуванні. Позитивом цієї системи є і те, що вона дозволяє формувати стабільний уряд, а це має чимале значення для управління країною. Водночас вона забезпечує серйозні переваги тільки великим партіям у парламенті і не відображає плюралізму суперечливих інтересів у суспільстві, відповідно політичних сил, які вони представляють[174].
Уже на світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об’єднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким об’єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. – у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах2, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.
Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є:
1) створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет – парламент Ізраїлю);
2) вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади);
3) використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Визначається вона по-різному. Зокрема, ще у 1855 р. англійський адвокат Томас Хер (Hare) запропонував квоту, яка визначається за формулою: Q = x : y, де Q – це квота, х – кількість поданих голосів і у – кількість мандатів, які належать розподілу. Після того, як квота визначена, кількість голосів, зібраних кожною партією, поділяється на цю квоту, і отримані від цього поділу цілісні числа показують, скільки мандатів належить тій чи іншій партії. Використання квоти Т.Хера характерне для Угорщини, Румунії, Естонії.
У ФРН, Швеції та деяких інших країнах застосовується запропонований бельгійським математиком В. д’Ондтом ―метод найбільшої середньої‖. Передбачається, що голоси, подані за кожний партійний список, послідовно діляться на ряд чисел 1,2,3,4,5,6 і т.д., отримані результати розподіляються по спадній – від більшого до меншого строго по порядку. Те часткове, яке посідає у цьому ряду спадних чисел порядкове місце, що дорівнює числу депутатів, які підлягають обранню від даного округу, і буде квотою. Пояснимо це на такому прикладі[175]
| Назва партії | Кількість голосів | Результати поділу на | |||||
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | ||
| А | 1700 | 1700 | 850 | 566 | 425 | 340 | 283 |
| В | 2300 | 2300 | 1150 | 766 | 575 | 460 | 383 |
| С | 4100 | 4100 | 2050 | 1366 | 1025 | 820 | 683 |
| Д | 900 | 900 | 450 | 300 | 225 | 180 | 150 |
| Е | 5200 | 5200 | 1733 | 1300 | 1300 | 1040 | 866 |
Від округу обирається 14 депутатів, у виборах беруть участь п’ять партій, кожна з яких отримала: А – 1700 голосів; В – 2300; С – 4100; Д – 900 та Е – 5200. Поділяємо голоси, отримані партіями, на ряд чисел щоб отримати кількість часткових, що перевищують число 14. Отримані частки розташовуємо по спадній і встановлюємо, що 14 місце по порядку посідає частка 860. Воно і є квотою. Поділяємо голоси, отримані партіями, на квоту і встановлюємо, що партії отримали таку кількість мандатів: А - 1; В - 2; С – 4; Д – 1; Е – 6. Усі мандати розподілені.
Практика розвинутих демократичних країн засвідчує, що для того, щоб пропорційна система виявила себе досить ефективно, необхідні, з одного боку, багатопартійність, що склалась, а з іншого – відсутність поляризації політичних сил. Намагання знизити негативний ефект недоліків тієї чи іншої виборчої системи призвело до виникнення змішаних виборчих систем (застосовують їх, зокрема, в Албанії, Грузії, Італії, Греції, Мексиці, Росії, Угорщині та інших країнах). При цьому звернемо увагу на те, що поняття ―змішана виборча система‖ можна тлумачити в широкому та вузькому розумінні цього слова.
У першому значенні вона передбачає паралельне використання при формуванні парламенту (палати) різних виборчих систем (згідно з Конституцією Мексики, Палата депутатів складається з 300 депутатів, які обираються за мажоритарною системою відносної більшості, а також і з 100 депутатів, які обираються за системою пропорційного представництва).
Змішана виборча система у вузькому розумінні означає схрещування елементів як пропорційної, так і мажоритарної системи (у ФРН на виборах до Бундестагу, в Італії – до Палати депутатів). В Італії для обрання депутатів нижньої палати парламенту країна поділяється на певну кількість територіальних підрозділів. Кількість мандатів, які виділяються їм, установлюється на основі відомостей останнього перепису населення. У кожному територіальному підрозділі 75 % місць заміщаються в одномандатних округах шляхом застосування мажоритарної системи відносної більшості, а 25 % - на основі суперництва партійних списків за пропорційною системою.
Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що навіть у країнах розвинутої демократії виникають проблеми, пов’язані із забезпеченням можливостей для реального суперництва політичних партій, гарантій прав конкретних кандидатів, виключенням фальсифікації результатів голосування і тиску на виборців.
§ 5. КОНСТИТУЦІЙНІ ІНСТИТУТИ
РЕФЕРЕНДУМУ ТА НАРОДНОЇ ІНІЦІАТИВИ
Термін референдум з’явився вперше в обігу в ХІV ст. у зв’язку з діяльністю новоутвореного сейму Швейцарського Союзу. Швейцарський вчений А. Дюнан так пояснював появу цього терміну: ―В старій Швейцарії засідання Сейму були нерегулярними… представники союзних земель були не депутатами в нинішньому розумінні цього слова, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з’являлися такі справи, відносно яких у послів не було повноважень, то рішення по них приймалося ―ad referendum‖, тобто ―для доповіді… тобто влади земель не були пов’язані ―рішенням Сейму‖[176]. Отже, спочатку термін референдум означав ―те, що повинно бути повідомленим‖.