Одним з методів подолання розбіжностей між рівноправними палатами в ході законодавчого процесу є метод т. зв. човника. При такому способі кожна з палат послідовно обговорює законопроект у такому вигляді, в якому він надійшов з іншої палати, і з уточненнями повертає його назад. Законопроект передається з палати в палату доти, доки вони не досягнуть узгодженого рішення. Ця процедура нагадує ―обмін посланнями‖. Якщо не досягнуто порозуміння між палатами, законопроект вважається відхиленим. Цей метод використовується в палатах Бельгії, Італії та деяких інших країнах.
Другий метод урегулювання розбіжностей між палатами – утворення об’єднання комісій (комітетів) на паритетних засадах. При цьому вони можуть мати назви посередницьких, узгоджувальних, дорадчих. У Франції, наприклад, після двох читань у кожній палаті (або одного – в термінових випадках). Прем’єр-міністр може запропонувати палатам створити змішану паритетну комісію, яка передбачена ст. 45 Конституції. Комісія складається із 7 депутатів і 7 сенаторів. На неї покладається завдання розробки тексту, що влаштовує і Національну Асамблею, і Сенат, і уряд. Якщо спроба досягнення компромісу не вдалась і змішана паритетна комісія не домоглась згоди обох палат або якщо досягнутий компроміс не влаштовує уряд, то останній може просити Національну Асамблею прийняти остаточне рішення. У Російській Федерації, ФРН, Японії в разі виникнення розбіжностей щодо змісту тексту законопроекту, питання передається на вирішення узгоджувальної комісії. Якщо ж остання не може прийняти рішення по законопроекту або це рішення не задовольняє нижню палату, остаточно питання вирішується кваліфікованою у 2/3 більшістю голосів цієї палати. За таких умов і в Югославії, як правило, приймають текст законопроекту, схвалений нижньою палатою. Дещо інакше розглядаються спірні моменти в текстах законопроектів у парламенті Румунії. Спочатку вони розглядаються узгоджувальною комісією, а у випадках їх невдачі – на спільному засіданні палат, де і приймається більшістю членів кожної палати відповідне рішення. Але оскільки чисельність складу нижньої палати переважає кількісний склад сенату, останнє слово залишається за Палатою депутатів.
Санкціонування і промульгація законопроектів, схвалених парламентами, - прикінцева стадія законодавчого процесу, має ряд особливостей у різних країнах.
Основні закони Іспанії, Швеції, Японії, зокрема, передбачають, що прийняття закону стає остаточним актом його утвердження і набуття чинності, а підпис глави держави має лише формальне значення. У Великобританії та інших країнах, які сприйняли вестмінстерську модель організації державної влади, підписання (санкціонування) закону також не викликає особливих проблем, оскільки тут глава держави увіходить до складу парламенту нарівні з палатами (палатою) парламенту. Тому ця процедура здійснюється внутрі парламенту.
В інших же країнах дана стадія у вирішальній своїй частині має місце поза парламентом, хоча вищий представницький орган часом і тут повинен взаємно діяти з главою держави. У більшості країн діє конституційна вимога, згідно з якою прийнятий парламентом закон повинен бути направлений на санкціонування главі держави. Глава держави має право і зобов’язаний перевірити закон на його відповідальність конституції. У більшості держав він має право на відкладальне вето, і тільки в окремих випадках – на вибіркове вето. З точки зору юридичної техніки, акт накладання вето полягає в тому, що глава держави складає послання, в якому викладаються його заперечення проти законопроекту. Опротестований законопроект разом із посланням направляється главою держави парламенту, який може: а) прийняти заперечення глави держави, внести відповідні зміни в законопроект і знову відправити його для отримання санкції (т. зв. ―капітуляція‖); б)відхилити заперечення глави держави, для чого необхідне повторне схвалення законопроекту кваліфікованою більшістю голосів.
Відповідно до розд. 7 ст. 1 Конституції США президент може застосувати право вето на будь – якій білль (законопроект) Конгресу протягом 10 днів з моменту його отримання (не враховуючи неділь). Утримання від застосування вето рівнозначне схваленню законопроекту. У випадку ж як президент повертає законопроект зі своїм застереженням до тієї палати, звідки він вийшов, остання переглядає білль. У разі схвалення двома третинами голосів обома палатами у режимі поіменного голосування білль стає законом, оскільки підпису президента Конституція не вимагає. Однак, якщо протягом 10-денного терміну закінчиться сесія Конгресу, то всі не підписані главою держави законопроекти вважаються відхиленими. Наприклад, президент США Ф. Рузвельт застосував вето 635 разів.
Вибіркове вето має місце тоді і там, де конституції надають главі держави право опротестовувати лише окремі статті, схвалюючи при цьому законопроект у цілому. У державно-правовій практиці зарубіжних країн зустрічається рідко. Наприклад, ст. 10 Конституції Франції гласить: ―Президент республіки оприлюднює закони протягом 15 днів, які настають після передавання урядові остаточного прийняття закону. Він може до закінчення цього строку вимагати від парламенту нового обговорення закону або деяких його статей. В цьому новому обговоренні не може бути відмовлено‖.
Офіційне оприлюднення закону, тобто доведення його до загального відома, іноді позначається терміном промульгація. Офіційне опублікування закону звичайно здійснюється главою держави, в установлені строки (наприклад, в Італії протягом місяця від дня його підписання, у Франції – протягом 15 днів з моменту його передачі урядові). Тексти законів у будь-якій державі публікуються у спеціальних офіційних виданнях. З процедурою опублікування законів пов’язане набуття ними чинності (як правило, через певний час), хоча нерідко закони починають діяти відразу ж після підписання. Призначення процедури промульгації полягає в тому, щоб зробити можливим примусове здійснення закону парламенту в результаті офіційного повідомлення про нього. Що ж до встановлених строків офіційного набуття чинності законів, то вони мають не формальний, а практичний характер: це необхідно для того, щоб і правозастосовці, і правокористувачі змогли вивчити новий закон і пристосувати свою діяльність і свою поведінку до його вимог.
У більшості держав світу парламент затверджує зміст основного фінансового закону – бюджету в формі спеціального закону. А тому законопроект, який передбачає відповідні бюджетні прибутки і видатки, проходить у парламенті через ті самі стадії, що і будь–які інші. Водночас у цілому ряді держав бюджет не розглядається як законопроект, хоча він і проходить через парламент. У Великобританії та більшості інших англомовних держав бюджет є своєрідною фінансовою програмою, з якою у вищому представницькому органі (нижній палаті) виступає міністр фінансів. Зміст цієї програми складається в основному з пропозицій щодо оподаткування. В ній також висвітлюються загальний стан національної економіки. Урядові пропозиції щодо податків оформлюються у спеціальному законопроекті про фінанси. Одночасно приймається закон про асигнування, в якому встановлюються витрати кожного з міністерств і відомств. Розглядові в парламенті законопроектів про фінанси та асигнування передує схвалення Палатою громад резолюцій, що санкціонують прибутки і видатки[220].
У США президент звертається з посланням про бюджет до конгресу, воно обговорюється в палатах, і за результатами цього обговорення конгрес схвалює спеціальну резолюцію. Остання є підставою для прийняття фінансових біллів. На подібних засадах здійснюється бюджетна процедура в парламенті Японії. Не сприймається як закон бюджетний акт в Ісландії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії. Але бюджету в названих країнах надається форма спеціального урядового акта, що потребує обов’язкового затвердження в парламенті. Отже, бюджет у будь-якій державі завжди розглядається і затверджується у парламенті, а готує і представляє його в усіх випадках уряд.
У спеціальній літературі говориться, що процедура розгляду бюджету у парламенті відрізняється від звичайної процедури розгляду законопроектів у двох відношеннях. Поперше, це стосується ролі, яка належить комітетам (комісіям), по-друге, характером дебатів у самій палаті[221].
У більшості країн перед тим як законопроект про бюджет подається до розгляду в палаті, його передають до профільного комітету (комісії), наділеного повноваженнями вирішувати усі фінансові питання. Та оскільки бюджет охоплює усі сфери державного життя, вважається бажаним отримання консультації інших комітетів, зацікавлених у виділенні та розподілі коштів. У Норвегії та Франції, наприклад, спеціальні комісії мають право доводити до відома палати свою точку зору у формі окремих доповідей. В Ізраїлі та ФРН, навпаки, думки і міркування комітетів доводяться до відома фінансового комітету, який враховує їх у своїй доповіді палаті. Програма розгляду бюджету розробляється фінансовим комітетом відповідно до спеціальних правил.