3. Позапарламентський метод обрання президента (наприклад, у Мексиці Конституція 1917 р. у ст. 81 чітко встановлює норму: "Вибори Президента – прямі…". Конституція Намібії 1990 р. у п. 2 ст. 28 також встановлює, що "Вибори Президента проводяться шляхом прямого, загального та рівного голосування". Водночас у США президент обирається вибірниками, обраними прямим голосуванням виборців, згідно зі ст. ІІ (розд. 1) Конституції цієї країни).
4. Формування уряду президентом і тільки за обмеженою участю Парламенту. Президент призначає уряд, він є вільним у підборі його членів і робить це на свій розсуд (але у США, згідно зі Ст. ІІ (розд. 2) Конституції для цього потрібна згода Сенату; у Нігерії за Конституцією 1989 р. і в деяких інших країнах також необхідна для цього згода верхньої палати парламенту).
5. Відсутність права у президента на розпуск парламенту. В президентській республіці здійснюється жорсткий розподіл влад: президент не в змозі достроково розпускати парламент, але й останній не має права зміщати міністрів за допомогою вотуму недовіри. Уряд (міністр) є відповідальним тільки перед президентом, але не перед парламентом – головна ознака президентської республіки (наприклад, ст. 79 Конституції Грузії).
Класичною президентською республікою вважаються США, де перелічені ознаки виявляються із найбільшою повнотою. Створена на основі Конституції 1787 р. система організації верховної державної влади, відома як система "стримувань і противаг" конституювала у США режим демократії, при якому завжди зберігається певна ступінь відносної самостійності органів державної влади, які теоретично є носіями поділених влад. У даному контексті цікавим видається висловлювання американського вченого-юриста Дж.Харта, який писав: "Якщо усі дороги ведуть до Риму, то усі питання американського правління рано чи пізно зводяться до розподілу влад"[132]. Тут Президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного. Конгрес є носієм законодавчої влади, але його діяльність залежить від Президента, який є не тільки найважливішим джерелом законодавчої ініціативи, але й визначає долю багатьох законопроектів, використовуючи право вето, для подолання якого вимагається кваліфікована більшість обох палат Конгресу. Водночас Конгрес має можливість змінити і навіть відхилити законопропонування Президента і здійснювати контроль за діяльністю федерального виконавчого апарату державної влади. Хоча члени Кабінету і голови інших загальнонаціональних виконавчих відомств не є членами Конгресу, вони можуть викликатися і піддаватися допиту у різного роду комітетах Конгресу, наділених значними ревізійними, контрольними і розслідувальними повноваженнями. Верховний суд США, згідно з судовим прецедентом 1803 р. (справа "Мербюрі проти Медісона"), може скасувати акти Конгресу, що суперечать верховному праву.
У США президент є одночасно главою держави і головою виконавчої влади. Міністри не складають уряду, тобто колегіального і солідарного органу, що має власні прерогативи і відповідальність. Кожний з них індивідуально уповноважений лише здійснити політику глави держави, останній же може змістити будь-якого міністра, навіть не мотивуючи свого рішення. Вважається, що президент може усувати федеральних посадових осіб тільки у тих випадках, якщо вони зайняті у виконавчих агенціях, безпосередньо підпорядкованих голові виконавчої гілки влади, тобто тих, хто складає "команду президента". Так, президент Дж.Форд усунув від посади міністра оборони Дж.Шлесінджера, мотивуючи це тим, що хотів би мати і у Пентагоні і ЦРУ "своїх хлопців". Улітку 1982 р. президент Р.Рейган примусив піти у відставку державного секретаря О.Хейга, який не порозумівся з деякими друзями президента[133].
Як уже було показано вище, президент у США обирається незалежно від парламенту колегією вибірників. Оскільки вибори глави держави здійснюється на більш широкій основі, ніж колегія, складена із парламентаріїв, ученідержавознавці, посилаючись на теорію мандата, отриманого президентом на виборах, наділяють останнього формальними повноваженнями представника нації у цілому. Саме виходячи з цих міркувань, у літературі президентську республіку іноді іменують дуалістичною республікою.
Будучи "головою виконавчої влади", президент США формує уряд лише за номінальною участю конгресу. В Конституції цієї держави йдеться про дві процедури призначення федеральних посадових осіб. Стосовно вищих посадових осіб, поіменованих у Конституції, та усі ті, які можуть бути засновані конгресом, то вони призначаються спільно президентом і сенатом. Установлена Конституцією процедура передбачає дві стадії: підбір кандидатури президентом і запропонування її сенату та затвердження кандидатури двома третинами голосів присутніх і тих сенаторів, які голосують – т.зв. процедура "за порадою і згодою сенату". Усі інші посадові особи призначаються без участі сенату одноособово президентом, судами або керівниками департаментів.
Щодо процедури і підстав дострокового усунення від посади Конституція містить тільки одне положення (Ст. ІІ, розд. 4), згідно з яким усі цивільні посадові особи можуть бути притягнуті до відповідальності у порядку імпічменту за здійснення зради, хабара або іншого тяжкого злочину; у випадку визнання їх винними вони відсторонюються від посади. Оскільки процедура імпічменту застосовується вкрай рідко і тільки стосовно президентів і федеральних суддів, можна зробити висновок, що Конституція фактично залишила відкритим питання про дострокове усунення від посад усіх винних федеральних посадових осіб.
На зламі 80-х – 90-х рр. ХХ ст. у деяких державах Латинської Америки й Африки у ході конституційних реформ з’явилися нові різновиди президентських республік: президентські республіки з елементами парламентаризму, суперпрезидентські, президентсько-моністичні та президентськомілітарні республіки, а також президентсько-партократичні республіки і президентсько-клерикальні республіки.
Нові конституційні положення, що змінили взаємовідносини президента, парламенту та уряду в президентських республіках з елементами парламентаризму в узагальненому вигляді зводяться до таких. Один із найважливіших стала поява положення про утворення уряду – Ради міністрів. У Перу, Єгипті, Іраці, деяких країнах Африки була заснована посада прем’єр-міністра. Рада міністрів стала приймати колегіальні рішення. Однак така посада скоріше є тільки адміністративною, оскільки фактичним керівником залишається президент. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 35 Конституції Намібії уряд цієї країни – Кабінет Міністрів складається з президента, прем’єрміністра та інших міністрів, призначених главою держави із числа членів Національних Зборів. Відповідно до п. 3 цієї є статті на засіданнях уряду головує президент, а за його відсутності – Прем’єр-міністр чи інший міністр, призначений для цієї мети главою держави. Прем’єр-міністр, згідно зі ст. 36 Конституції, представляв уряд у його взаєминах із парламентом, координує роботу кабінету, надає допомогу президентові в управлінських справах.
У деяких країнах (Намібія, Єгипет та ін.) конституції передбачають елементи відповідальності уряду перед парламентом (Згідно ст. 4) Конституції Намібії, міністри несуть перед президентом і парламентом персональну відповідальність за роботу доручених їм міністерств, а також колективну відповідальність за роботу кабінету.
Водночас у тих державах, де немає посади прем’єрміністра, а міністри безпосередньо підпорядковуються президенту, встановлена тільки часткова відповідальність міністрів перед парламентом. Так, відповідно до ст. 51 Конституції Замбії 1996 р. кабінет і міністри несуть відповідальність перед парламентом – національними зборами, хоча згідно з п. 3 ст. 46 вони одночасно є відповідальними і перед президентом.
Вотум недовіри можливий міністру в Колумбії за Конституцією 1991 р., Раді міністрів у Перу, відповідно до ст. 132 Конституції 1993 р. та інших країнах.
Але роль таких конституційних норм не варто переоцінювати, оскільки усе залежить від фактичної ролі президента як глави держави. Особливо в умовах країн, що розвиваються, де політичні партії слабкі, а їх представництво у парламенті розпилене, ще більш посилюються позиції президента.
Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:
а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови виконавчої влади; б) президент нерідко отримує свої повноваження нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотниками (як це мало місце в минулому в Чілі); в) президентські повноваження реалізуються в умовах перманентного надзвичайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина. Все це безумовно сприяє посиленню особливої влади президента (наприклад, у Колумбії, Парагваї, Перу). Зазначимо, що як в конституційній теорії, так і в державно-правовій практиці країн з такою формою правління є певні правові важелі, які спроможні стримувати всевладність президента. На думку латиноамериканських дослідників, одним із таких є конституційний принцип ротації, тобто неможливість переобрання президента на наступний строк повноважень. З цим пов’язані і жорсткі кваліфікаційні умови (цензи), які пред’являються до кандидата на найвищу державну посаду (належність до даної нації з дня народження, ценз осілості, вікові обмеження, тощо). Інший юридичний важіль – закріплення в конституції принципу відповідальності президента у випадку порушення Основного або інших законів держави (процедура "імпічменту" передбачається конституціями Болівії, Бразилії, Перу, Уругвай та інших держав).