4) шведська, згідно з якою за законом 1980 р. жінки успадковують престол на рівних підставах з чоловіками;
5) мусульманська, коли трон успадковує не визначена особа, а це питання вирішує на свій розсуд шляхетна правляча сім’я (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.);
6) родова, коли король розглядається як головний вождь (керманич) роду, а його спадкоємця визначає рада роду з числа синів покійного. У Свазіленді це робить подібна рада (лікоко) на чолі з королевою-матір’ю. Останній раз у 1982 р. короля обирали тут із числа понад 150 синів покійника.
Деякі особливості має престолоуспадкування в Бутані, Непалі та інших країнах, де трон успадковується шляхом визначення майбутнього спадкоємця наперед - не обов’язково старшого сина. Нарешті, у Малайзії король є виборною особою.
Престолоуспадкування передбачає особливий обряд ко ронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі в присутності вищого духовенства, вищих посадових осіб держави, парламентаріїв та інших осіб, наближених до монарха. При коронації вища духовна особа держави благословляє монарха на царювання, надягаючи йому корону і вручаючи інші знаки монаршої гідності. Коронація означає остаточне сходження на престол монарха.
Не менш важливе значення мають питання вакантності престолу, незалежно від її причин. Одним із таких юридичних наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. В основних законах монархічних країн, зокрема, регламентується порядок установлення регентства та його здійснення. Найчастіше регентство встановлюється за умов тимчасової недієздатності монарха (у серпні 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний парламентом психічно хворим і влада була передана Регентській раді); його малолітства (в 1952 р. була заснована Регентська рада при спадкоємцеві єгипетського короля Фарука, який зрікся від престолу) та в деяких інших випадках. У разі відсутності законних спадкоємців конституції більшості країн відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу до компетенції парламентів. У вітчизняній літературі підкреслюється, що усунути монарха з престолу юридичними засобами практично неможливо, але його можна примусити зректися престолу або, нарешті, ліквідувати фізично. Усе це практикувалося неодноразово.
По-четверте, в конституціях деяких держав встановлюється вимога належності монарха до офіційної церкви (Великобританія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Швеція). Цієї умови додержуються і в мусульманських країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко, Оман, Саудівська Аравія).
До особливостей конституційного статусу монарха треба віднести наявність у нього низки спеціальних особливих прав, пільг і привілеїв. Зокрема, монарх має право на особливий титул (наприклад, Королева Великобританії у своїй державі іменується так: ―Єлизавета Друга Божиєю Милістю Королева Великобританії та Північної Ірландії та її інших володінь і територій. Королева. Глава Співдружності. Захисниця Віри‖); державні регалії – трон, корону, мантію, скіпетр тощо; особливу почесну зустріч; звільнення від оподаткування. Монарх має право на резиденцію та утримання королівського (імператорського) двору, тобто штату осіб, які відають приватними справами монарха. Монарху на утримання штату та інші витрати щорічно виділяється з державного бюджету певну суму асигнувань, яка зветься цивільним листом. Наприклад, королева Великобританії Єлизавета ІІ щорічно отримує на поточні витрати 7,9 мільйона фунтів стерлінгів. А загальні витрати японської скарбниці на утримання символу нації – імператора Акіхото, його сім’ї та родичів складають щорічно 6,3 млн. доларів[190]. Крім того, у присутності монарха необхідно дотримуватися особливих правил поведінки: не можна сідати без його дозволу; вітаючись, жінки повинні робити спеціальне поклоніння (кніксен); до монарха не можна відвернутися спиною; не можна звертатися першим, якщо сам монарх до вас не звертається тощо.
Безперечно, роль монарха у сфері державного управління у більшості випадків номінальна. Знаний англійський державознавець ХІХ ст. В. Беджгот говорив, що монарх має ―право радити, право заохочувати і право попередити‖. Самі по собі ці повноваження досить вагомі, особливо у тих випадках, коли монарх є неабиякою особою. У період кризових ситуацій ―спляча‖ прерогатива монарха може зіграти позитивну роль. Наприклад, англійська корона понад 280 років не користується своїм правом абсолютного вето, але це право не скасоване, і воно може бути використане при надзвичайних обставинах.
Якщо конституційний статус монарха як глави держави залежить в основному від монархічної форми правління, то правове становище президента визначається республіканською формою правління. Не випадково і назви трьох основних типів (моделей) республіки (президентська, парламентарна і президентсько-парламентська (парламентсько-президентська) пов’язуються зі статусом глави держави - президента.
Роль і статус президента як глави держави у політичному житті тієї чи іншої країни визначаються передусім відповідними конституційними нормами.
Згідно зі ст. ІІ.1 Конституції США, ―виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки‖. У такому ж дусі сформульована ст. 80 Конституції Мексики: ―Здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, іменуєму ―Президент Мексиканських Сполучених Штатів‖. В конституціях деяких країн дещо інакше трактується роль президента у системі державного механізму. Так, Конституція Італії у ст. 87 містить такий припис: ―Президент Республіки є Главою Держави…‖. Аналогічно визначено місце президента в Конституції Угорщини (п. 1 ст. 29), в якій сказано: ―Главою держави Угорщина є Президент республіки…‖. Формулювання подібного змісту є в конституціях Литви (ст. 77), Молдови (ст. 77), Словенії (ст. 102), Хорватії (ст. 94), Чехії (ст. 54) та інших країн. У конституційному праві ФРН взагалі немає норми про те, що президент – це глава держави; його роль і місце в управлінні державними справами зводиться тільки до того, що ―Федеральний президент представляє Федерацію у міжнародно-правових відносинах‖ (п. 1 ст. 59).
Аналіз текстів конституцій зарубіжних країн свідчить і про те, що в деяких із них є такі правові конструкції, які не дозволяють чітко розмежовувати повноваження президента і голови уряду в сфері здійснення виконавчої влади. Наприклад, у п. 1 ст. 19 Конституції Австрії сказано: ―Вищими органами виконавчої влади є Федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель‖. А в Конституції Індії (п. 1 ст. 53) фіксується норма: ―виконавча влада у Республіці належить Президентові здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, підпорядкованих йому згідно із даною Конституцією‖. Немає окремого положення, яке визначило би президента як главу держави в Конституції Франції. Тут у ст. 9 тільки сказано: ―…Президент головує у Раді Міністрів‖, водночас у ст. 21 позначено: ―…Прем’єр-міністр керує діяльністю Уряду‖. Досить докладно окреслює місце президента у політичному житті суспільства Конституція Російської Федерації. Відповідно до ст. 80 Президент тут є главою держави, ―забезпечує узгоджене функціонування і взаємодію органів державної влади‖, ―визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави‖, ―…репрезентує Російську Федерацію всередині країни та в міжнародних відносинах‖.
Можна сказати, що в країнах Європи та Американського континенту, при усіх відмінностях, зазначених вище, функції глави держави здійснює одна особа, та її місце у державному механізмі більш-менш чітко регламентується конституціями і спеціальними законами.
Водночас у деяких країнах, і в першу чергу тих, що звільнилися, поряд із президентом як главою держави існує вищий колегіальний орган. В Іраці, наприклад, за Тимчасовою Конституцією, яка набрала чинність у 1970 р., вищим органом державної влади є Рада революційного командування, голова якої одночасно є президентом республіки і верховним головнокомандувачем збройними силами (з 1979 р. – Садам Хусейн). Такий же орган паралельно з посадою Президента як глави держави функціонує і в Сирії. В Ісламській республіці Іран верховну владу здійснює вищий релігійний ієрарх, який має титул Керівника країни (з 1989 р. – аятолла Сейєда Алі Хаменії). Президент країни формально також підпорядкований йому.
Згідно з конституціями багатьох держав, президент у силу своєї посади проголошується гарантом суверенітету, національної незалежності, територіальної цілісності та безпеки держави (ст. 123 Конституції Португалії, ст. 126 Конституції Польщі, ст. 5 Конституції Франції, ст. 80 Конституції Російської Федерації). Крім того, Конституція Італії зобов’язує президента представляти національну єдність (ст. 87).
Конституції деяких держав закріплюють за главою держави – президентом роль арбітра між різними силами у державі та суспільстві (ст. 5 Конституції Франції п. 2 ст. 80 Конституції Румунії); регулятора державного ладу (п. 1 ст. 30 Конституції Греції, п. 2 ст. 80 Конституції Російської Федерації).
Нарешті, конституційні норми у багатьох державах передбачають, що президент у своїй діяльності буде намагатися досягнення загального блага для суспільства в цілому; іноді вони зобов’язують його дотримуватися високих етичних норм. Останнє застереження є не зайвим. Наведемо тільки один приклад. У 1997 р. конгрес Еквадору змістив зі своєї посади законно обраного президента Абдалу Букарану за ―неадекватну поведінку‖. Останній то виступав по телебаченню в екстравагантному одязі, то збривав собі вуса у прямому телеефірі, то влаштовував виконання рок-н-ролу перед публікою[191].