Однією з найбільш централізованих форм президентської республіки є президентсько-моністична (в літературі вживається також інша назва: президентсько-монократична).
Монократична республіка характерна для "молодих" держав країн Тропічної Африки, а також для деяких соціалістичних держав (КНДР).
У державах із такою формою правління (Демократична Республіка Конго, Малаві та ін.) влада президента значно посилена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи – єдиної) партії. Посада президента в конституційному порядку закріплюється за певною особою. Глава держави має право розпуску парламенту.
Звичайно, ще більш сильної влади набувають президенти у державах тоталітарного соціалізму. Поєднуючи посаду генерального секретаря правлячої партії (комуністичної), будучи головним ідеологом країни, президент такої держави зосереджує у своїх руках величезну владу. Прикладом може слугувати Куба, де усі реальні важелі державної влади належать Ф.Кастро. Таку форму республіки можна назвати президентсько-партократичною. Проголошена конституцією відповідальність уряду перед парламентом реального значення не має. Склад уряду, зміни до нього затверджуються на засіданнях вищого органу партії, де вирішальне слово має генеральний секретар, він же і президент. Парламент тільки "схвалює" рішення центрального органу партії, і, як правило, одноголосно.
Особлива форма президентсько-клерикальної республіки діє в Ірані згідно з Конституцією 1979 р. Для неї характерне юридичне (конституційне) закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але і в безпосередньому управлінні державою. Поряд з посадою президента країни передбачається пост Духовного керівника іранського народу – аятоли. Ухвали останнього обов’язкові для світської влади і справляють, як правило, вирішальний вплив на провадження державних справ.
У сучасному світі нерідко зустрічаються президентські республіки, які можна назвати президентсько-мілітарними (військовими). Як правило, вони утворюються після державних переворотів на тимчасовій основі. Досить сказати, що з часів виникнення незалежних держав в Азії, Африці, Латинській Америці та Океанії, за приблизними підрахунками різних авторів, сталося близько 1000-1100 військових переворотів, з яких майже 700-750 закінчувалися утворенням військових, революційних, інших рад (хунт) і проголошенням їх керівників президентами[134]. Президентсько-мілітарна республіка – найбільш централізована форма державного правління. Як правило, міністерські посади обіймають військові, головою уряду є також військовий президент. Парламент розпускається і не діє. Така республіка спирається на армію, яка утворює систему органів державного управління згори донизу. Звичайно, політичні партії, які не підтримують військовий режим, забороняються. Такі форми правління встановлювалися і встановлюються зокрема у таких державах, як Сомалі, Судан, Центрально-Африканська Республіка, Фіджі та ін.
Отже, будь-яка форма президентської республіки посилює позиції глави держави у відносинах: президент, парламент, уряд, послаблюючи парламент і уряд. При деяких різновидах цієї форми, як було показано вище, президент стає зосередженням усієї влади, а іноді і керівником створеної партійно-державної політичної структури. Водночас не можна абсолютизувати оцінку тих чи інших видів президентської форми правління, оскільки у багатьох випадках усе залежить від їхнього конкретного прояву в тій чи іншій державі.
Суттєво відрізняються від президентських парламентарні форми правління. В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або навіть обох палат)[135]. Однак мусимо визнати, що така дефініція в зарубіжній конституційній доктрині не сприймається беззастережно. Проф. А.О.Мішин (Росія), наприклад, при характеристиці парламентарної республіки особливо виділяв принцип верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність, а також наявність посади прем’єр-міністра[136]. Французька доктрина виходить з того, що основою парламентарного правління є рівновага законодавчої та виконавчої влади і що характерними ознаками такого правління є: по-перше, "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її на невідповідального главу держави і відповідального перед парламентом кабінету; по-друге, наявність "засобів взаємного впливу" (вотуму недовіри і дострокового розпуску нижньої палати парламенту)2.
Оскільки до цього часу у спеціальній літературі немає дефініції цього різновиду республіканської форми правління, яке було би сприйняте більшістю авторів, на наш погляд, найдоцільніше буде характеризувати його шляхом виділення розпізнавальних ознак. На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві зарубіжних країн, можна окреслити такі характерні риси парламентарної республіки.
1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних республік проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестага представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60). Але чи не найдокладніше сформульований цей принцип у нині діючій конституції Угорщини (ст. 19): "1. Верховним органом державної влади та представницьким органом народу Республіки Угорщина є Національна Асамблея. 2. Національна Асамблея, здійснюючи свої права, що випливають із народного суверенітету, гарантує конституційний порядок у суспільстві і визначає структуру, напрями та умови управління".
Із цього принципу випливає, що будь-яка установа у системі вищих органів влади повинна бути або поставлена у залежність від парламенту, або зберігати політичну нейтральність. Так і відбувається, у будь-якому разі з формальної точки зору.
2. Наявність посади прем’єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. При даній формі правління уряд – це завжди рада міністрів, а не кабінет президента (наприклад, ст. 81 Конституції Греції визначає, що урядом є Рада міністрів, яка складається з Прем’єр-міністра та міністрів. А п. 1 ст. 69 Конституції Австрії містить такий припис: "Здійснення вищого управління справами Федерації… доручається Федеральному канцлеру, віце-канцлеру та іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд, який очолюється Федеральним канцлером").
Уряд формується тільки парламентським шляхом з числа лідерів партії, яка має більшість у нижній палаті. Участь глави держави – президента – у формуванні уряду має чисто номінальний характер. Так, згідно з частиною другою ст. 92 Конституції Італії Президент Республіки володіє правом призначення Голови Ради міністрів і, за пропозицією останнього, міністрів. Але відповідно до ч. 1 ст. 94 Уряд повинен отримати підтримку обох палат Парламенту. Або такий приклад. У 1995 р. латвійський президент, бажаючи прискорити формування нового уряду, заявляє про намір самому призначити прем’єр-міністра, але робив це лише тому, що фракції парламенту тривалий час не могли самостійно утворити коаліцію більшості та скористатися своїм правом визначити склад уряду[137]. Так само станеться і з відставкою уряду. Наприклад, якщо в італійському парламенті розпадеться партійна коаліція і сформується нова правляча група фракцій, це призведе до призначення нових міністрів. Австрійська конституція прямо вказує, що президент приймає рішення про відставку федеральних міністрів за пропозицією канцлера (ст. 70). Отже, в парламентарній республіці при дотриманні режиму конституційної законності правління завжди має партійний характер. Мабуть не випадково у державознавчій літературі зарубіжних країн парламентарні форми правління нерідко визначаються як "правління партії", "партійна державність"[138].
3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами – парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає виконанню за умов його контрасигнації (contr – зустрічне; assignation – підписання) прем’єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління. Ст. 89 Конституції Італії має таке формулювання: "жоден акт Президента республіки не є чинним, якщо він не завізований запропонувавшими його міністрами, які за це відповідальні". А Основний закон Зімбабве 1980 р. прямо передбачає обов’язок президента діяти "за згодою" із прем’єр-міністром.
Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади. Зокрема, участь президента у законодавстві формальна: він не володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Він не має права також самостійно запропонувати референдум, а тим більше визначити зміст питань, які ставляться на голосування. Будь-яка дія президента, включаючи розпуск парламенту, може бути здійснено також тільки зі згоди уряду. Символічна і участь президента у зовнішній політиці держави, адже зміст міжнародних договорів, рішення про дипломатичні представництва держави приймають прем’єрміністр і керівник зовнішньополітичного відомства.